Постать Павла Загребельного досі недопрочитана, його доля недостатньо досліджена. Читати романи Загребельного можна з різних кутів зору: і для задоволення, і для того, щоб відчути атмосферу епохи, і для поповнення словникового запасу. Саме заради колоритної мови Загребельного його твори читають сучасні перекладачі, щоб збагатити свій словниковий запас. Про це в ефірі Радіо Культура розповіла до 100-річчя з дня народження письменника літературознавиця Ольга Петренко-Цеунова. «Судячи з читацьких форумів, його продовжують читати, про нього продовжують говорити. І не лише ті люди, які купили його твори у 80-х чи 90-х. Це і молоді люди також», — додає пані Ольга. Прослухати передачу можна тут.

Довідково, за матеріалом з офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті.

Село Солошине на Полтавщині було великим і від початку славилося своєю вольницею. «Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяли його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні», — згадував Павло Архипович в одному з інтерв’ю.

Читати навчився дуже рано, років у 5, коли ходив разом з мамою на курси із ліквідації неписьменності. Тоді ж захопився читанням. Але щастя було недовгим: коли Павлові було шість, мама померла, а мачуха не надто прихильно ставилася до пасинка. Та й часи були непрості: колективізація, Голодомор, комуністичні репресії.

В 1941 році, одразу після закінчення десятирічки, пішов на фронт. Став артилеристом, був двічі важко пораненим. Вперше — восени 1941-го, під час оборони Києва. Вдруге, коли після госпіталя повернувся на фронт — у 1942-му. Після другого поранення він, непритомний, лишився на полі бою і потрапив у полон. Далі — три роки гітлерівських нацистських таборів. Свій досвід полону Загребельний пізніше описав у повісті «Дума про Невмирущого».

Йому пощастило уникнути ще й комуністичних сталінських таборів, але довгий час довелося виборювати своє право на визнання. «Після війни ще 16 років я був „людиною другого ґатунку“: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися „зрадниками Батьківщини“. Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…», — згадував він.

У 1946-му вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Опинившись у колі літераторів, сам почав відточувати майстерність слова.

По закінченні університету майже півтора десятиліття працював журналістом — спочатку в обласній дніпропетровській газеті «Дніпровська правда», пізніше — заступником головного редактора журналу «Вітчизна». У 1961-1963 pоках він очолював «Літературну газету», яку перейменував на «Літературну Україну». Газета одразу стала трибуною для гострих дискусій, заохочуваних редактором, він же друкував поетів-шістдесятників — Івана Драча, Ліну Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, підтримував їх.

«У 1961 році Загребельний мене врятував, коли мене вигнали з університету. Він узяв мене на роботу у „Літературну газету“, надрукував мою поему „Ніж у сонці“ і почав друкувати усіх шістдесятників — Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Він сприяв тому, щоб ця нова хвиля увійшла в українську літературу», — розповідав про ті часи Іван Драч.

З 1979 по 1986 очолював Спілку письменників України, обирався до Верховної Верховної Ради. Мав багато державних нагород, зокрема — Державну премію імені Шевченка (за романи «Смерть у Києві» та «Первоміст»).

На початку 1960-х з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека». У 1968 році вийшов роман «Диво», який поклав початок серії історичних романів автора, що в ті часи відкривали широкому загалу невідомі сторінки історії України: «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Первоміст», «Я, Богдан» і один з найбільших бестселерів — його «Роксоляна». Загалом же у творчому доробку письменника — 22 романи та 5 повістей, перекладених 23-ма мовами світу.

Написав кілька п’єс, за його сценаріями були зняті фільми «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено— мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий» та ін. В часи Незалежності як літературний критик багато писав і виступав на телебаченні. Залишив щоденник, який, за рішенням дружини письменника може бути оприлюднений після 2029 року.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та орденом Ярослава Мудрого V ступеня. А в 2004 році за заслуги в літературі удостоєний звання Героя України.

Помер 3 лютого 2009 року на 85-му році життя. Похований на Байковому кладовищі.

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами сайтів УІНП та радіо «Культура»