Не бачилися майже рік: в Одесі дружини військовополонених захисників Маріуполя організували фотовиставку, — ФОТО
Минуло 10 місяців, як Захисники Маріуполя потрапили у російський полон. Наразі доля більшості з них невідома.
В Одесі на підтримку полонених Героїв пройшла фотовиставка, у якій взяли участь їхні родичі. Журналістка 048.ua побувала на заході та поспілкувалася із дружинами захисників.
Об 11 ранку у Міському саду жінки та чоловіки почали розставляти дерев’яні стенди з фотографіями наших воїнів, які зараз знаходяться у полоні. Всі вони захищали Маріуполь. Такі акції проходять у різних містах України, розповідає одна з її організаторів Світлана Фтіц. В Одесі подібний захід проводиться вдруге.
Фотовиставку організовують родичі воїнів, що зараз знаходяться у російському полоні.
Софія Грозан приїхала з Кропивницького. У полоні знаходиться її хлопець, разом вони вже 4 роки. Він служить у батальйоні Азов з 2018 року.
“Був на Азовсталі, вийшов за наказом у травні місяці, вже 10-й місяць там знаходиться. У нас немає з ним зв’язку. Знаю лише те, що він в одному з міст росії. Обіцяли, що 3-4 місяці і буде вдома, але вже майже рік пройшов і ми досі чекаємо, щоб їх обміняли. Коли він був на Азовсталі, переписувались ми десь раз в день або навіть раз на тиждень. Він писав короткі смс, що все добре, не хвилюйтесь, але ми відчували це хвилювання, якось воно передавалось через смс, ми розуміли, що там не може бути все нормально, що він не може себе відчувати себе добре. Ми дуже хвилювалися. Хотіли, щоб все було гаразд. Але так вийшло, що вони потрапили в полон. На перших відео, де наші виходять з Азовсталі, ми не побачили його. Перший раз побачили, коли він був в Оленівці. Видно було, що йому там дуже погано, таке обличчя було (важко зітхає), видно, що йому погано, він хоче додому і сподівається на те, що ми зробимо все, щоб його повернути”.
Дівчина згадує, коли востаннє бачила свого хлопця.
“24 лютого він був у Маріуполі, а бачились ми останній раз ще на початку минулої зими (2022 року, — ред.). А останній раз спілкувалися, коли він був в Оленівці. Він написав одне смс: “Не хвилюйтесь, все буде добре” і після цього ми дізналися, що їх перевезли в інше місто”.
Світлана Фтіц приїхала з Маріуполя. В полоні знаходиться її чоловік. Він боронить місто з 2014 року — спочатку був в добровольчих батальйонах, а потім потрапив у Азов. Жінка пригадує, як виїжджали з міста.
«Ми залишили Маріуполь 17 березня. Було дуже важко. Другого березня у нас не було ні зв’язку, ні світла, ні води, ні газу. Були під постійними обстрілами — нас гатили всім, чим тільки можна — це корабельні снаряди, авіабомби, гради, міномети. Було дуже-дуже важко. Квартира мами залишилась, моя квартира, а от квартира брата та невістки — їх не має.
В моїй родині живі всі, але у друзів… майже в кожній родині є загиблий. У моїй подружки загинула дитина, 14 років. Вони готували на багатті їжу, у іншої дівчини загинув чоловік, коли ходив по воду, але вона навіть не знає, де він захоронений.
Ми будемо продовжувати робити акції до тих пір, доки не повернуться усі захисники України, не тільки Маріуполя. Ми вважаємо, що ці акції дуже потрібні, що вони нагадують не тільки Україні, а всьому світу, що наші хлопці досі в полоні, перебувають в дуже важких умовах: їх там катують та морять голодом.
Аліна приїхала з Маріуполя. У полоні чоловік, військовий з 2015 року.
“Останній раз зв’язок с чоловіком був 23 березня, коли він був впевнений, що я виїхала на вільну територію. Більше він мені не телефонував. Вже з новин я дізналася, що він виходив з Азовсталі. Я не знаю, чи був він поранений, де він зараз. Я не знаю, який стан здоров’я, я взагалі про нього нічого не знаю”.
Аліна розповідає, що її 11-річна донька важко переживає те, що її тато в полоні.
“Їй важко зійтись з однокласниками, однолітками. Її ніхто не розуміє. Всі кажуть: “Ой, подумаєш”. А їй прикро таке чути, тому що це її рідна людина, а інші так реагують і не розуміють.
Жінка розповідає, як почалося повномасштабне вторгнення у Маріуполі.
“Була чиста питна вода для дітей, бо вже з 2го березня нічого не було. Воду для дорослих ходили набирати в джерелах. Не сказати на той час, що вода була не смачна — це була вода, для нас це було найголовнішим. Наш район спочатку не так сильно обстрілювали. Потім почало прилітати. Серед наших сусідів не було постраждалих, але на сусідніх вулицях було дуже багато жертв.
Виїжджали 19 березня — тяжко та частково, вісім людей у сім’ї, серед яких дві дитини. Блок-пости, обшуки, провокаційні питання від представників “недо республік”. Питали: “Як ви ставитеся до нашої спецоперації”. Були запитання, а чи не хочемо ми тут залишитися, а чому ми їдемо в Запоріжжя, росіяни ж день-два і там будуть, «їдьте в росію, ми вас прийшли рятувати». Ми сиділи та мовчали, бо щось казати — піде розмова далі, а нам проблеми не потрібні були.
Це не те, що міста немає. Це душі немає. Я там прожила все життя і кожен куточок свого міста я знаю, з кожним куточком у мене свої спогади, але зараз цих місць немає і ніколи не буде. Місто повернеться в Україну, тільки воно вже не буде таким. Воно вже поранене, воно розбите”.
Всього з початку повномасштабної війни, за словами Володимира Зеленського, з полону вдалося повернути понад 1,7 тисячі українців. Водночас, ще близько 3 тисяч захисників залишаються в неволі.
Читайте також: За добу ЗСУ ліквідували близько 800 окупантів