Одеська область налічує близько 1200 населених пунктів. Кожне село та місто має свою цікаву історію. Наприклад, Татарбунари – місто в Буджацькій степовій зоні на березі озера Сасик, яке отримало свою назву завдяки великій кількості колодязів.

Редакція 048.ua підготувала коротку версію історії створення та розвитку цього населеного пункту.

Татарбунари — місто в Одеській області, історія якого тісно пов’язана з подіями, які відбувалися в південній частині України протягом століть.Назва міста має татарське коріння, оскільки територія у XVI столітті була захоплена кримськими татарами. «Tatar bunar» у перекладі з татарської мови буквально означає «татарська криниця (колодязь, свердловина)», про що писав молдовський науковець і письменник Димитрій Кантемир ще у 1712–1716 роках. За однією з версій, назва міста може відображати наявність значної кількості джерел чи колодязів, якими користувалися татари. Також вони влаштували тут місце зберігання наживи, яку здобували під час набігів. Але й саме поселення неодноразово піддавалося розоренню.

Одна з перших документальних згадок про місто з’явилася в 1648 році, завдяки Гійому Левассеру де Боплану, який був інженером і військовим картографом французького походження, після довгого перебування в Україні видав Генеральну Карту України, на якій між Акерманом і Кілією було позначене місто Татаребарлат.

Загалом, протягом історії регіон переживав численні зміни, зокрема османське панування. Згідно з уривком опису подій у Причорномор’ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Королівства Польського, у вересні 1628 року на території сучасного міста активно будувалася Татарбунарська фортеця Кенан-пашою. У 1632 році італійський мандрівник Нікколо Барсі засвідчив, що фортеця була вже збудована. Втім, перша фортифікаційна споруда в Татарбунарах могла з’явитися ще у 1484 році. Її будівництво можна пов’язати із завоюванням Буджака османським султаном Баязидом II.

Цитадель являла собою чотирикутник із високими баштами по кутах з одними воротами, які відчинялися в південний бік. В тодішні часи це місце було заболоченим і вкрите чагарниками, що дозволяло молдовським і татарським розбійникам зненацька нападали на каравани, які проходили повз.

Наприкінці XVII та на початку XVIII століття Татарбунари на деякий час стали резиденцією сераскера Буджака, а в другій половині XVIII століття, в ході Російсько-турецької війни 1768-1774 років, Татарбунари захопили російські війська, але згодом повернули Османській імперії. Тоді ж в містечку окрім буджацьких татарів і молдованів з’явилися ще й і біглі українські селяни, солдати та козаки.

План розташування російських військ при Татар-Бунарі (1790 р). Джерело: Вікіпедія

У результаті Російсько-турецької війни 1806-1812 років місто знову захопили російські війська, але вже, згідно з Бухарестським мирним договором, залишилися у складі Російської імперії.

З часом імперія почала навмисне заселяти місто різноетнічним населенням для асиміляції татар. Починаючи з 1807 року, мусульманське населення почали переселяти углиб Російської імперії, а з 1816 по 1818 населення збільшилося з 365 до 901 людини шляхом переселень людей з Наддніпрянської України.

Зі збільшенням населення місто почали розбудовувати, але матеріали для будівництва часто брали, розбираючи татарські споруди.

До середини 1820-х в Татарбунарах було: лавок кам’яних — 16, будинків питущих — 2, льохів кам’яних — 2, млинів водяних — 2, вітряних — 6, кузня — 1, колодязів кам’яних — 2, кам’яний поштовий двір — 1, будинок казенний кам’яний — 1, кам’яний храм Успіння Божія Матері — 1. Згодом з’явилося два жіночих і одне чоловіче училище, а також дві церковні школи та богодільня.

Татар-Бунар на карті Шуберта 1860-х років

Населення міста продовжувало рости. Наприклад, у 1885 році тут налічувалося 2 685 людей та 413 дворів, а вже у 1886 рік у центрі Татарбунарської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії мешкало 3077 осіб. Основним заняттям населення було хліборобство й тваринництво. Також у містечку працювали суконна фабрика та каменоломні.

Впродовж панування на цих землях Російської імперії, вони були заселені слобожанами, болгарами, гагаузами, німцями та іншими народами.

15 вересня 1924 року на півдні Бессарабії у селі Татарбунари почалося селянське повстання, яке підтримали й в інших населених пунктах. Загалом зібралося понад шість тисяч повстанців. Повстання могло поширитися на все межиріччя Прута та Дністра, але уряд кинув на придушення десяток піхотних, кавалерійських, артилерійських полків. Оточених бунтівників обстрілювали та навіть застосовуючи проти них отруйні гази. Татарбунарці протрималися лише три дні, а потім були розгромлені. Ще впродовж чотирьох днів було придушено осередок опору в інших місцях.

Група татарбунарських повстанців у вересені 1924 року

Вбитих і замучених налічувалися тисячі. Тих, хто вцілів, судили. Більшість заарештованих звільнили, але 85 повстанцям призначили покарання у вигляді ув’язнення на термін від п’яти років до довічного. Також їх змусили покрити судові витрати.

Сучасна історія

У радянський період Татарбунари розвивалися як аграрний центр. Промисловість була представлена переважно підприємствами харчової промисловості та сервісного обслуговування.

2 січня 1957 року населеному пункту було надано статус селища міського типу, а 27 квітня 1978 року — статус міста. На той час в ньому налічувалося 10 807 осіб.

Фото з Google

Після розпаду СРСР і набуття Україною незалежності Татарбунари продовжують залишатися важливим центром аграрного виробництва в регіоні. Зусилля місцевої влади й громади спрямовані на розвиток інфраструктури та збереження унікальної культурної й історичної спадщини міста, яка сформувалася завдяки різним етнічним групам, які проживають на території громади.