Проєкт представила в Укрінформі Громадська організація “Після тиші” за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.

Віртуальна виставка “Депортації. Візуальна пам’ять” – це перша спроба упорядкувати та критично проаналізувати фотографічний спадок людей, яких радянська влада депортувала із Західної України до Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії упродовж 1944-1953 років.

Як розповів історик, голова ГО «Після тиші» Андрій Усач, проєкт зосереджений на фотографічному спадку депортованих і проведенні з ними усних інтерв’ю.

“Ми шукаємо людей тих травматичних подій. Це переважно люди віком 80-90 років, які були депортовані, або їхні діти, які народилися в місцях спецпоселень, куди їх депортували із Західної України. Нас особливо цікавить, як у цих сім’ях зберігали цю пам’ять, коли про це радянське насильство взагалі було заборонено говорити”, — сказав Усач.

За його словами, часто дуже важко працювати з цим фотоматеріалом, оскільки немає вже тих, хто зображений на них, а нащадки теж цього можуть не знати. Відтак, з 3 тис. світлин із 19 приватних архівів для виставки було відібрано лише 58.

Як розповіла культурознавець, голова правління ГО «Після тиші» Анна Яценко, зібрані фотографії тих часів розділили на категорії: примусова праця, житло, вбрання, похорони, весілля, дитинство, жіночий досвід тощо.

“Ці фотографії демонструють різні аспекти режимного повсякдення. Вони зберігаються у приватних архівах тих, хто пережили депортацію або їхніх нащадків. Ми категоризували ці фото за 20-ма темами, які час від часу представлені в архіві кожного оповідача, з яким ми спілкувалися, або представлені тільки в однієї людини, але є унікальними по своїй суті”, — сказала Яценко.

Команда проєкту оцифрувала тисячі фотографій та залучила до їхнього опрацювання експертів у сферах історії та культурної антропології. Одна з них — доктор історичних наук, дослідниця історії радянських масових депортацій Тамара Вронська вважає досвід проєкту безцінним для істориків.

“Без цих фотографій і спогадів історикам дуже важко писати як фундаментальні дослідження, так і вужчі — приміром, про життя й побут депортованих у місцях заслання. Сухі документи, як то звіти ГУЛАГУ, архіви СБУ чи МВС не дають жодної уяви, і це все сухий наратив. І лише живі люди й фотосвідчення дають таку уяву”, — зазначила науковець.

Учасники проєкту повідомили, що виставка “Депортації. Візуальна пам’ять” – це лише початок подальших критичних досліджень візуальної спадщини радянського періоду та досвіду примусових міграцій у минулому та сучасному і запропонували усім, хто має сімейні фотоархіви тих часів, звертатися до проєкту.