Зоною відповідальності заступниці голови КМДА Марини Хонди є переважно окремі соціально незахищені категорії киян. Вона знає, скільком дітям у столиці болить від домашнього насильства і намагається організувати облаштування просторів для їх психологічної реабілітації. Опікується питаннями людей із інвалідністю: від малого віку – до ситуацій, коли зраненими повернулися додому захисники з АТО/ООС.

На перший погляд, ніби трохи осторонь в роботі Марини Хонди стоїть запровадження в суспільний простір столиці основ гендерної рівності. Однак цей напрямок – про усіх киян: гармонію, відповідальність і найкращий результат.

ГЕНДЕР – НЕ ДОРІВНЮЄ «ЖІНКА»

— Пані Марино, давайте розпочнемо з питання, яке стосується власне всіх мешканців столиці ‒ цільової програми «Київ ‒ місто рівних можливостей» на 2022-2024 роки. Чому вона важлива і що в ній найголовнішого? Що таке Гендерний паспорт Києва?

— У 2019 році Київська міська рада підтримала Хартію рівності, проголосувало за це рішення попереднє скликання ради. Цей документ потребує системного впровадження. Бо це не про кількість жінок та чоловіків і не про політичні права жінок чи чоловіків. Там про те, що кожна людина, незалежно від того – чоловік, жінка, хлопчик, дівчинка, людина будь-якого віку – має право на самореалізацію, на отримання необхідних соціальних та медичних послуг, на доступність.

Коли ми приступили до впровадження Хартії, то я з подивом дізналася, що деякі країни впроваджують її вже 15-й рік. Тобто йдеться про поступове впровадження численних статей і норм. У тих європейських країнах, де питанням гендерної рівності, забезпечення прав і свобод людини приділяють найбільше уваги, – там суспільство є економічно розвиненим, а люди в ньому більш задоволені життям. Чому? Тому, що успіх можливий, коли є розуміння індивідуальних потреб людини, у тих, хто ухвалює рішення. Тоді правильно закладаються кошти, правильно йде планування.

Ми формуємо Стратегію розвитку Києва, бюджет, програму соціально-економічного розвитку – і в кожному такому документі, за великим рахунком, має бути врахований гендерний аспект. Наприклад, якщо це охорона здоров’я, то має бути зрозуміло, як хворіють чоловіки і жінки, в якому віці кількість жінок починає ставати більшою. Відповідно має плануватися закупівля ліків, тощо.

Тобто, це ніби елементарні речі. Але їх потрібно постійно відслідковувати й аналізувати. Для врахування, здавалося б, елементарних речей і потрібен гендерний паспорт. Це змінні цифри. Тобто, гендерний паспорт має постійно оновлюватися.

Окрім того, зараз Верховна Рада розглядає зміни до Бюджетного кодексу України, де гендерно орієнтоване бюджетування має бути в обов’язковому порядку враховано, як елемент бюджету будь-якої громади. Тому, я сподіваюся, поки приймуть зміни до бюджетного кодексу, ми вже для себе вибудуємо історію – і столиця показуватиме приклад гендерно орієнтованого бюджетування.

— Як приклад гендерної рівності, нещодавно ви наводили ситуацію із Гельсінки, де мала відбутися офлайн офіційна зустріч із заступником мера столиці Фінляндії, утім чиновник в останній момент змінив її на онлайн-формат, бо залишився вдома доглядати хвору дитину. Чи в КМДА, загалом Києві траплялися які показові приклади гендерної рівності?

— Це було приємне здивування, насправді. Якщо б це сталося в Києві, наше суспільство такий крок могло би розцінити як неповагу. Але це зовсім інше. У нас була прекрасна онлайн-комунікація, те, що потрібно було – ми вирішили. Фінський колега мені пояснив, що спочатку була черга дружини доглядати за хворою дитиною, потім прийшла його черга, тата – так прописано в законі. «Я його не порушую, це мій обов’язок, як тата», – сказав мій співрозмовник. Це насправді круто – усвідомлення рівних обов’язків обома сторонами. Я думаю, що нашому суспільству до цього ще йти довго.

У Фінляндії багато жінок на керівних посадах. Гендерна рівність там впевнено увійшла в культуру взаємин і законодавство. Утім кожні три роки, як і ми, вони затверджують тематичну програму комунікації. Розповідають, зокрема, про запобігання насильству, ейджизм, відповідальність тата і мами у вихованні та догляді дітей. 

