Недооцінка супротивника часто приводить до поразок. Практично за усю історію людства «закидати шапками» ворога не вдалося ні одній армії і ні одному полководцю. «Завалити тілами» – так. Але ж хіба можна назвати повноцінною «перемогою» загибель власної армії, навіть якщо прапор перемоги залишається у руках останнього вцілілого солдата?

Пише політолог Юрій Федоренко у своєму блозі на «Обозреватель»

Завжди перемагає воля, ціль та професіоналізм. Тобто саме те, чого в сучасній російській армії немає від слова «зовсім». І це зовсім не зневажлива недооцінка супротивника-злочинця. Ну звідки у загарбника може бути воля, якщо ціль так званої «спецоперації» незрозуміла нікому і існує лише у затуманених мізках дурного диктатора. А «воля» – суто психічна функція, яка полягає в здатності індивіда до свідомого управління своєю психікою і вчинками в процесі прийняття рішень для досягнення поставлених цілей. Коло замкнулося… Ні цілей, ні волі…

Стосовно професіоналізму, то тут все, з одного боку, простіше, з іншого – набагато складніше. Успіхи на фронті залежать від кожного учасника бойових дій. Починаючи з простого стрілка чи кулеметника, закінчуючи тактичним та стратегічним управлінням військами на рівні генералітету. Є талановиті стрілки та пілоти «від Бога». Є рядові, лейтенанти, майори, полковники, які «бачать» кожен на своєму рівні усю картину і можуть прогнозувати події та можливі наслідки, мають тактичне чи, навіть, стратегічне бачення. Але від їхнього «бачення» загальний перебіг бойових дій практично не залежить. Бо вони не приймають кінцеві рішення. Це прерогатива російського генералітету, який, на наше щастя, своєю некомпетентністю становить, мабуть, основну причину проблем армії рф.

Протягом останніх десятиліть саме некомпетентність російських генералів стала одним з ключових чинників, що серйозно впливає на ефективність і боєздатність армії російської федерації. Без якісного керівництва та професійної підготовки військових керівників будь-яка армія стає лише «гарматним м’ясом», результати дій якої залежать виключно від кількості ресурсу. З ресурсами в росії, поки що, все добре. Чого не скажеш про керівництво.

На сьогодні, в армії рф налічується більш ніж 1300 генералів різних рангів. Переважна більшість з них вже давно перестала бути суто військовими (навіть якщо колись і були такими), перетворившись на представників окремої касти, яка знаходиться так само далеко від збройних сил, як і влада кремля від російського народу загалом. І саме ці «повні» генерали знаходяться на верхніх щаблях «військової влади», займаючись питаннями не підвищення боєздатності армії та стратегічним аналізом та плануванням, а лише проблемами власного збагачення та захисту «накопичень» шляхом «замулювання» очей головнокомандувача путіна. Звична загалом картина для навскрізь прогнившого корупцією російського суспільства, де лише причетність до «касти» надає можливість будь-якого успіху та «зростання».

Топовий за рангом та можливостями генералітет рф вже давно пройшов вікову межу 55 років і складається з тих лейтенантів-капітанів, які у часи розпаду срср не залишили армію, розуміючи безперспективність подальшої служби, а, не маючи ніяких хистів та талантів до «цивільного» життя, продовжили «тягнути лямку». Патріотизм? Можливо що й так, але для дуже малого відсотку. Переважна більшість тих, хто не поклав погони у шухляду – невдахи та пияки, яким за краще було залишатися у армії, ніж опинитися на узбіччі життя без будь-яких шансів на успіхи на «гражданці».

Ще у цьому «генеральському прошарку» є ті, кому Єльцин подарував високе військове звання за часів свого правління, сподіваючись таким чином посилити власну вертикаль влади. На початок 1992 року на 2,822 млн військовослужбовців рф припадало 2200 генералів і адміралів. У 1997 році на 1,7 млн солдатів – 2865 вищих офіцерів.

Після приходу до влади путіна та посилення уваги кремля до стану збройних сил рф кількість генералів значно зменшилась. Але це практично не знайшло відображення на якості генералітету. Головним показником «успішності» генералів за часів Шойгу стала яскравість паперових презентацій та проведення парадів чи «танкових біатлонів» для демонстрації «непереможності» російської армії. Мільярди бюджетних коштів перетворювалися на «вітрину», яка абсолютно не відображала справжній стан занепаду зс рф.

Безумовно, крім старшого прораба та рятівника Шойгу на посаді міністра оборони, є серед російських генералів і такі, як Герасимов, що пройшов шлях від суворівського училища до двох військових академій. Але у сформованій десятиліттями кланово-апаратній верхівці зс рф такі «винятки» повинні грати «за правилами» більшості.

Реальну загрозу для України представляє більш молоде покоління керівного складу російських зс. Ті, хто пішов до військових училищ вже після розпаду срср. 45-50-річні генерали, які вже отримали бойовий досвід і мають своє професійне військове бачення та власну думку стосовно перебігу подій на фронті. На початку збройної агресії росії проти України, зі 166 командирів російських підрозділів, у 39 осіб (23%) вже був реальний бойовий досвід, (журналістське розслідування видання «Проект»). 26 з них отримали досвід у Сирії, де російські дивізії переважно стикалися не з регулярною армією, а з бойовими групами, озброєними легкою стрілецькою зброєю без важкої техніки. Ще шість командирів у 2014-2015 роках брали участь у конфлікті на Донбасі – в умовах ближчих до поточної військової ситуації.

