13 березня, 1961 року сталася одна з наймасштабніших техногенних катастроф України — Куренівська трагедія. Гігантська хвиля відходів цегельного виробництва, які зливали у Бабин Яр, прорвала дамбу і за лічені хвилини затопила столичну Куренівку. Лише за офіційною інформацією техногенна катастрофа поховала заживо 145 людей.

Зараз деякі українські історики стверджують, що загиблих було значно більше. Без даху над головою залишилося приблизно пів тисячі сімей.

Журналісти 44. ua нагадають, як салася Куренівська трагедія в Києві та як приховували тясячі загиблих киян. 

Півтори години пекла

Вранці, о 08:30 вода з Бабиного Яру затопила проїжджу частину, перекривши рух. Затор все збільшувався. Вал, висотою у чотири метри та двадцять завширшки, руйнував все на своєму шляху: знищував будинки, перевертав автобуси, затоплював підприємства й лікарні, вбивав людей. Міліція намагалася роззосередити транспорт і людей, але ситуація вже виходила з-під їхнього контролю.

Під завалами опинилася швидка допомога, Фото: interesniy.kiev.ua

Земляний вал ховав людей заживо на вулицях, на робочих місцях та в оселях. Пульпа та вода з Бабиного Яру перестала прибувати лише о 10 ранку.

Пульпа накрила територію понад 30 га від нинішнього Подільського узвозу до Куренівського парку. Все, що там було, зникло під багнюкою товщиною до 4 м.

Пекло тривало півтори години

Катастрофа повністю знищила 68 житлових і 13 адміністративних будівель, а також поруйнував близько 300 квартир та будинків. За лічені хвилини без даху над головою опинилися майже 1300 киян.

Частина тіл лишилися не ідентифікованими

Коли 14-метрова стіна рідкої пульпи змітала все на своєму шляху, стовп лінії електропередач упав на заблокований автобус і той вибухнув. Практично всі пасажири тролейбуса та трамвая, що опинилися в епіцентрі трагедії, були поховані заживо під шаром пульпи. Врятуватися змогли лише кілька пасажирів. Очевидці згадували, як молода мама на гребені пульпи намагалася втримати малюка при швидкості 5 метрів на секунду.

Загалом під шаром глини, що швидко тверділа, опинилося біля 30 гектарів. Коли за кілька днів розпочалися відновлювальні роботи, екскаваторники відмовлялися працювати: їхні машини раз по раз витягала фрагменти людських тіл — частина їх так і лишилася не ідентифікованою.

Разом з фрагментами людських тіл, відкопали і групу з дитячого садочка разом з вихователькою, трамвайний вагон з усіма пасажирами, корпуси трамвайного депо. Стихія знесла 22 приватних будинки, 5 двоповерхових і 12 одноповерхових державних споруд, два гуртожитки. Загальна сума збитків становила понад 3,7 мільйонів радянських карбованців. Родинам, у яких під час трагедії загинули близькі, виплатили по 200 крб. Частина із них так і лишилися навіки вмурованими в затверділу селеву масу, на якій спішно потім побудували нові «хрущовки», решту поховали на різних кладовищах Києва та області, щоб применшити масштаби трагедії.

Рештки дитячого садочка, зруйнованого стихією. Фото: interesniy.kiev.ua

Фатальний експеримент

Замивання Бабиного Яру способом гідромеханізації було експериментом. Насправді під грубим шаром пульпи мала назавжди зникнути пам’ять про сотні тисяч розстріляних там людей. З яру вода по спеціальних водовідвідних колодязях мала стікати до річки Сирець. Але таку технологію для транспортування пульпи зі значною концентрацією ґрунту раніше в СРСР не використовували.

Новий проєкт склали в 1950 році фахівці московського інституту «Будгідромеханізація», але він мав кілька вад. Бабин Яр мав глиняне ложе, крізь яке погано просочується вода, але цього не врахували. Крім того не було дотримано проєктні вимоги під час будівництва. Верхівки деяких водозабірних колодязів виявилися вищими за дамбу, внаслідок чого верхівки деяких водозабірних колодязів виявилися вищими за дамбу.

Озеро бруду

Замив Бабиного Яру почали 1951 року з нижньої його частини, ближчої до Куренівки, поступово просуваючись вгору. Внизу спорудили захисну греблю, а на різних ділянках яру — спеціальні дамби. Роботи виконувало Київське спеціалізоване управління №610.

За технічним проєктом, пульпу мали подавати до Бабиного Яру лише протягом восьми місяців на рік — від квітня до грудня. Але фактично вона надходила всі дванадцять місяців.

Технічний контроль за намиванням ґрунту ніким не здійснювався.

Дренажна система не справлялася з надмірною кількістю води. Збільшувалося навантаження на греблю, ситуація ставала дедалі загрозливішою.

Про можливість трагедії тодішнього міського голову Олексія Давидова попереджали. Люди давно почали помічати, що стіни дамби невпинно збільшуються. Однак, всі тривожні сигнали ігнорувались. Тодішня влада запевняла, що ситуація під контролем, а панікерів виганяли з кабінетів та погрожували їм арештами. Штаб цивільної оборони теж знав про можливість прориву дамби, але навіть не почав відселення людей з району можливої катастрофи — партійні чиновники заборонили «сіяти паніку» в надії, що все минеться саме по собі. Останній відвідувач спробував пробитися до кабінету Давидова за два дні до трагедії. Подейкують, що, коли Давидов почув про «куренівську трагедію» і її наслідки, він посивів за кілька годин, а пізніше помер не від серцевого нападу, а вкоротив собі життя.

Замовчування

Радянська влада піддавала суворій цензурі будь-які згадки про катастрофу. Після прориву дамби військові одразу оточили периметр катастрофи і нікого не впускали. Міжміський зв’язок у Києві перестав працювати.

Киян обурило, що катастрофу замовчують. Одні називали це «помстою розстріляних» у Бабиному Ярі, а інші «Божою карою» через закриття Києво-Печерської Лаври.

КДБ вилучав знімки та засвічував плівки фотоаматорів, які фіксували аварію. Лише через три дні після трагедії київське радіо сповістило про неї. Але в масштабах країни про це не повідомляли.

Лише у роки незалежності у Києві почали вшановувати пам’ять жертв Куренівської трагедії та встановлювати знаки пам’яті.

Вас також може зацікавити: Історія давньої Троєщини: цікаві факти та добірка архівних фотографій