ПЕЛЕНАТИ НЕМОВЛЯТ МОЖУТЬ І ЧОЛОВІКИ 

— Законодавство в Україні ще не завжди формує однакову відповідальність тата і мами за дитину.

— Коли наше суспільство буде готове – подібну норму впровадять і в українське законодавство. У нас вже є право тата на декретну відпустку у зв’язку з народженням дитини. Багатьма татами воно сприймається дуже позитивно – і це правильно. Думаю, рано чи пізно, і догляд за дитиною, яка захворіла, зможуть здійснювати подібно до того, як це нині відбувається у Фінляндії.

Ми ж не змінюємо соціальні ролі. Ми говоримо про те, що змінюється суспільство і змінюється відповідальність людини в суспільстві – й це нормально.

Я не знаю, як нині в регіонах, у невеличких містечках, але в Києві, особливо в молодших людей, в яких тільки народжуються діти, у них інший світогляд, аніж у попередніх поколінь. Для них норма: якщо жінка хоче працювати, її ніхто не буде стримувати. Якщо народжується дитина – є розуміння відповідальності батька так само, як і матері.

Згадую, як мені написали (я тоді якось сама задумалась) чоловіки-татусі стосовно того, чому в громадських вбиральнях стіл для пеленання немовлят встановлюють лише у жіночій частині. Тато так само хоче переодягнути дитину! І це про гендерну рівність.

— На які зарубіжні країни у питаннях рівних можливостей рівняється столиця України?

— Австрія в цьому контексті дуже правильно рухається, як на мене. Фінляндія звичайно, Балтійські країни, Норвегія. Швеція є показовою.

Австрія, Швеція, Фінляндія мають настільки виважені, продумані стандарти рівності, що й результати по економіці у них вищі, по соціальному захисту і по загальному відчуттю населенням задоволення від життя. Там, де серед управління компанії чи міста вищий відсоток жінок, – і результативність роботи збільшується. Не тому, що жінки кращі за чоловіків, ні. Просто, коли різні люди з різним підходом беруться за вирішення того чи іншого питання – колаборація дає кращий результат.

Бо чоловік і жінка для чого створені? Для того, щоб спільно щось робити. А якщо в Україні, наприклад, жінок більше статистично, а рішення, особливо соціальні, по-суті, для жінок у більшості випадків ухвалюють чоловіки – то іноді йде перекіс. Якщо мені потрібно в моїй сфері побудувати реабілітаційний центр, я не знаю, як, умовно кажучи, кладуть цеглу. Утім можу сказати – що там має бути, як це має бути. А чоловік скаже, що потрібно зробити, щоб стіни не впали. І такою спільною діяльністю досягаються кращі результати. 

ТАЄМНЕ ПРИМІЩЕННЯ ІЗ ЗАСЕКРЕЧЕНОЮ АДРЕСОЮ

— Болюча тема взаємин – це домашнє насильство. За неповний 2021 рік звернень з цього приводу було понад 25 тисяч; в умовах карантину служби КМДА отримують близько 75-80 звернень на добу. Як і скільком скривдженим місто у змозі допомогти? Чому саме Київ Фонд народонаселення ООН UNFPA відзначив як місто, яке найефективніше в Україні розбудовує систему протидії та запобігання домашньому і гендерно зумовленому насильству?

— Насильство, на жаль, було завжди, але раніше про це не говорили. Зміни в законодавство щодо відповідальності відбулися лише у 2018-2019 роках, що стало відправною точкою. І впровадити систему допомоги – це тривалий процес.

У нас 20 років тому був створений перший притулок. Коли мене призначили заступницею голови КМДА, я туди поїхала. Там було всього дві людини, а я не могла зрозуміти функцію закладу і того, який може бути результат?

Саме тому ми переформатували роботу притулку. Стіни і ліжка на сьогодні вже не можуть допомогти, вони лише прихисток. А людині в кризовій ситуації потрібна реальна допомога фахівців: кризового психолога, безкоштовного юриста, лікаря, психолога для дитини, соціального працівника. Саме така мультидисциплінарна команда і працює з постраждалими в притулку. Приміщення обладнане як таємне, ніхто його адреси не знає. Такий підхід дає результат.

На той момент єдина міжнародна структура, яка допомагала у створенні системи, був фонд ООН народонаселення. Маючи майже чотири мільйони населення, велику кількість переміщених осіб, – ми не мали системи надання допомоги тим, хто зазнає насилля у сім’ях.