Можливо, це й не зовсім повноцінний досвід у порівнянні з повномасштабною війною, де супротивник дає жорстоку відповідь окупантам. Але, яким би він не був, «молоді» генерали – це вже не виставково-паркетні лампасоносці, обвішані ювілейними медальками та кон’юнктурними орденами.

Саме одним з таких «молодих» є генерал-майор Попов, що був командувачем 58 армії рф. Мав репутацію одного з найбільш швидкозростаючих командирів Сухопутних військ росії. До тієї пори, поки не наважився назвати речі своїми іменами у доповіді начальнику генштабу Герасимову. Про практичну відсутність засобів контрбатарейної боротьби, «снарядний голод», необхідність ротації. І спрацював принцип «заявив про проблему – ворог». А навіщо керівництву правдива доповідь? Якщо таких, правдивих, немає, можна зі спокійною душею махати рапортами і гордовито заявляти, що все добре. Тому система і позбувається людей, які говорять правду, щоб не заважати бравурним звітам нагору.

Найвище командування мо та зс рф може пробачити поразки та невдачі. Вони не так заважають і не є головною загрозою клану генералітету та системі загалом, як доповіді про реальний стан справ. Стовідсотково, що доповідь Попова Герасімову не стала для останнього «откровенням від Іоана». Але одне діло знати, і зовсім інше – про це відкрито говорити. Тому Попова за години змістили з посади і відправили «у розпорядження». Вже відомо, що після відпустки він відбуває на рівнозначну генерал-лейтенантську посаду заступника командувача Групи військ у САР. Геть з очей, подалі від можливих гострих заяв та, не дай Боже, демаршів накшталт пригожинського театрального рейду на москву.

До речі, про «прощення». Тимчасово зниклий у безвісті після пригожинського маршу Головком ПКС С. Суровікін із 17 липня вийшов із відпустки і приступив до виконання своїх обов’язків, зокрема, першого заступника командувача «СВО», у повному обсязі. Жодних кримінальних справ, понижень у посадах тощо. Виправдань та інтерв’ю «де і чому пропадав» давати не збирається. Колишній командир 106 ПДД В. Селіверстов після зняття з посади за конфлікт з вищім керівництвом мо рф вирушає на очне навчання в Академію Генерального штабу. Як кажуть, «винувату голову меч не січе».

Хоч і не генерал, але перший бунтівник мо рф пригожин перебрався до білорусі. 80% особового складу його ПВК вже воюють у частинах Міністерства оборони та інших добровольчих формувань. Близько 10 % пішли на дембель. Решта – трохи більше ніж 2 тисячі осіб особового складу і сім персон із числа колишньої Ради Командирів теж у білорусі. Кухар взяв їх на роботу в належну йому білоруську юридичну особу. Поки що нова компанія надає тільки консультаційні та освітні послуги білоруським силовикам. Але пригожин сподівається найближчим часом повернутися в Африку, використовуючи свою репутацію і зв’язки серед африканських вождів на суто комерційному «фронті».

Генерал Лямін, що прийшов на місце Попова, теж з категорії «молодих з досвідом». Але для клану він більш перспективний, бо, за чутками, дуже добре розуміє правила гри і «грані» переходити не збирається. Саме «розуміння свого місця» стало необхідною ключовою компетенцією путінських генералів. Стратегічне мислення, аналітичні здібності, лідерство, комунікаційні навички та здатність ухвалювати рішення в складних умовах – теж потрібні, але лише у суто визначених обмежувальних рамках поведінки окремого гвинтика загального механізму корупції та диктатури.

Путін створив систему управління величезною країною, яка тримається виключно на тотальній брехні та силовому примусу. Будь-які прояви не те що дій, а, навіть, думок, які йдуть у розріз з провладними трендами, несуть загрозу самому існуванню такої влади. Скільки не кричи про те, що «армія відокремлена від політики», на росії саме вона, як найбільша складова частина силових структур, є головною опорою диктаторської влади путіна. І допустити будь-яке «бродіння» всередині цієї сили влада кремля не може. Бо тоді їй кінець. Поразки, загибель сотень тисяч росіян – залюбки. Кремль простить. Країна величезна і величезний людський ресурс. На місце одного вбитого окупанта влада нагоне силою сотню таких самих психічно понівечених пропагандою хворих злочинців-виконавців.

А от мати власну думку, яка врешті-решт приведе до запитань «чому?», «для чого?», хто винен?» – це неприпустимо для кремля. Адже відповіді відомі будь-якому більш-менш свідомому росіянину, навіть не генералу. Страх того, що «марш пригожина» може повторитися у вигляді не «циркової вистави», а реального військового заколоту проти диктатора та його оплічників, змушує знищувати прояви будь-якого самостійного «некланового» розуміння ситуації. Тому очікувати за путінської влади кардинальних змін керівного складу мо та зс рф, мабуть, не варто. Система не витримає навантаження самостійним розумом.

Українці щиро підтримують корупцію та непрофесіоналізм мо та зс рф. Хай так і буде. На горе кремлю та на радість нам! Розум потрібен нашим генералам, а для російських – нехай він буде стабільно зникаючим рудиментом…