В області, приблизно за дві години їзди потягом від Одеси, розташовується станція, що зветься Мигаєве. Вона була збудована ще в далекому 1865 році, коли тільки зароджувалася залізниця Одещині. Саме тоді будувалася залізниця Одеса-Балта, що значно спростило шлях до цього населеного пункту у майбутньому. Станція Мигаєве містить декілька невеликих селищ, кожен з яких має свою неповторну історію, але таку, як село Мигаї, не має, мабуть, жодне з них.

Журналісти 048.ua дізналися більше про це село та деякі сусідні населені пункти.

Станція та найближчі населені пункти

Станція Мигаєве розміщується між Веселим Кутом та Роздільною-Сортувальною. Дістатися станції наразі достатньо зручно, адже щодня, через кожні кілька годин, до цього населеного пункта ходять приміські електрички: Одеса-Балта, Одеса-Вапнярка, Одеса-Подільск, Одеса-Мигаєве.

Поблизу залізниці одразу розміщується кілька невеличких селищ. Одне з них – село Мигаєве, що назвали на честь станції. Його населення не перевищує 300 осіб, а окрім декількох магазинів та дитячих майданчиків тут ви нічого цікавого не знайдете.

По іншу сторону від залізничної дороги знаходиться село Заможне, де приблизно така ж ситуація: кілька сотень мешканців, магазини “утричі дорого”, невелика церква та двоповерхові будинки з квартирами.

Трохи далі, за кілька кілометрів, розташовані наступні села, що також досить відомі жителям Мигаєвого: Першотравневе (центр Першотравневої сільської ради), Мартове, Благоєве, Данилівка і так далі.

Виникнення Мигаївських хуторів

Всього за п’ять кілометрів від станції Мигаєве знаходиться село Мигаї – центр Мигаївської сільської ради, до якої також входять села Залізничне, Три Криниці та селище Мигаєве.

Перші згадки про село, яке ще називають “хутори Мигаїв” датуються 1849 роком, тобто в середині ХIХ столітті. Саме ця дата і вважається заснуванням села Мигаї. В архівних документах зазначили, що тоді це були лише невеликі поселення, які належали поміщику Малаховському. Отож, перша версія походження назви хутора Мигаїв може походити від перших літер ПІБ мигаївського землевласника – МГІ – Мигаї.

Першими, хто проживав на території цих земель, були втікачі з Подільскої губернії та Молдавії. Вже через 10 років, у 1859 році, тут нараховувалося близько 23 дворів, в яких проживали 143 жителі.

Сучасне село називалось хутором до 28 квітня 1922 року, доки його назву не змінили на Агрокомуну. Проте офіційна назва була такою: Перша Канадська зразкова агрокомуна імені Леніна.

У 1950 році населений пункт став селом. Наразі село називається “Мигаї”, проте місцеві жителі досі називають його комуною. Також відома назва серед селян – “Ленінка”, оскільки досить тривалий час іменем Леніна називалася центральна вулиця села.

Маєток пана Келлера

У 1896 році на хуторі Мигаїв вже рахувалося 207 жителів та 25 дворів, проте сам хутір був не надто привабливим. Більшість людей проживали в малих, бідних землянках або холодних халупах, а про огорожу біля хат, окрім трави і бур’яну, не було й мови.

Саме в ці роки хутір разом з навколишніми землями придбав крупний землевласник німець-колоніст Я. Я. Келлер. І хоча він запам’ятався людям, як людина вельми жорстока, втім покращити стан земель та розпочати подальший розвиток місцевості йому вдалось.

Пан Келлер був заможною людиною та за роки проживання на хуторі встиг збудувати для себе справжній “замок”, як вважали місцеві жителі. Проте багато власних грошей він вкладав й у процвітання земель. За його командуванням тут почали з’являтися облагороджені території у вигляді парків з деревами, рослинами та фонтанами, де облаштовували лавки, доріжки, алеї, квіткові клумби. Цей парк став одним з улюблених місць Келлера, де він особисто проводив багато часу.

Звісно, на цьому він не зупинився: почали обробляти землі, розводити велику рогату худобу, птахів, вирощувати зернові культури та будувати стайні, корівники, хліви і так далі.

Люди ж працювали тяжко і багато, отримуючи за це копійки, а певну кількість днів у рік ця праця була взагалі безкоштовною. Також селяни орендували у поміщика Келлера землі, за користування якими мали виплачувати десяту частину власного врожаю та віддавати кожну десяту вівцю. Звідси пішла назва “десятинники” – так тоді називали селян.

Саме так тривало життя людей до громадянської війни (а точніше до 1922 року), під час якої пан Келлер втік з родиною до Німеччини, де невдовзі й помер. Власний будинок його у 1922 році перетворили у початкову школу з 35 учнями, яка повністю утримувалася за кошти Агрокомуни. Окрім цього організували дитячий садок та дит’ясла.

Згідно з архівними документами та розповідями місцевих жителів, пан Келлер тікав “з босими руками й ногами”, а більша частина його статків (яку він не встиг забрати з собою) залишилася на мигаївських землях. Особисті речі, коштовності були розподілені між селянами, а згодом виявилося, що іншу частину свого багатства пан залишив заритою в землях у невідомому напрямку. Це стало викликом для багатьох людей, які довгі роки не залишали спроб віднайти серед лісів й степів коштовності, золото та дорогі черепки колишнього землевласника.

100 років потому або наші часи

Через 100 років або в наші дні село Мигаї, на жаль, потроху занепадає. Населення не перевищує 500 осіб: молодь здебільшого виїжджає в міста або більші населені пункти.

Люди займаються в основному сільським господарством, тваринництвом, виготовленням домашнього вина.

У селі працює ФАП, близько 5 магазинів, школа та бібліотека, дитячий садок, місцевий клуб, сільська рада й відділення зв’язку.