Ігор Виноградов — з Покровська. Але свою першу піцерію він відкрив саме в Маріуполі: ще у 2018 році підприємець оцінив перспективу великого припортового міста. І не пожалкував: маріупольцям виявилася до смаку Moko-піца, яку доставляли з двох точок — на Правому та Лівому березі міста.

Але повномасштабне вторгнення перекреслило плани: в Маріуполі все втрачено, а обладнання з Мирнограда та Покровська довелося вивозити на Київщину восени цього року. Єдина піцерія, яка поки що продовжує працювати, розташована на Троєщині у Києві — тут можна скуштувати фірмові вироби, а також замовити безплатну доставку по цьому району міста. 

Ми впевнені, нам усім зараз дуже потрібно сходити в цей заклад або зробити таке замовлення  — піцу підтримки. Щоб цей бізнес вистояв і дочекався повернення у Маріуполь. 

«Той самий Незнайка» 

YouTube- канал з такою назвою Ігор Виноградов веде не так давно. Як і телеграм-канал, який називається «Незнайка-ресторатор» — така назва тому що, за великим рахунком, пан Ігор є початківцем у сфері громадського харчування. І багато чого довелося навчатися в процесі, ризикуючи, набиваючи гулі та набуваючи досвіду. Цим, а також своїми цікавими веломандрами, він ділиться з підписниками сторінок. І вірить, що його особиста історія допоможе й у розвитку бізнесу, який він попри все намагається врятувати. 

«Moko-піца у Маріуполі — мій перший досвід у сфері громадського харчування, хоча у бізнесі я ще з 90-х років, — згадує підприємець. — Насправді я їздив по всій Донецькій області (і не тільки) у пошуках місця, де б збіглися усі мої вимоги. Пам’ятаю, як перед запуском проєкту ми вивчали сегмент доставляння з закладів громадського харчування Маріуполя. І, якщо вже казати чесно, він тоді був не на високому рівні. Разом з київським блогером ми робили огляд таких закладів, за що, звісно, одразу нас не полюбили потенціальні конкуренти. Але згодом дехто навіть зізнавався, що ця критика простимулювала їх до змін — добре чи погано, але для нас це також означало підвищення рівня конкуренції. І ми мали демонструвати тільки високу якість». 

В першій піцерії, яка відкрилася в Маріуполі, був великий зал, але пріоритетним напрямком пан Ігор обрав доставлення піци клієнтам додому. Робили це на фірмовому «Mokoмобілі», що вигідно відрізнялося від інших закладів, де зазвичай перевозили товар через сервіси таксі. 

«Під час ковідних обмежень, звісно, споживання у залі критично скоротилося, але рівень замовлень додому, навпаки, збільшився. Нас вже почали впізнавати, піци розпробували, замовлень ставало більше, — каже пан Ігор. — На той момент у нас було понад 30 видів піци у різних розмірах і Mokoроли (звичайні та гострі)». 

На лютий 2022 року в Маріуполі працювали дві піцерії. Першою перестала функціонувати та, що була розташована на Лівому березі — персонал зміг вивезти звідти у центр продукти, але унікальне спеціалізоване обладнання, яке напередодні підприємець придбав частково коштом гранту, на жаль, залишилося там. 

«Кілька днів ми могли ще працювати — поки була електрика та вода. Люди сиділи у підвалах, у сховищах, ми випікали піци на замовлення, частину розвозили безплатно, — розповідає пан Ігор, який фізично знаходився в той час в Покровську, але тримав зв’язок через адміністраторку, котра залишалася в Маріуполі. — Приміщення, в якому була розташована наша піцерія в центрі, було доволі міцним — зал знаходився на підвально -цокольному поверху, тому там також могли переховуватися люди».

«Mokoмобіль» залишився в окупованому місті, саме приміщення навіть зараз не зруйноване, хоча дев’ятиповерхівка, до якої воно було добудовано, знищена. Але дім неодноразово горів, а потім був повністю затоплений. 

«Мені, звичайно, було шкода продуктів, які довелося там кинути. Але потім, коли нам написали в Інстаграмі, що завдяки цим продуктам вижили люди з сусідніх будинків, я був щасливим: наші продукти не пропали, а допомогли людям», — каже пан Ігор. 

