У листі до свого друга Анатолія Лазаренка письменник додає: »…Служу я в Лубнах, на Полтавщині, — хоч тут повезло. Маю стати зенітником, може, й піхота, але це не так важливо… Часу мало. Читати, писати нічого не можна. Оце важко. Хлопці-друзі в більшості розвинені, енергійні, і це скрашує смуток…»

Втім, починалося знайомство Стуса та Лубен геть нерадісно. Його перший лист, датований 7.12.1959 р, будить песимістичну картину: «Читати змоги не маю. Лубни — сіре містечко, хоч і посідає третє місце в області за обсягом. Без пам’ятних місць, хіба що згадати панські будинки, зведені на початку, а чи всередині 19 століття».

Утім, через три місяці настрій Стуса дещо покращиться. Навесні 1960 р. він напише до товариша Віктора Дідівського: «Відколи вже я тут, а пройшло тільки 3 місяці. Піхота частково мені до серця. Їй богу, піхота бродить степами лісами, яругами і вдень і вночі, і взимку і літом, і мені, в душі трохи романтику, це править за хорошу поживу. Скоро піду в перше „увольнение“, тоді стане на душі легше… Зараз у мене творчий застій. Єдине — пишу оце листи і то з великими потугами, щоб хоч трохи розігнати, розбурхати якесь отупіння, що в мені і навколо мене… Між іншим, цей приблизний майже уявний солдатський спокій пішов мені на користь. Я фізично зміцнів і навіть поправився…»

Кардинально позитивними є враження письменника від свого першого «увольненія», а якщо точніше — від відвідин нашого краєзнавчого музею. А чому? А тому, що там СТУС раптом знайшов часточку своєї УКРАЇНИ.

У листі до однодумця і також творчої натури Бориса Дорошенка того ж 1960-го Стус поділиться історичною канвою нашого міста: «Зараз я тобі можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно ХІІ ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісая Копинський. Бував і Гоголь (в музеї збереглася його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівський шлях — це ж тут, рукою подати. Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця — зовсім близько… Кожен камінь зберіг сліди історії. Не зважаючи на всі сучасні і вже усталені метаморфози, є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийсь архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе — російська мова в музеї не в пошані і всі написи та роз’яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію. Був цілком щирий і справедливий в своєму обуренні… Словом — враження чудове од міста…Чим більше Лубни „ВЕСНІШАЮТЬ“, тим глибше закохуюсь в них…».

Після цих рядків з особливою приємністю хочеться відзначити, що саме збереження української мови та минувшини в залах НАШОГО МУЗЕЮ додало Стусу снаги тягнути свою солдатську лямку далі.

Вікіпедія стверджує, що Стус служив на Уралі, але насправді його туди перевели з Лубен. Темна історія. Потребує ще досліджень. Якщо одним словом — був занадто свободомислячим. За переказами лубенських краєзнавців, Василь Стус, перебуваючи в нашій дивізії, буцімто вів себе вкрай негідно та провокативно — спілкувався із товаришами по службі та армійським начальством лише українською мовою. На той час радянська армія всю субординацію, накази та команди озвучувала суто російським «язиком». А тут, у районному містечку, отаке «чепе» союзного масштабу. Отож Стуса від гріха по далі перевели на Урал, сподіваючись суворими умовами служби впокорити «єретика». Втім, не так сталося як гадалося…

За волелюбство, за любов до історичної пам’яті та рідної мови Стуса з часом засудять. Приводом стане його науково-літературна розвідка про Тичину, якого жорна системи розтерли на макуху. Василя арештують через тиждень після його Дня народження — 12 січня 1972 р. За тим 9 місяців маринуватимуть в слідчому ізоляторі, а він… напише там збірку «Час творчості».

Ганна КРЕВСЬКА, м. Лубни, письменниця