«Я все життя в спорті. Спочатку тренував себе, потім інших. Але війна не питає, чи готовий ти. Вона просто приходить, і ти маєш обирати — сидіти осторонь чи йти захищати. Я вибір зробив одразу», — згадує Олександр.

Він мобілізувався і потрапив у піхотний підрозділ. Завдяки вмінню швидко оцінювати ситуацію, приймати рішення та орієнтуватися в складних умовах його призначили командиром бронетранспортеру. Олександр керує взаємодією всіх членів екіпажу — механіка-водія, навідника та десанту.

«Наш БТР — це і транспорт, і укриття, і наша зброя. Евакуація поранених, доставка боєприпасів, десантування піхоти, підтримка штурмів — він всюди з підрозділами. Без нього — ніяк», — пояснює боєць. Однак броня не дає абсолютного захисту. Часом саме машина стає мішенню.

«Туди, куди не пройдеш пішки і не заїдеш звичайною технікою, тільки ми пробираємося. Але коли починається обстріл, це може стати кліткою для тих хто всередині. Головне — швидкість. Під’їхати, зробити свою справу і негайно „відкатуватись»», — додає він.

Серед усіх бойових операцій особливо запам’ятався штурм населеного пункту Урожайне. «Йшли танки, а ми — за ними. Наше завдання — висадити десант і закріпитися. Під’їжджаємо — і тут починається справжнє пекло. Обстріл по нам з усього, що тільки можна. Земля трясеться, у вікнах БТР — суцільний хаос, дим та уламки. Якщо хтось каже, що йому було не страшно — бреше. Але тут не місце для паніки. Ти знаєш, що маєш зробити, і просто робиш. Ми висадили десант, прикрили їх бронею, і тільки-но хлопці зайняли позиції — одразу газу», — згадує гвардієць.

Жоден екіпаж не витримає без злагодженої роботи. Усередині БТР зв’язок підтримується через шлемофони через гуркіт двох двигунів всередині. Командир екіпажу віддає накази, мехвод веде машину, навідник контролює ситуацію. «У кожного своя робота, але якщо треба — підміняємо один одного. Ти не просто довіряєш — ти впевнений у своєму екіпажі. Ми стільки разів вибиралися з пекла тільки завдяки тому, що діяли як одне ціле. Буває, що дивишся на мехвода — і він уже знає, що робити. Одним поглядом розумієш, куди їхати, коли вискакувати, коли стріляти. Це найвищий рівень взаємодії», — додає він.

На війні немає права на помилку. Рішення приймаються за секунди, і від них залежить усе.

«Було таке, що виїжджаємо за пораненими. Тільки зупинилися — чуємо характерне жужання FPV-дрона. Ворог чекав на нас. У голові тільки одна думка: швидко забирати хлопців і їхати, поки не прилетіло», — згадує він. Вони діяли на автоматі. Двері відчинилися — бійці миттєво посадили поранених, зачинили люк — і машина рвонула з місця. «Дрон таки погнався за нами, вдарив в бік машини, але броня втримала. Якби задумалися хоч на секунду — вже б не розповідав цю історію. Ця машинка стільки разів витягувала нас із найгірших ситуацій. Евакуація, доставка боєприпасів, підтримка вогнем — без неї не було б і половини успішних операцій», — каже він.

Але техніка — не ідеальна. Колеса рвуться на уламках, двигуни киплять під обстрілами. Був випадок коли заглохли прямо посеред бою. Усі зістрибнули, побігли займати позиції. БТР залишився. Потім, коли трохи вщухло, екіпаж повернувся, завели та виїхали. «Машина стара, але свій ресурс ще не вичерпала», — розповідає Олександр.

Зараз він проходить лікування, але не сумнівається, що якщо буде можливість знову брати до рук зброю — він це зробить.

«Знаю себе — довго не всиджу. Маю досвід, маю навички, і якщо вони потрібні — буду ділитися. Хлопців треба готувати, передавати знання. Зараз трохи підлікуюся — і знову вперед. Бо хтось має захищати. Інакше вони прийдуть сюди», — підсумовує Броня.

17-та Полтавська бригада НГУ