Поки одні руйнують та нищать, інші – відновлюють та бережуть. Роками росіяни намагалися стерти українську історію, її культуру і неповторні традиції, та продовжують робити це зараз. Але ми вистоїмо. Нам є чим пишатися. Кожен куточок нашої країни унікальний. Кожен регіон – окремий Всесвіт, знання про який передаються від покоління до покоління та ретельно оберігаються.

Підтвердження цьому можна знайти у Національному списку об’єктів нематеріальної спадщини України – офіційно задокументованих їх вже майже 70. Все це — традиції, звичаї, свята, обряди, знання, навички та світогляд українського народу. Розглянемо найцікавіші.

Київщина

Київський регіон – місце славнозвісних бортників, адже саме тут у часи існування Київської Русі набула популярності неповторна традиція — особлива форма бджільництва, в якій бджоли селились у дуплах дерев – бортях. Лісове бджільництво вважається одним із найдавніших промислів, а бортництво — його гуманна альтернатива. Воно з’явилося, коли люди зрозуміли: первісний спосіб збирати мед, розорюючи гнізда та вбиваючи бджіл, є жорстоким та шкодить природі.

Знання про бортництво накопичувалися протягом тривалих спостережень за бджолами та передавалися з покоління в покоління. Бортники навчились створювати штучні помешкання для бджіл, підіймати та встановлювати колоди на дерево.

На початку березня й до травня бортники йшли в ліс і чистили вулики та борті від померлих за зиму бджіл, павутиння та сміття. Потім, для приваблення нового бджолиного рою, який мав прилетіти і заселити вулик, вони обробляли борті зсередини спеціальним розчином, що виготовлявся на основі меду та стільників. Восени бортники добували мед і віск, а для того, щоб бджоли перезимували, лишали приблизно третину меду у вулику.

За даними етнографів, у багатьох селах Київського Полісся аж до Чорнобильської катастрофи борті і колоди залишались основним типом вуликів.

В Україні донині бортникують понад 100 родин. Вони і досі використовують старі бортні дерева, які передавалися у спадок, практикують старовинні способи підйому на дерево, виготовляють вулики-колоди традиційними інструментами, роблять свічки.

Львівщина

Українське народне декоративне мистецтво має унікальний приклад — Яворівську забавку. 

Історія яворівського мистецтва має глибокі корені, що сягають давніх часів. Архівні матеріали свідчать про наявність деревообробних цехів та розвиток художнього виробництва, проведення ярмарків у Яворові, що на Львівщині, ще з XV століття. Дослідники пов’язують забавкарство з XVII століттям, коли перші забавки виготовлялися в столярних цехах та домашніх майстернях, а виробники пристосовувалися до потреб ринку та створювали іграшки різних видів.

Справжній розквіт цієї справи почався після заснуванням фахової Забавкарської школи у листопаді 1896 року. У 1905 році Забавкарська школа перебралась у нове приміщення, розширила спеціалізацію і отримала назву Державної школи деревного промислу. Для збуту яворівських забавок у 1930 році навіть створили спеціальну кооперативну гуртівню.

Для створення іграшки використовували натуральну деревину. В давнину застосовували лише осику, адже її було досить багато. Вона м’яка і світла, тому з неї легко створювати елементи для забавки. Сьогодні використовують також деревину інших порід, у тому числі вербу і липу.

Яворівська іграшка має свій унікальний стиль розпису, основу якого утворюють традиційні орнаментальні мотиви: листочки, квіти, кружельця, пелюстки тощо. Головні кольори — зелений, червоний, жовтий, білий, коричневий та чорний.

Форми забавок також були дуже різноманітними. Майстри виробляли їх у вигляді людей, тварин, звукових іграшок та моделей музичних інструментів, меблів, знарядь праці, господарського інвентаря, транспортних засобів та зброї. Крім того, серед яворських забавок нерідко зустрічалися іграшки, форми яких не мають аналогів у природі та предметному світі.

Дніпропетровська область

Дніпропетровщина принесла українській нематеріальній спадщині Петриківський розпис. Назва діяльності пішла від Петриківки — села, де зародилося це особливе мистецтво декоративного оздоблення хат та інших предметів побуту.

Вважається, що петриківський розпис має походження від стародавнього звичаю розмальовувати стіни селянських хат. В різні періоди цей звичай був поширений в багатьох частинах України, при цьому кожний регіон мав свої унікальні особливості. Зазвичай зовнішні стіни хат перекривалися розписом кожної весни або двічі на рік. Крім стін, розписом прикрашали побутові предмети з дерева та інших матеріалів, особливо весільні скрині. Пізніше з’явилися так звані «мальовки» — розписи на папері, які майстри могли підготувати заздалегідь і прикрасити внутрішні стіни хат.