Із фондом ми підписали договір два роки тому, в жовтні 2019-го, без виокремленого фінансування; починали працювати з допомогою власних ресурсів, фонду та підтримки бізнесу. Ми відкрили Телефон довіри “15-00”, протягом місяця навчили кризових психологів.

Потім менше ніж за рік – відкрили дві кімнати кризового реагування: знайшли приміщення, зробили ремонтні роботи, обладнали всім необхідним, підготувати фахівців. Провели координацію з поліцією, соціальними службами, Службою у справах дітей, щоб вся ця система запрацювала.

Ми нещодавно відкрили ще один притулок для постраждалих від домашнього насильства. Притулок – це вже можливість від 3-х до 6-и місяців проживати там, коли є проблеми, коли готується розлучення, коли треба психологічно адаптуватись.

Все це супроводжувалося постійними інформаційними кампаніями, і такі підходи допомогли нам створити дієву систему. За рік у Києві зафіксовано 23 тисячі звернень стосовно домашнього насильства. Але це не означає, що випадків стало більше. Це говорить про те, що проблему не замовчують, постраждалі вже не будуть терпіти і вириваються з кола насильства.

— Один із центрів допомоги постраждалим від насильства облаштовується за субвенцією…

— Так, додатково ми створюємо денний центр на Лівому березі за кошти державної субвенції. Це дуже ефективна програма, у першу чергу для регіонів. Утім Київ також подався на державну субвенцію.

Ми хочемо обладнати Лівобережний денний центр через те, що комплексного такого закладу там немає. А дуже важливо утримати ситуацію, щоби вона не стала кризовою. Ми хочемо зробити акценти на запобіганні насильству. Люди мають знати, що є місце, де можна абсолютно спокійно отримати безкоштовну юридичну консультацію, консультацію психолога; зрозуміти для себе, чи дійсно є, наприклад, психологічне насильство в родині. Ніхто не буде там вимагати багато персональної інформації.

СЕРЕД ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА – 85% ЖІНОК З ДІТЬМИ

— І донині для багатьох звернення до психолога часто вважається, щонайменше, проявом слабкості. Тобто і в цьому суспільство потрібно підвести до розуміння необхідності й важливості іншого шляху вирішення проблем, аніж той, який обирали раніше.

— Звернутися до психолога – у цьому для людини ніякого сорому немає. А державі, скажімо так, як би цинічно це не звучало, вигідніше забезпечити людину психологом і гарантованою юридичною послугою на початковому етапі конфліктних ситуацій у її житті, аніж через років п’ять вирішувати (велика ймовірність) спричинене уже фізичним насиллям питання її інвалідності, лікування, особливого працевлаштування…

У мене є бажання, щоб мені мої підлеглі прийшли і сказали: «Все, Марино Петрівно, у нас пусті кризові кімнати, притулки; немає черг». Це буде означати, що у нас добре працює профілактична система.

— Власне, куди саме можуть звертатися безпосередньо киянки чи кияни?

— Якщо є кризова ситуація, то звертатися треба однозначно у поліцію, яка має право скласти протокол.

Якщо людина одразу після фізичного насильства не наважилася зателефонувати, побоялася, вона може набирати номер 15-00 (зі стаціонарного) та 202-15-00 – це гаряча лінія нашого Центру запобігання домашньому насильству, яка працює 24/7. Людині можуть запропонувати прийти просто поспілкуватися з психологом. Якщо буде необхідність, працівники центру самі організують і поселять до притулку або до кризової кімнати – залежно від ситуації.

— Власне, яка гарантія того, що кривдник якимось чином не наздожене свою жертву в притулку, в психологів?

— Всі притулки, кризові кімнати мають систему захисту, обладнані кнопками зв’язку з поліцією; їхні адреси не розголошуються.

Можу точно сказати, і це дуже добре, що жодна людина, яка жила в наших притулках, не повернулася до кривдника. Оце той результат, який, на мою думку, є найважливішим, і це те, заради чого працюють фахівці.

— Для зміни відчуття оцього “щасливі/нещасливі”, для того, щоб люди вільніше говорили про свої проблеми, потрібні інформаційні кампанії. Розкажіть, будь ласка, про останню з них – «16 днів проти насильства». І, власне, чи плануються іще подібні?

