Жінки, якими пишаємося, захоплюємося й на яких рівняємось.

44.ua продовжує знайомити вас з найвідомішими та найвпливовішими жінками в історії нашої країни, які внесли вагомий внесок в суспільно-політичне, культурне та мистецьке життя України. А також протягом усієї багатовікової історії щиро вболівали за свою країну та її соціально-економічний розвиток.

Марія Магдалина Мазепа

Марія Магдалина – не просто матір одного з найвидатніших гетьманів України Івана Мазепи, а ще й найавторитетніша жінка свого часу. Вона народилася в 1620 роках та походила з шляхетського роду.

Про дитинство чи юні роки Марини нічого не відомо, але історики припускають, що вона здобула хорошу освіту, про це свідчить її каліграфічний почерк.

У віці 16 років Марина Мокієвська(таким було її дівоче прізвище) вийшла заміж за Степана Адама Мазепу. У шлюбі народилося двоє дітей – Іван та Олександр. Згодом Іван стане одним із неперевершених керманичів України.

У 1666 року Марія залишається вдовою та присвячує себе громадсько-політичним та релігійним справам. А через 10 років іде у монастир і бере чернече ім’я Марія Магдалина. За старання та велику сподвижницьку працю її обирають ігуменею, тобто настоятелькою, одразу двох жіночих монастирів – Києво-Печерського Вознесенського та Глухівського Успенського.

Іван Мазепа не просто довіряв своїй матері, а й залучав її до всіх політичних процесів. За його дорученням Марія розслідувала його особисті справи, що стосувалися втаємничених дій, або ж налагоджувала справи з передачі секретної кореспонденції за кордон. За які б справи не бралася Марія Магдалина, вона доводила їх до кінця та завжди виходила переможницею.

Іван Мазепа

Після анафеми Івана Мазепи Петро I заборонив згадувати й ім’я Марії. А після смерті Мазепи наказав ліквідувати та зруйнувати Вознесенський монастир, яким керувала Марія Магдалина і в якому заснувала школу художнього шиття.

Матір гетьмана увійшла в історію і як меценатка: вона власним коштом поповнювала монастирі та церкви книжками та іконами.  Втім, її найбільшою працею стало започаткування вишивання золотою та срібною ниткою церковного одягу й ікон.

Після смерті Марії Магдалини у 1707 році її ім’я забороняли згадувати. Частина ж її особистих дарів, робіт, вишитих її руками, опинилися в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, що був підірваний у 1941 році.

Ліна Костенко

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищів на Київщині у вчительській родині. Коли маленькій Ліні було шість років, батьки забрали її до Києва, де вона навчалася у школі на Трухановому острові.

Дитинство жінки пройшло в роки Другої світової.

Ліна Костенко в молодості

Після того, як «Зоряний інтеграл» 1962 року заборонила до друку цензура, ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала «в шухляду» та стала однією з ключових фігур покоління українських шістдесятників.

За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори: «Берестечко», «Маруся Чурай» та поезії, що згодом ввійшли до збірок «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».

Повернутися до читачів Костенко змогли лише 1977 року: тоді опублікували збірку її віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.

Також поетеса отримала премію фундації Антоновичів та премію Франчески Петрарки та медаль Святого Володимира. Стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Теліги, професором Києво-Могилянська академії. У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті. Лише в період «помаранчевої революції» у 2004р. на деякий час повернулась до громадського життя.

Ліна Костенко відмовилася від премії «Золотий письменник України», не пояснивши нічого жодним словом, і від звання Героя України, яке хотів їй вручити Ющенко, а фраза «Політичної біжутерії не ношу» стала мало не афоризмом.

Своїм життям та творчістю Ліна Костенко заслужила титул сумління нашої нації.

Усе своє життя геніальна поетеса та письменниця не боялася влади та відкрито говорила всю правду про неї як за часів КДБ, так і за президентсва Януковича. Зараз вона воліє мовчати, а з нами говорять її твори:

Не знаю, що буде після нас

В які природа убереться шати

Єдиний, хто не втомлюється — час

А ми живі, нам треба поспішати

Соломія Крушельницька

На долю Соломії Крушельницької випала велика праця, велика слава і велика любов. Вона була дуже відомою і вільною у своїх діях, але війна і обставини зробили її заручницею радянської влади.