Однією з головних характеристик цього розпису є його унікальний рослинний орнамент, зокрема квітковий. Він базується на вивченні природних форм місцевої флори та створенні фантастичних квітів — «лучка» та «кучерявки», а також листя, бутонів та «папороті».

У розписі поширені мотиви квітів із садів та луків, а також ягід калини, полуниці та винограду.

Ще одна цікава особливість: усі майстри петриківського розпису виконують свої роботи без попереднього наміченого контуру.

У петриківському розписі традиційно використовувалися власноруч добувані фарби з рослинних матеріалів, таких як трави, листя, ягоди і квіти, які варили за спеціальною технологією. Наприклад, червоний колір отримували з вишневого соку, зелений — з пирію і листя пасльону, синій — з квітів проліска. Різні відтінки жовтого створювалися за допомогою пелюсток соняшника, лушпиння цибулі та кори яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку та молоці, а закріплювалися вишневим клеєм або буряковим цукром. Згодом були розроблені фабричні барвники, і тільки після війни стали використовувати гуаш та акварель.

Щодо інструментів для розпису, вони також мали природне походження. Використовувалися палички з паростків дерев, стебла болотних трав, зокрема оситняги і рогози, а також саморобні пензлики з котячої шерсті. Майстри також використовували власні пальці як інструмент для створення різноманітних квіткових візерунків та композицій.

Запоріжжя

Запорізький край відзначений у списку об’єктів нематеріальної спадщини не дуже українським, проте не менш цінним  об’єктом. Мова йде про традицію приготування ет аяклак — національної страви мелітопольських караїмів.

Вочевидь, в українців і караїмів багато спільного. І це не тільки земля. До Мелітополя перші караїми приїхали в середині ХІХ століття. Їх вигнала з півострова Кримська війна. І караїмська національна свідомість після розпаду Радянського Союзу відроджувалася паралельно з українською.

На сьогодні караїмські пиріжки з м’ясом є найбільш відомою стравою і кулінарною візитівкою караїмів Мелітополя та інших караїмських громад України, Польщі і Литви.

Караїмська кухня відрізняється своєрідним поєднанням різноманітних видів баранини з тістом, що надає їй особливий смак. Один з найвідоміших страв — караїмські пиріжки, які готувалися з використанням листкового тіста та начинки з силої рубленої баранини. Залежно від матеріального стану, різні верстви населення додавали до начинки пиріжків або м’ясо, або картоплю, щоб зробити їх більш ситними.

Для приготування тіста використовувався спеціальний курдючний жир, який надавав пиріжкам характерного смаку. Караїмські пиріжки завжди мали вигнуті краї у формі півмісяця, а на їх поверхні робили два невеликих отвори, що дозволяли бульйону проникнути всередину. Пиріжки готували на вогнищі, використовуючи спеціальний тандур, який накривали казаном та присипали вугіллям. Згодом їх стали пекти на деревному вугіллі на спеціальному мангалі. Сьогодні для цього використовують електричні та газові духові шафи.

Одещина

Культура традиційного вівчарства Бессарабії та знання, пов’язані з ним — так звучить один з об’єктів нематеріальної спадщини України родом з Одеської області.

Протягом сотень років отари овець є невід’ємною частиною життя мешканців безмежних степів Бессарабії. Овеча бринза, смачна баранина, витончені вовняні ковдри та ткані килими є символами цього краю, а традиції їхнього виготовлення передаються з вуст в уста довгі роки.

Вівчарство є великою частиною культури багатонаціональної Одещини. Воно широко практикується як в сім’ях, так і на великих фермерських господарствах. Серед них виділяється один із найбільших в Європі вівцекомплексів під назвою «Фрумушика – Нова», що розташований у 160 км від Одеси. Цікавий факт: у 2017 році там встановили пам’ятник вівчарю — він став найбільшою у своєму роді статуєю у світі.

Не дивно, що одним з улюблених видів м’яса жителів Одещини є баранина. З нею готують безліч цікавих страв.

Крім того, цінується у регіоні й овеча вовна. Наприклад, у селі Котловина Ізмаїльського району зберігається унікальна традиція ручного виготовлення вовняних ковдр і матраців. Місцеві ремісники вміло використовують овечу пряжу для в’язання одягу: светрів, шкарпеток та поясів. У минулому це ремесло розвинулося в окрему промисловість — виробництво ткацьких килимів. Крім того, зі шкур овець, відомих як смушки, виготовляються кожухи, дублянки, жилети та шапки, які місцеві мешканці носять як у повсякденному житті, так і на святкових подіях в холодну пору року. Одяг з овечої вовни став невід’ємною частиною вбрання вівчарів та підкреслює їхній унікальний стиль та традиції.