— Упродовж останнього року на цю тему почали говорити більше: велика кількість і зірок, і телеведучих, і, взагалі, медіа-особистостей. Коли журналісти говорять про цю тему з точки зору історії конкретної людини, в якийсь момент глядачі відчувають, що не треба зачинятися в собі.

Кожен рік на початку акції ми «16 днів проти насильства» здійснюємо якийсь перформанс. Цього року ми встановлювали образне дерево життя з листочками у формі долоньок, де зазначені ті, хто допомагає центру, благодійні організації, міжнародні партнери. Ця інформаційна кампанія – один із елементів постійного нагадування про проблему.

КОМПЛЕКСНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ОХОПЛЮВАТИМЕ ВСІ РАЙОНИ МІСТА

— Особливо соціально вразливою категорією є діти, зокрема сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. За статистикою, 92 відсотки таких у Києві вже виховуються в нових сім’ях: сім’ях опікунів, родичів, дитячих будинках сімейного типу, прийомних сім’ях, патронатних сім’ях. Яка роль у забезпеченні сімейних форм виховання та права на забезпечення житлом відкритого на початку 2020 року Центру підтримки дітей та сімей у Дніпровському районі, на базі якого є 6 квартир для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування?

— Ті 92% дітей, які влаштовані в родинні форми – як правило, або маленькі діти, або влаштовані до родичів, коли береться опіка і піклування. Той відсоток, який залишається, – десь одна дитина з десяти – це або підлітки складного віку 13-14-ти років, які втратили обох батьків і дуже проблематично влаштовуються у нові родини; або багато братів і сестер; або діти з інвалідністю, які, на жаль, дуже складно ідуть на усиновлення.

Для дітей з інвалідністю будемо відкривати наступного року центр, з формами виховання, наближеними до сімейних, на базі дитячого будинку ім. Городецького. Коли дітки зі складними діагнозами ідуть на усиновлення до іноземців, ми всі насправді радіємо, бо є величезний шанс, що така дитина набуде більших навичок.

Діє соціальний гуртожиток на вул. Порика, і на вул. Гашека є соціальні квартири – житло для дітей-сиріт, які вже досягли 16-17-ти років і не потраплять у родину за віком. Утім мають адаптуватися, соціалізуватися, мають навчитися проживати самостійно. І це не просто квартири, там є соціальні працівники, які навчають, пояснюють, допомагають працевлаштуватися, закінчити технікум або університет. Тобто ведуть дитину до того, поки вона отримає сертифікат про освіту або влаштується на роботу, і потім отримує житло.

— Цього року в Києві відкрито відділення трудової й професійної реабілітації осіб з інвалідністю, старших за 18 років, у Дарницькому районі та готове до відкриття відділення комплексної реабілітації дітей з інвалідністю в Оболонському районі. На початку наступного року планується відкрити Центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю в Дарницькому районі. Наскільки таких закладів вистачає на нинішньому етапі? Чи будуть охоплені всі райони?

— Наше завдання – організувати в кожному районі соціальну реабілітацію для дітей з інвалідністю. Ми йдемо поступово: є діти з інвалідністю до 18-ти, потім соціально-трудова реабілітація, трудова – 18-35 років; і є 35+ – це люди з інвалідністю, які не можуть бути працевлаштовані, або які можуть бути працевлаштовані на певний тип робіт. Такої системи реабілітації у нас не існувало ніколи.

Згадайте, в нас у радянські часи “інвалідів не було”. Але насправді вони просто сиділи вдома, їх ніхто не бачив, для них не було жодних умов. Були УТОС, УТОГ, у них залучали людей, які пересувалися. Якщо людина на візку – вона “викреслювалася”, в принципі, з соціального життя. Ніхто не говорив про дітей з інвалідністю, робили вигляд, що їх не існує, це була проблема батьків. Якщо дитина з ментальною інвалідністю, психологічними розладами, то її взагалі просто відправляли до інтернату і забували про цю дитину. Хоча в більшості випадків такі діти можуть бути соціалізовані.

Ми поставили собі завдання запровадити у Києві систему сучасної соціальної реабілітації, від раннього втручання до інклюзивно-ресурсних та соціально-реабілітаційних центрів.

Є діти, яким необхідне денне перебування у таких закладах. Вони ніколи не потраплять у загальноосвітню школу. У закладах з дитиною працюють фахівці, психологи, логопеди, масажисти – на спеціальному обладнанні, за спеціальними методиками.