Співачка народилася 23 вересня 1872 року в сім’ї греко-католицького священника у селі Білявинці на Тернопільщині. Співати почала дуже рано. Батьки усім дітям, і Соломії, дали хорошу освіту.

1893 року Крушельницька їде до Італії, де навчається співу у Фаусти Креспі, і драматичному мистецтву в професора Конті.

А вже за рік тріумфально виступає у Львові та здобуває гарячу прихильність поціновувачів опери у Кракові та Варшаві. Звідси й починається творчий шлях неперевершеної оперної виконавиці.

Крушельницька зачарувала своїм мистецтвом провідні оперні центри світу: Мілан, Рим і Неаполь, Париж і Ніцу, Санкт-Петербург, Краків і Варшаву, Одесу і рідний для неї Львів, Нью-Йорк, Буенос-Айрес і Сантьяго.

В Італії Соломія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — адвокатом Чезаре Річчоні. У щасливому шлюбі, на батьківщині чоловіка – у містечку Віареджо, в італійській Тоскані, продружжя прожило 26 років.

Соломія Крушельницька з чоловіком Чезаре Річчоні

Після смерті чоловіка 1939 року, Крушельницька поїхала в Галичину провідати рідних, де її застала Друга світова війна. До Західної України прийшли «совєти», і велика артистка, яку знав весь світ, стала «заручницею» нової влади.

Під час німецької окупації Крушельницька дуже бідувала та вимушена була давати приватні уроки вокалу. В ті часи виїхати з СРСР вона не могла, а громадянства їй теж довгий час не давали. Тож вона не могла розраховувати навіть на мізерну радянську пенсію. Громадянство співачка отримала лише тоді, коли погодилася продати на користь СРСР їхню з чоловіком тосканську віллу. Втім, виплатили співачці за нього лише мізерну частину від отриманого.

Померла Соломія Крушельницька 16 листопада 1952 року і похована на Личаківському кладовищі поруч із могилою Івана Франка.

Софія Русова

Життя Софії Русової – яскравий приклад життя справжньої української просвітниці. Саме вона заклала основи української системи освіти, розробила перші українські підручники, створила Союз українок, видавала Шевченка, боролася з русифікацією і була справжньою українкою, при цьому не українка за походженням.

Народилася Софія Ліндфорс 18 лютого 1856 року в аристократичній родині в селі Олешня Городнянського повіту (нині Ріпкінський район) Чернігівської губернії. Батько – відставний офіцер, швед за походженням, мати – Ганна Жерве, француженка – високоосвічена й інтелігентна жінка.

У родині спілкувались французькою, однак дітей навчали німецької та англійської мов. Ліндфорси мали велику бібліотеку з оригіналами Руссо, Міллера, Вольтера.

Софія була наймолодшою донькою. Її мати померла, коли дівчинці було всього 4 рочки. Дівчинку виховував батько та сестра. Також була й няня — проста українська селянка. Завдяки їй Софія спілкувалася та грала з селянськими дітьми та спостерігала за важкою працею їхніх батьків.

Коли Софії сповнилося 9 років, родина переїхала до Києва. Дівчина вступила до престижної Фундуклеївської жіночої гімназії і закінчила її з золотою медаллю. А через рік несподівано помер батько. Це стало ударом для Софії, і щоб оговтатися вона поринула у педагогічну роботу.

Софії було лише 15, коли вона разом із сестрою заснувала перший україномовний дитячий садок у Києві. До цього приватні садки існували тільки в Одесі та в Миколаєві. Відомо, що до цього садочку дітей водив Михайло Старицький.

Згодом Софія повністю поринула в педагогічну діяльність.

Вона була переконана, що школа й виховання мають функціонувати у повній відповідності з особливостями й потребами своєї країни, нації. З утворенням Української Народної Республіки Софія Русова входить до Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолила дошкільний і позашкільний відділи.

Софія Русова хотіла, щоби кожна особистість, незважаючи на вік, статки, соціальний статус, могла реалізуватися. «Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється в школі своєю фарбою, своєю формою», – цитата-кредо цієї надзвичайної жінки.

До речі, саме в освітянській громаді Софія зустріла свого майбутнього чоловіка Олександра Русова.

