Мабуть, життя та вчинки кожної людини має чорні та білі сторони. Іноді перехід від одного кольору до іншого ледь помітний і уся біографія – суцільні півтони. Олександр Олександрович Омельченко, колишній київський міський голова, який помер 25 листопада 2021 року, належав до тієї рідкісної категорії людей, яким природа розмальовувала біографію смачними мазками яскраво, контрастно та щедро, не шкодуючи фарб.

Сан Санич на Хрещатику, 36

За професією будівельник, він і в житті, і в політиці часто вчиняв відповідно до професії – щоб побудувати нове, часто необхідно зруйнувати старе, іноді не тільки стіни, а й фундамент.

Іноді Сан Санича, як і ув очі, і поза очі називали київського мера, «заносило». І тоді він із легкістю – принаймні із зовнішньою легкістю – рвав старі зв’язки та прихильності, зачищав історичні місця столиці під нові грандіозні і не завжди доречні проекти (саме знесення Сінного ринку чого варте! — Ред.), рішуче краяв Київ, а відтак – долі його мешканців.

Він був різним, міг обкласти нецензурною тирадою підлеглого, що проштрафився, але з такою ж легкістю послати тими ж словами тих, хто стояв над ним у державній ієрархії тих часів. Коли його автомобіль заїжджав у двір Київради та Омельченко, прямуючи на роботу, зустрічав співробітників міськадміністрації, які курили біля входу, він завжди вітався і тиснув руки. Рукостискання було міцним, долоня – сухою та теплою. Особисто таки читав усі документи, які підписував, іноді змушуючи переробляти текст кілька разів, а підготовлені помічниками резолюції вичитував особливо ретельно.

Наприкінці 90-х – початку 2000-х тільки почали входити до бюрократичного ужитку нові стандарти ділового листування. У листах і зверненнях до начальства писали хто як, «вельмишановний», «високоповажний». Сан Саничу подобався уведений його попередником Іваном Салієм неологізм «глибокошанований». За розповідями, він щоразу щиро веселився, читаючи листи з таким зверненням до себе. І – підписував.

Про Кравчука говорили, що він міг пройти «між крапельками», і це було б правдою, якби він не потрапив у калюжу на дострокових президентських виборах 1994 року. По-справжньому між крапельками вмів ходити Олександр Омельченко. У нього був у конфлікті із другим президентом Кучмою – і він отримав з його рук зірку Героя України. Зніс той же Сінний ринок, перетворив Майдан на дивний такий простір із комерційного скла та монументального бетону – і став лауреатом Державної премії у галузі архітектури. Відчитав, як хлопчика, майбутнього третього президента Ющенка телефоном, назвавши його «зрадником» – але фактично став на бік першого Майдану, а після парламентських виборів увійшов до помаранчевої фракції.

Війна трамваям, мир маршруткам

Багато киян ставили у провину Сан Саничу його захоплення маршрутками, на шкоду розвитку муніципального транспорту. Водночас, за роки його керівництва було введено в дію вісім(!) станцій метро. Омельченко погодився з експертами, які попереджали про можливу руйнацію мосту Патона і перервав трамвайне сполучення лівого та правого берегів Києва. За час мерства Омельченка у Києва було скасовано багато трамвайних маршрутів, демонтовано понад 60 кілометрів трамвайних колій, закрито два депо. Ходили чутки, що таким чином Сан Саніч підтримував та розвивав підприємницькі навички своїх синів. Втім, мільярдів Омельченка не заробив, хоч і був дуже заможною людиною, з квартирами та автопарком із шести автомобілів.

Захоплення машинами та швидкістю двічі привело Омельченка до автотранспортних трагедій. У 2009 та 2015 роках автомобілі, в яких знаходився Омельченко, потрапили в аварії зі смертельними наслідками. Причому у 2009-му він точно сам був за кермом. Але уперше справу закрили і він компенсував втрату родичам загиблого, а вдруге – винуватцем аварії визнали водія колишнього мера. Але й після цього Омельченко сідав за кермо.