Якщо дитина потрапляє в інклюзивний клас, після школи вона може приїхати на кілька годин на реабілітацію, адаптацію – і потім поїхати додому. Чому це важливо? Тому що для таких дітей не можна переривати курс реабілітації.

У нас є міський центр реабілітації дітей, який просто перенавантажений. У цьому році завершили в Оболонському районі нове відділення, в Дарницькому завершується – вони будуть працювати з наступного року, вже повне фінансування складено.

Наступного року, так обіцяють нам будівельники, завершать великий об’єкт на вул. Закревського, 3 у Деснянському районі. Ще на пр. Правди, 4 – Подільський район. Сподіваюся, капітальний ремонт великого центру завершимо у Шевченківському районі. В проєктуванні – будівництво у Святошині та Солом’янському районі.

ЄВРОПЕЙСЬКІ КРАЇНИ СОЦІАЛЬНІ ПОСЛУГИ НАДАЮТЬ ЧЕРЕЗ ГРОМАДСЬКИЙ СЕКТОР

— Цього року набув чинності закон про соціальні послуги. Хто та які послуги може отримувати?

— Закон правильний, утім складний для впровадження. Бо це абсолютно новий підхід до соціальної послуги. Його перевага в тому, що він ставить в основу людину та якість послуги, яку ця людина отримає.

Найголовніше, що впровадив цей закон – можливість бути надавачем соціальних послуг не лише державним і міським установам, а й громадському сектору, благодійним організаціям, релігійним організаціям. Усі вони можуть бути в реєстрі надавачів соціальних послуг.

Усі європейські країни соціальні послуги надають через громадський сектор. І це вирішує проблеми не лише людей, які потребують допомоги. По-перше, це можливість вибору для людини, для клієнта. Крім того, надання соціальних послуг людям – це й нові робочі місця.

Київ у цьому році закупив низку нових соціальних послуг. Зокрема, догляд вдома; паліативний догляд; догляд за дітьми з інвалідністю.

Наприклад, послуга денного догляду людей з психічними розладами. Мені здається, ми єдині в Україні таке зробили. Внаслідок реформи медичної сфери в психіатрії, НСЗУ перестало оплачувати постійне перебування психічно хворих у лікарнях. І клініки прийшли до того, що в якийсь момент вимушені були просто виписувати хворих з лікарень.

Ми не могли чекати, коли міністерства між собою вирішать, що робити. Ми прописали для себе соціальну послугу психіатричної допомоги. Тепер її отримують десь 600 людей.

— На жаль, коли в Україні восьмий рік точиться війна на Сході, інвалідами стають раніше здорові люди. У Києві реалізували єдину в Україні програму забезпечення автотранспортом ветеранів АТО, які втратили кінцівки під час бойових дій. Як її вдалося втілити у життя? Чи планується продовження?

— Центр по роботі з АТО в КМДА підпорядкований до соціальної сфери рік тому. І ми ще тоді почали говорити про цю проблему.

У нас багато людей з інвалідністю, яким держава гарантує спеціалізовані автомобілі. У Києві більш як чотири тисячі людей стоять у такій черзі. Держава вже дуже давно цю свою гарантію не виконує.

Почалося все з ініціативи Віталія Кличка, щоби ми знайшли тих людей, які втратили кінцівки під час бойових дій. Стосовно кожного було проголосовано окреме рішення, і дуже швидко, буквально за три чи чотири місяці з проходженням комісій, узгодженням фінансистами, з департаментом, ми забезпечили їх автомобілями.

Хлопці, які втратили кінцівки в бойових діях, – це дуже молоді чоловіки, є серед них 1988 року народження. У них стільки енергії! Вони готові працювати. Ми намагалися знайти шлях, як краще їм допомогти реалізувати себе.

Можливість отримати автомобіль для кожного з них – це можливість додаткового заробітку. В багатьох є родини, діти. В будь-якому випадку це та допомога, яка їм потрібна, це перше. По друге, це засіб пересування, і це як би підтвердження того, що місто дбає все-таки про своїх героїв.

Довго шукали шляхи, а потім дуже швидко все зробили.

Я розумію, що не можна вирішити проблеми усіх. Але коли робиш щасливішим бодай тих, хто захищав нашу країну – це правильна допомога міста.

Щодо продовження програми, то хотілося б, щоб вона не продовжувалася. Я дуже хочу, щоб у нас не збільшувалася кількість хлопців, які втратять кінцівки під час бойових дій.

Валентина Самченко. Київ

Фото: Юлія Овсяннікова