Благодійні піци та важке поранення

Не робити піци пан Ігор вже не міг. Тому з початку повномасштабного вторгнення випікали їх в трьох містах — Покровську, Мирнограді та у Києві, на Троєщині. У 2022 році пан Ігор тимчасово вивозив обладнання з донецьких закладів у Дніпро, там випікав піци та розвозив як гуманітарну допомогу по різних містах Донеччини. 

«Від самого початку ми вирішили, що будемо годувати всіх, хто цього потребує — не запитувати якихось довідок чи даних паспорту, — каже підприємець. — Готували піци у дві зміни, щодня розвозили по 700 піц у різні міста Донеччини. Зазвичай, роздавала дівчинка-волонтер, але бувало, приходилося і самому, звичайно». 

А у 2023 році, коли зміг повернути заклади назад на Донеччину, разом з другом відкрив ще й гуманітарну їдальню, діяльність якої згодом підтримав «Карітас-Маріуполь». 

Щоб підтримати роботу благодійної їдальні на Донеччині, підприємець також ініціював різні акції. Наприклад, рік тому він попросив про допомогу блогерів та зірок — писали багатьом, а відгукнулась Ната Жижченко — фронтвумен гурту «ONUKA».

Ідея була у тому, щоб певний час зірка працювала на касі, а всі гроші, що заробить піцерія за цей час, пішли на потреби гуманітарної їдальні. За дві години роботи тоді  зібрали 11 тисяч гривень. 

Але сам пан Ігор не зміг взяти участь у цій акції. Під час атаки на Покровськ він отримав важке поранення. Про це пан Ігор написав на своїх сторінках у соцмережах. 

«Як я опинився в епіцентрі вибуху.

Задзвонив телефон, дружина повідомила, що в нашу квартиру прилетіло і розбило вікно. Я моментально приїхав, забіг додому. Приліт був у сусідній будинок і цегла потрапила нам у скло. Переконався, що з дружиною все нормально, вибіг на вулицю допомагати пораненим. Розповідь буде скорочена, бігав багато, всього немає сенсу писати.

Кілька постраждалих хлопці вже витягли. На 4-му поверсі, розбитого будинку, під завалами залишалися люди. Ми побігли на верх. Поки хлопці витягали, я вирішив повернутися в машину за брезентовими ношами. Біля тополі очистив місце і розклав ноші. Поклали дитину і хлопці понесли її в машину швидкої допомоги. Там переклали і я з ношами побіг назад.

Зупинився за 15-20 метрів від епіцентру, де все і сталося. Чую свист ракети, вибух і миттєва темрява. За частки секунд пролетіли думки: «все, кінець!».

Мене відкидає, в очах темрява. Чую печіння, таке відчуття, що горю. Намагаюся піднятися — не можу. Перекочуюся на боці, по камінню, 3-4 оберти. Розплющую очі — пекло, чорно-сірий туман із пилу і шум у голові. Зміг піднятися і сісти, погляд відразу на свою квартиру. Вирвало все, вікон, рам немає. Я за телефон, а його немає. У кишенях шортів залишилися ключі й гаманець.

Проходить, хитаючись, поліцейський, обличчя чорне — у пилу-попелі. Я йому кричу — не чує. Проходить другий, кричу — не чує. У мене думки, що втратив голос, мене не чують, але сам себе чую. Підходить той, хто проходив повз, питаю — ти мене чуєш? Повторюю рази три, відповідає — так. Прошу в нього телефон, щоб зателефонувати дружині — не дає. Прошу подивитися, десь мій поруч валяється — йде. Потім до мене дійшло, що вони контужені, як і я.

Підбігають 4-5 рятувальників, показую на свій будинок, прошу дати свій або знайти мій телефон. Кричать: «Який телефон, зараз ще буде приліт». Я кричу, показуючи пальцем на лоджію — там дружина, потрібно рятувати. Один із них, кричить на мене, вантажать силою і несуть метрів 15 -20. Я все одно кричу: «вам у цей під’їзд, рятувати дружину, або дайте телефон». Він мені: «та я тобі зараз як дам…». Я у відповідь: «я тобі зараз…». 

Вони мене кидають, одного прошу допомогти мені встати. Іду додому, мене підхоплює чоловік і намагається затягнути у Швидку — вириваюся. Заходжу в під’їзд, усі двері квартир вирвані з корінням, мої зачинені. Відчиняю, у квартирі Армагеддон. Ходжу по кімнатах, кричу, дружина не відповідає. Думаю, може привалило. Дивлюся, немає тривожної валізки, значить пішла. Закриваю двері, виходжу на вулицю.

