А якщо я скажу вам, що це один із найвідоміших творів світового мистецтва і, мабуть, найдорожчий? У 2011 році 32-гу «банку» було продано за 30 з гаком мільйонів доларів. Приблизну сукупну вартість можете прикинути самі. Все одно не вражає? А мені цікаво.

І річ, якраз, ні в грошах. Я давно не збуджуюсь коли йдеться про ціни на витвори мистецтва, зарплати футболістів чи вартість біткойна. Як на мене, чисте божевілля. Хоча, цілком імовірно, якби я був трохи багатшим, дивився б на проблему інакше. Мене цікавить інше — у чому прикол? Я чудово розумію чому це все купують. Мені було не дуже зрозуміло, навіщо це малювати. Навіщо малювати банки із супом, які рядами стоять у супермаркеті? Нині у мене з’явилася версія. Можу поділитись.

Почну з того, що «32 Банки супу Кемпбелл» є іконою того напряму в сучасному мистецтві, що зветься поп-арт. Про сучасне мистецтво я якось говорив у тексті, присвяченому «Чорному квадрату». Повторюватися не буду. Є інтерес — гляньте. Нагадаю лише, що в основі всіх напрямів цього мистецтва стоїть певна ідея чи концепція. Так ось — в основі поп-арту стоїть ідея, що продукти масової культури є такими ж легітимними об’єктами для художника, як і ті, що заведено зображати на картинах майстрів, які працюють у «високому» стилі. Або якщо простіше, то ми настільки перенасичені споживанням, що не помічаємо краси, яка полягає в предметах, з якими ми стикаємося щодня.

Для чистоти експерименту, звісно, краще було б купити банку супу Кемпбелл. Це цілком можливо. Тим більше, що навіть дизайн банки за 60 років змінився не кардинально. Ще б пак після такої реклами. Але не буде і злочином перед істиною, якщо як приклад ми використаємо звичайну банку з пивом.

Дивіться! Якщо зовсім коротко — вона ідеальна! Вона одна з вершин розвитку людської думки. Для того, щоб її створити потрібні складні технології та робота тисяч людей. Приблизно стільки було задіяно, очевидно, у процесі будівництва піраміди Хеопса. Хтось видобуває руду. Хтось її транспортує. Хтось плавить метал. Хтось розкочує його до товщини у вісім сотих міліметра. Хтось придумав спеціальну форму дна, щоб банку витримувала тиск. Хтось створив спеціальний лак для запобігання корозії та уникнення металевого присмаку пива. Хтось розробив спеціальні фарби та технології друку, що дозволяють друкувати на металі. Хтось вигадав оригінальну кришку. Можливо, я щось забув. Так, звичайно, хтось зварив пиво. Щоправда, це не було проблемою вже 6 тисяч років тому. Не відомий був лише спосіб зберігати його протягом тривалого часу. Цей спосіб також хтось винайшов. І до всього, вона просто красива. І Енді Уорхол це побачив. І запропонував такий погляд людству.

Зайдіть у будь-який супермаркет і подивіться на полиці очима Уорхола. Банки з пивом, тюбики із зубною пастою, соки в тетрапаках, пляшки із газованою водою. Хіба це не прекрасно?

Я добре розумію, що заважає багатьом із нас назвати їх прекрасними. Їхня буденність. Це не краса, вважаємо ми. Це норма. Тоді ще одна історія.

Можливо, хтось не знає, а хтось не пам’ятає, але за часів пізнього СРСР пляшки не закривалися повторно. Якщо в пляшці знаходилася рідина, то закрити її таким чином, щоб рідина не витікала було проблематично. Металеві кришки на пляшках від пива та лимонаду, кефір з кришкою з фольги, кришка-безкозирка на горілці. Все це було одноразове. Протікала навіть кришка-закрутка на «Столичній». Деяку альтернативу надавала пробка від дорогого вина. Але хто його пив тоді, дороге. А гниль закривали пластиковою пробкою, всунути яку щільно назад було неможливо.

Якщо тобі треба було взяти із собою воду, то варіант, по суті, був один — банка із пластиковою кришкою. Але банка тонкостінна і ризик розбити її був невиправдано великий. Пам’ятаю, як збираючись із друзями на вилазку та налив з банки у пляшку самогон, завжди стикався з проблемою її герметичної запаковуй. Робив корок з газети, зверху обмотував поліетиленом, поліетилен прив’язував до пляшки ниткою. Після подібних маніпуляцій пляшка ставала схожою на коктейль молотова.

Потім усе змінилося. Я давно живу, і вже у свідомому віці застав перехід від тотального дефіциту до споживчої вакханалії. Ми погано усвідомлюємо, як швидко і вульгарно ми розбагатіли. Але зараз не про це. Наприкінці 80-х відкрилися спекуль-тури до Польщі та Румунії, і стали доступні пластикові пляшки з кришкою, яка не протікає. Не треба стало гриміти трилітровими банками у черзі за розливним пивом. Відпала необхідність обмотувати банку з водою трьома рушниками, щоб не дай Боже вона не розбилася прямо в сумці від випадкового удару.

Ти її перевертаєш, а вона не протікає! То був культурний шок! І якби нагородив мене Господь талантами Енді Уорхола, то 1989 року я малював би не банки з супом, а дешеві польські напої у пластикових півторалітрових пляшках у кількостях, що значно перевищують 32.

Але оскільки таких талантів я не маю, пропоную всім віддати належне співаку масового виробництва та культури споживання, українцю за походженням Андрію Вархолі.

Лайки під відео та підписки на канал категорично вітаються!