Софія Русова постійно зазнавала переслідувань. За свою активну життєву позицію, підтримку української культури, порушення Валуєвського циркуляру її заарештовували п’ять разів!

Русова готувала збірку творів Тараса Шевченка, досліджувала творчість Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Олександра Олеся, відстоювала права нацменшин, що проживали на території Російської імперії: білорусів, українців, євреїв, татар.

Свою силу жінка проявляла не на словах, а на ділі. Повторювала: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя». Софія померла у 84, у 1940 році, в Празі, але похована на Олешківському цвинтарі. Її праці, концепцію, розробки освітяни використовують і сьогодні.

Мілена Рудницька

Мілена Рудницька – одна з найяскравіших діячок України XX століття. Вона досягла успіху і як викладачка, і як політикиня, і як літераторка, і як журналістка. Багато зробила, щоби поінформувати світ про трагічну долю українського народу за новітньої доби.

Мілена Рудницька

У 20-30 роках у багатьох європейських державах феміністичні ідеї переживали не найкращий період — вони знецінювалися, переживали занепад та заборону. Зокрема, у Німеччині в 1933 році з 35 депутаток Рейхстагу 30 були арештовані, 4 – наклали на себе руки. Гітлер був переконаний, що життя жінки має будуватися за принципом трьох “K”: Kinder, Kirche, Küche (діти, церква, кухня).

“Жінка – то таке створіння, що має сидіти на кухні, варити обід, мити горшки і родити діти… Без того всього жінка то не жінка – виродок”. Саме так іронізувала головна ідеологиня українського фемінізму Мілена Рудницька з ідей Гітлера на сторінках львівського часопису “Жіночий голос”. Вона відкрито звинувачувалв німецьку організацію “Націонал-соціалістичні жінки”в анти-фемінізмі. Під час Другої Світової війни Мілена Рудницька опинилася в полі зору німецьких спецслужб. Але їй було не звикати до небезпек.

Мілена народилася 15 липня 1892 року в Зборові, що на Тернопільщині. Батько – Іван Рудницький працював нотаріусом, мати Ольга опікувалася родиною. Змалку дівчинку навчали грамоті вдома, потім віддали до гімназії. Після її закінчення Мілена вступила до Львівського університету на філософський факультет. Окрім того студіювала у Відні, де захистила дисертацію “Математичні основи естетики Ренесансу” й здобула ступінь доктора філософії.

У Відні в 1919 році Рудницька взяла шлюб із Павлом Лисяком, відомим адвокатом і політиком. У їхньому домі часто збиралися українські митці та політична еліта, вони обговорювали гострі проблеми, які стосувалися культурного й громадського життя та шляхи їх вирішення.

Уже тоді Рудницька змогла поставити себе так, щоб спілкуватися з чоловіками на рівних: не вивищуючись над ними, але й не даючи жодним чином принизити себе. Дружньо. Рівно. Без жодних поклонів, реверансів та запопадливості. Вона володіла прекрасними ораторськими здібностями та керувалась залізною логікою. Мілена привертала до себе увагу не як слабка стать. Її цінували за розум.

Як публіцистка, Мілена порушувала питання національності, засуджувала авторитаризм і тоталітаризм, присвячувала праці жіночим проблемам. Вона була без перебільшення блискучою публіцисткою. Рудницька однією з перших у світі змогла винести питання сталінського голодомору 1932 – 1933 рр. на міжнародну арену. Саме завдяки їй 29 вересня 1933 року в Женеві пройшло засідання Ліги Націй, у якому взяли участь 14 країн. У повоєнний період Мілена Рудницька займалася відновленням діяльності “Союзу Українок”, була головою Українського допомогового комітету та однією з засновниць Української національної ради.

Мілена померла 29 березня 1979 року від голоду. Розчарувавшись навколишньою дійсністю, не бажаючи погоджуватися з багатьма подіями, які відбувалися в світі, Рудницька оголосила безстрокове голодування – категорично відмовилася від їжі.

Похована в Мюнхені. 1993 року її тіло перевезли до Львова й перепоховали на Личаківському цвинтарі.

Вас також може зацікавити: Гордість нації: 5 відомих киянок, які змінили столицю