Харківська область

Харківщина може пишатися своєю унікальною традицією — коцарством. Таку назву має неповторне мистецтво створення вертикальних вовняних килимів-коців, що виробляються на спеціальних верстатах. У цих килимах кожен ряд ворсових вузлів поєднується з кількома рядами «піткання» — поперечними рядками, що разом з основою створюють полотняний перетин та гладке ткання. Саме присутність широкої смуги гладкої тканини між ворсовими рядами та використання довгого ворсу роблять коці особливими серед махрових килимів.

Майстерність коцарів полягає в точному розрахунку довжини і товщини ворсової нитки, щоб уникнути непотрібних виступів у готовому виробі. Ворс повинен створювати однорідну, щільну текстуру та точно передавати задуманий малюнок.

Характерні риси харківських коців включають ворс довжиною від 4 до 15 см і прості геометричні малюнки. Склад килима включає центральну частину і декілька рядів кайми, що оточують його.

Коцарство як ремесло прийшло на територію сучасної України з майстрами, які оселилися за валом Харківського городища на території приміської Залопанської слободи ще у XVII ст. Вже на початку XVIIІ століття воно набуло ознак промислу, а зараз знання коцарства дійшли до нас тільки завдяки окремим вправним рукам майстринь, які вже не використовують його для заробітку на життя, а ткають лише для задоволення своїх родинних потреб. І, звісно, аби передати це унікальне мистецтво своїм нащадкам.

Культура приготування українського борщу

Одним з найвідоміших та головних об’єктів нематеріальної спадщини українців є культура приготування борщу. Борщ присутній абсолютно у кожній українській родині, проте від регіону до регіону рецептура його приготування дещо відрізняється (або відрізнялася у різні періоди історії):

• Вінниччина: додають законсервовану заправку з цибулею, болгарським перцем, томатами.
• Волинь: додають кров щойно заколеного кабана (колір: насичено-бордовий (майже чорний)).
• Дніпропетровщина: бульйон роблять на підсмаженому м’ясі; додають чорнослив.
• Донеччина: додають консервовані (малосолені) помідори для кислішого смаку.
• Житомирщина: додають засушені фрукти (яблука, груші) 
• Закарпаття: додають пікницю (домашня ковбаса на свинині та яловичині), корінь селери, Ерос Пішту (перемелений перець чилі з сіллю) (колір: золотисто-багряний).
• Запоріжжя: бульйон роблять зі свинних реберець; до заправки додають цукор для карамелізування овочів.
• Івано-Франківщина: додають гуслянку (збита сметана), буженину.
• Київ: буряк подрібнюють на терці, аби він надав більше соку й кольору; додають часник.
• Київська область: додають дієтичне м’ясо (індичку, кролика, курку).
• Кіровоградщина: основу для борщу роблять з томатів; додають копчену грушу (колір: рубіново-червоний)
• Луганщина: при варінні борщу додають сушені яблука (колір: блідо-рожевий зі світло-коричневим відтінком).
• Львівщина: додають нечищений буряк для насиченішого кольору та смаку.
• Миколаївщина: бульйон роблять з білого буряку; додають чорноморські бички.
• Одещина: додають червоний та білий буряк; бульйон роблять курячий зі шкварками з курячої шкіри.
• Полтавщина: додають галушки та кріп.
• Рівненщина: засмажку роблять на салі, додають багато кропу.
• Севастополь: засмажку роблять, додаючи цукор та невелику кількість оцту.
• Сумщина: додають свіжі яблука для солодкого/кислого присмаку (колір: світло-червоний (майже рожевий)).
• Тернопільщина: додають буряковий квас для насиченого кольору та гриби.
• Харківщина: до засмажки додають томатну пасту, натираючи багато часнику.
• Херсонщина: засмажку роблять на тертих томатах, додаючи цукор (колір: насичено-помаранчевий).
• Хмельниччина: додають багато квасолі, підсмажене сало.
• Черкащина: засмажку роблять на смальці та томатах, додаючи лимонну кислоту.
• Чернівецька область: бульйон варять на гусячому м’ясі, додають чорнослив.
• Чернігівщина: додають домашню томатну пасту, чорний перець (горошок).

На прикладі головної національної страви можна зрозуміти, які ми різні. Але є те, що нас об’єднує.