У Києві є місця, де настрій випаровується, а радість переходить в глибокий смуток. Вони пов’язані зі страшними історичними трагедіями. Одне з таких — неподалік станції метро Дорогожичі: саме тут під час Другої світової війни нацистський режим вбив, за різними оцінками, від 70 до 150 тис людей.  У ті часи масові страти відбувалися й в окупованому Бахмуті (тоді — Артемівську): взимку 1942 року було розстріляно та замуровано у штольнях алебастрового комбінату близько 3000 людей. Після розкриття цих страшних масових поховань здавалося, що нічого подібного вже не повториться . Але у 2022 році геноцид до України приніс тоталітарний режим Російської Федерації, свідомо руйнуючи українські міста та вбиваючи людей.  Як страшно це виглядає в житті, показали на виставці «Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022». 

Забута історія одного військового злочину

Дорога пролягає алеями урочища. Досить тихо. У зарослому хащами кутку тільки білка шарудить.  Підходжу до виставкового центру «Жива пам’ять» — саме тут у фото та документах презентують обличчя геноцидів. У просторій залі розставлені стенди — одні з них розповідають про Бахмут 20 ст., інші — про останні два роки з життя міста. Між ними — «чорне озеро» сліз пам’ять про загиблих.

«Ми хотіли цією виставкою нагадати, що понад 2000 місць в Україні були таким «Бабиними Ярами». Там скоювали злочини, зокрема, Голокости», — каже  керівниця заповідника «Бабин Яр» Роза Тапанова.

Збереження пам’яті дійсно дається важко — і у часи Радянського Союзу, коли  документи були засекречені, і зараз, коли окупанти з Росії паплюжать Бахмутський меморіальний комплекс, що знаходиться в алебастрових шахтах: у «вагнерівців» там тир. Тож частку цього місця пам’яті перенесли до «Бабиного Яру». У внутрішній експозиції на стендах розміщено архівні документи та фото, надані Бахмутським краєзнавчим музеєм, який працює зараз в евакуації. На  них зафіксовані жертви та руйнування міста під час німецької окупації у 1941-1943 роках. Ці дані зібрані по «гарячих слідах» нацистських злочинів, каже завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Оглянувши експозицію, натрапляю на текст «… З метою ізольованого розміщення всі євреї м. Бахмуту, чоловічої та жіночої статей, будь-якого віку, повинні у п’ятницю, 9 січня о 8-й годині ранку зібратися в приміщенні колишнього залізничного НКВС у парку». Це —  звернення у «Бахмутському віснику» до євреїв від 7 січня 1942 року. Встановлені дані свідчать, що всі, хто прийшов, три дні перебували у підвалах без їжі та води, а потім їх відвезли до місця страти — штольні алебастрового комбінату. У камері для вироблення алебастру № 46 понад 3000 людей було розстріляно та замуровано живцем за одну ніч (німецькі історики наразі вивчають достовірність числа жертв та факту замурування).

Історія зберегла імена загиблих. Серед них — цілі сім’ї, від найстарших до наймолодших. Наприклад, родина містянина Самуїла Камінського — він, його сестра, дружина та шість дітей віком від одного до 12 років.  Деякі з жертв масових вбивств дивляться на нас зі старих світлин.  

«Мені особливо болить трагічна історія викриття злочину та розпізнавання жертв, коли ці 3000 тіл виклали на площі біля кераміко-трубного заводу (тіла добре збереглися), і родичі намагалися по елементах одягу та прикметах ідентифікувати близьких і знайомих протягом трьох днів. Тоді впізнати вдалось не більше 20 осіб. Весь цей час над площею стояв плач. Це трагедія була і для родичів, і для всього населення, яке ніби заново переживало ці події», — розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею.

Були й щасливі історії порятунку.

«Моя бабуся Катерина 11 січня 1942 року врятувала двох єврейських хлопчиків, приречених на те, щоб бути замурованими живцем. Вона переховувала хлопців в центрі міста аж до визволення, — розповідає онука Праведниці світу Світлана Кравченко — Напередодні війни бабуся «викупила» дідуся з ГУЛАГу й привезла його додому  — він хворів на відкриту форму  туберкульозу. А німці просто не заходили в будинки, де лежали важкохворі».

Акти Надзвичайної державної комісії зі встановлення злочинів нацистів на окупованій території відіграють свою роль в Нюрнберзькому процесі з боку радянського обвинувачення, додає історик. За все рано чи пізно виставлять рахунок…

Повернути троянди туди, де згарище

Зовнішнє коло експозиції — сучасність, роботи фотографів Костянтина та Влади Ліберових, Сергія Коровайного, Андрія  Дубчака й Георгія Іванченко. Від думки, що все це відбувається зараз, ще болючіше. Ось молодий чоловік стоїть посеред  трун. Він —  клієнт, обирає домовини для своїх батьків (а чи сам він досі живий?..).  Далі бачу цвинтар, а фокус на хресті, де видніється один напис «Невідома жінка. 24.06.2022».  Поряд — констатація наслідків чергового обстрілу: «загинули дві жінки та дві собаки». Портрет чоловіка, який плаче, будинки, що палають, і обгорілий український прапор, і спалений донбаський степ, і вщент зруйнований Бахмут — таке обличчя злочину геноциду у 2022 році. Очікуємо, що ці кадри увійдуть до майбутнього суду над російськими злочинцями.

“Коли ми виїжджали, Бахмут був понівечений, але щось ще зберігалося. Зараз, дивлячись на кадри зруйнованого міста, сприймаєш  місто таким, яким воно було – мабуть, решту мозок блокує. Я його люблю, там все таке  ріднесеньке», — каже зі сльозами на очах начальниця управління культури Бахмутської міської ради Ірина Булгакова. 

Мирний Бахмут — це юрби студентів у десятьох навчальних закладах, це красива набережна, та троянди, які активно висаджувала мерія. І колись продовжить це робити, переконана Булгакова. Частково вигляд довоєнного міста зберігся у відеороботі  Клеменса фон Ведемеєра — німецького митця, який відвідав місто у 2021 році. Ведемеєр через однакові ракурси прагнув показати, як змінювалися одні й ті ж місця, зафільмовані в хроніці 1942 року, відзняті ним у 2021 та на відео з новинних стрічок про перебіг бойових дій в Бахмуті. До слова, автентичну хроніку з краєвидами міста відеохудожник отримав від свого діда, офіцера Вермахту, який прибув з окупаційними військами з Бельгії до Артемівська, але до масових вбивств не був причетний.

Виставка доводить, що будь-який тоталітарний режим буде знищувати людей навіть у найрозвиненішу епоху та попри всі гарантії безпеки  — така в нього людожерська сутність.

Підбивають певний мистецький підсумок дві роботи київського художника Михайла Алексеєнка. Перед нами гіпсова голова, над нею — рука з напилком. Близько семи хвилин потрібно, щоб без поспіху, методично стесати маківку, очі, ніс і рот. Так пропаганда тоталітарного режиму підточує особистість, позбавляючи можливості висловити власну думку. Це показано в відеороботі «Пил 2014». Продовжує сюжет «Пил 2022». Там будинок, що уособлює пам’ять, буквально розносить на крихти за півтори хвилини. Немає особистості — пам’яті ніде жити, пояснює художник.

Але збираючи по крихтах і зберігаючи пам’ять про злочини проти нас, ми, українці,  ніби відштовхуємо від себе ту руку з напилком. І є надія, що наступні покоління вже не знатимуть, як то — фотографувати сліди злочинів геноциду.  

Світлана Ткачук, Київ