Олександр Олександрович був насправді екстравагантним політиком, особливо у порівнянні з його ровесниками і набагато молодшими колегами. Він народився в один день і рік з екс-президентом Кучмою, але і в доволі статечному віці дозволяв собі деякі надмірності, наприклад, не відмовлявся від чарки, закусював «апельсинкою або лимонкою» (цитата) але при цьому ніколи не втрачав, як кажуть, берегів. Викурював у день по дві пачки міцних сигарет, а його знаменита «стійка на голові», яку він демонстрував і після того, як це стало сенсацією, а й у похилому віці, недоступна багатьом молодим.

Шлях у владу, різкий зліт, м’яка посадка

До приходу в політику Сан Санич, як і багато його ровесників, пройшов усі сходинки кар’єрних сходів у СРСР. Закінчив будівельний технікум та інженерно-будівельний інститут, відслужив у армії. У професії, розпочавши з робочої спеціальності, доріс до першого заступника начальника «Головкиївміськбуду», був в Афганістані, відбудовував вірменські міста після руйнівного землетрусу 1988 року.

З вересня 1996 року став головою Київської держадміністрації, а після виборів 30 березня – й головою ради. У травні 1999 року кияни обрали Олександра Омельченка міським головою Києва. Слід зазначити, що єдиною реальною альтернативою Омельченку був Григорій Суркіс, якого просувала СДПУ(о), тож вибір був цілком очевидним.

У травні 2001-го Омельченка розглядали як можливого наступника Віктора Ющенка на посаді прем’єр-міністра, але Сан Санич відмовився від цієї пропозиції, знаючи, наскільки тимчасовим буває перебування в якості глави українського уряду. 2002-го Омельченко переобирається на посаду Київського міського голови з результатом у ті ж 73 (!) відсотки.

2004 року Омельченко висунувся кандидатом у президенти. Схоже, основною його метою було показати рівновіддаленість як від Ющенка, так і від Януковича – двох фаворитів президентських перегонів. Після першого туру Омельченко стає на бік Ющенка і багато в чому, завдяки його позиції та сприянню, відбувся та переміг перший Майдан, що виступив проти фальсифікацій підсумків другого туру голосування.

Після першого Майдану. Депутат до кінця

А після Майдану-2004 фортуна відвертається від Сан Санича. Час був такий, що країна на хвилі революції все ж таки почала розбиратися, що було і що є. Зокрема, ООО обвинувачували у розбазарюванні земельного фонду київської громади. У 2006-му на київських міських виборах Омельченко несподівано посідає лише третє місце і у квітні указом Ющенко звільняється з посади голови КМДА. У 2007 році Омельченко став народним депутатом України, а починаючи з 2014-го і до вчорашнього сумного дня – депутатом Київради.

Маючи десятирічний досвід керівництва столицею України та з такою політичною біографією, Омельченко і після звільнення з керівних постів був дуже впливовою людиною, псувати стосунки з якою не ризикував ніхто. Втім, ООО не був злопам’ятним і не мстився своїм кривдникам або тим, хто обійшов його в політичних перегонах, розважливо вважаючи, що життя і так все розставить на свої місця.

18 листопада його госпіталізували з діагнозом «коронавірус» та пневмонією. 25 листопада 2021 року, у віці 83 роки, Олександр Олександрович помер. Важко дати однозначну та зовсім неупереджену оцінку його діяльності на посаді міського голови – вона була багато в чому суперечливою, і так – викликала протести, але вона змінила обличчя столиці, іноді – до невпізнанності.

Олександр Омельченко безперечно залишиться в пам’яті киян як людина, яка чимало зробила для столиці, може, іноді, як це не дивно, трохи на той час більше, ніж було варто. Глибокі співчуття сім’ї та друзям покійного.

Земля вам пухом, Сан Санич.

Дмитро Редько, Київ