Прямо навпроти невеликий парканчик і стоїть Швидка. Перелажу через паркан і сідаю в крісло, поруч, на ношах лежить поліцейський.

У лікарні мене садять у крісло-каталку і завозять. Прошу у всіх води та телефон. Бачу сусідка дзвонить, номер не доступний. Встаю з крісла, виходжу на вулицю, прошу там телефон — номер не доступний. Заходжу, сідаю на лавку і медсестрі кажу, що паморочиться голова. 

Мене кладуть на живіт на каталку і в операційну.

Лікарі хочуть зняти обручку з розірваного пальця. Я кричу: «Палець відірвеш, розрізай каблучку!» Він намагається розрізати ножицями. Я: «кусачки треба, поклич слюсаря!»

А він: «де я зараз слюсаря тобі візьму? Ми цими ножицями спиці ріжемо». З третьої спроби виходить.

Спину на всю обробляють і латають, а я кричу: «додай новокаїну!»

«Та я в нього вже стільки новокаїну залив»… — хтось із лікарів.

Медсестрі кажу, треба зателефонувати на гарячу лінію Моко-піци — 0800757554, та сказати, щоб Антон передзвонив на цей номер, що Ігор у лікарні.

Антон передзвонює і я вже його прошу зателефонувати синові. Далі мене латають, я час від часу покрикую, смикаю правою ногою і ми говоримо про пиво з піцою.

Лікар:

— Хочу холодного пива

— Я зазвичай не п’ю, але зараз із піцою б зайшло. Хто їв Мoko-піцу?

— Хороша піца!

— Завтра будемо їсти!

Мене вивозять у коридор, лежу весь перев’язаний обличчям донизу. Голосно кричу:

— Женя Виноградов

— Тут я, тут

— Маму знайди

— Вона зі мною, тут

Бачу дружину, посміхаюся і плачу.

Мене везуть у хірургічне відділення в палату”.

Попереду у пані Ігоря було кілька операцій в лікарнях Дніпра та Києва, довга реабілітація та відновлення. А через рік він знов потрапив під обстріл — майже в тому ж місці, коли знов евакуював обладнання з Мирнограда та Покровська — тепер вже на Київщину….

Зберегти, щоб відродитися 

Обладнання та деякий персонал обох піцерій, які працювали на Донеччині до наближення лінії фронту впритул, пан Ігор поїхав вивозити сам. Адміністратор закладу у Мирнограді сказав, що вже пора, коли лінія оборони проходила за 7 кілометрів до міста. Звісно, перебувати там було небезпечно. Але втратити все знов підприємець був не готовий. 

«Ми вивезли на Київщину обладнання, знайшли житло для адміністраторів, які працювали в мене у тих містах. Тепер шукаємо, де саме будемо відкривати нові точки — я не хочу зокрема й втратити людей, які так віддано працювали», — каже пан Ігор. 

Він зізнається, що тримати бізнес там до останнього вимагали кілька факторів. По-перше, люди були дуже вдячні, що піцерії там залишалися — це давало їм можливість почуватися хоч трохи нормально у ненормальній атмосфері наближення фронту. По-друге, це була єдина можливість у місті щось заробити для себе та родин тим, хто там працював. Втретє, ці два заклади фактично тримали на плаву всю мережу. 

«На жаль, наша піцерія в Києві зараз збиткова. Кілька місяців вона працювала «в нуль», але зараз ми на межі закриття, — з сумом констатує підприємець. — Я намагаюсь втримати ситуацію, але довелося зменшити зарплатню персоналу. І поки ми шукаємо місце для нової точки, один заклад не витримує такого навантаження». 

Чому саме це відбувається, підприємець зараз намагається розібратися. Локацію вони обирали доволі довго, і вона здавалася успішною: поруч великий житловий масив нових будинків, які здебільше купили собі молоді платоспроможні сім’ї. У приміщенні зроблений гарний ремонт, на кухні тримають високі стандарти санітарії. Якість доставлення піци, як завжди, на висоті. І  фірмова піца, теж як завжди, дуже смачна. 

Тож, можливо, вам саме зараз захотілося піци, і треба відвідати піцерію чи замовити її, якщо мешкаєте на Троєщині? Бо варто підтримувати тих, хто першим кидається на допомогу іншим і намагається попри все зберегти людей та справу свого життя! 

Корисна інформація тут: https://kyiv.mokopizza.com/ua