«Наш 130-й батальйон територіальної оборони започаткований був у Солом’янському районі Києва. Це один із небагатьох батальйонів, що до повномасштабної війни проводив системно навчання добровольців. З 2021 року я й сам займався в ньому, а наша перша рота закумулювала більшість людей, які були там до війни. Зараз трохи ландшафт змінився, але та добровольча культура у нас у підрозділі залишилася», — говорить командир 2-го взводу першої стрілецької роти Олександр Костюк.

Не військові, але з першого дня на війні

—  Ви самі в цивільному житті ким працювали?

 — Я працюю в державному секторі. Основне моє місце роботи — Києво-Могилянська академія, я директор з ІТ. Людина не військова. І у нас у підрозділі суто кадрових військових немає.

— Те, що добровольці займалися з 2021 року, наскільки це вишколило бійців?

 — Це підготувало хлопців до тих дій, якими ми займаємося зараз, тобто до позиційної війни, часом до штурмових дій. Але є елементи, не властиві ТрО. Сама початкова концепція територіальної оборони була змінена законом про те, що сили ТрО можуть використовуватися на всій території України. І ми, за фактом, є зараз звичайною лінійною піхотою. Наш підрозділ не займається по «класиці», як це було попервах, захистом об’єктів критичної інфраструктури та тільки службою на блокпостах. Звісно, блокпости трапляються в наших діях, у наших завданнях, але зараз — це лінійна піхота, стрілецька рота.

— Війна для вас розпочалася з першого дня?

— Так. Зранку 24-го лютого у нас був загальний збір. Бойова готовність була оголошена ще за кілька днів до того. Спочатку ми захищали аеропорт «Київ» (Жуляни). Потім наші добровольці поїхали в Ірпінь. А після звільнення Київщини виконуємо завдання на Харківщині. І, власне, ми дотепер тут.

— Влітку на півночі Харківщини довго трималася так звана позиційна війна…

— Переважно ми перебували на передній лінії, на «нулі». Тобто перед нами позицій наших військ вже не було – тільки ворог. Між спостережними позиціями нашими та їхніми була відстань подекуди 150 м. Коли ми утримували бєлгородську трасу, це було важко тому, що кожного дня обстріли, щодня вони закидали піхоту і вже підходили до нашої позиції на 80-100 м дистанції. Мінометні обстріли були систематичними. росіяни обстрілювали всю місцевість, де ми перебували, причому дуже прицільно. Кілька разів був затяжний стрілецький бій. Тому в позиційній війні не було спокійно, як можуть подумати.

росіяни відходили поспіхом, втікали за кордон

— Під час знаменитого наступу на сході Харківщини (Балаклія, Ізюм, Куп’янськ) менш помітним в інформаційному полі був наступ на північ від Харкова. Але ж ваш батальйон визволяв Гоптівку і ви вийшли на державний кордон з росією. Втрати України у цих боях на півночі Харківщини великі?

— Втрати є. Загиблих не так багато. Це може цинічно прозвучати, але, за результатами операції, це все в межах норми. Коли ми брали участь в операції на бєлгородській трасі, у нас більше було поранених. Поранення переважно осколкові, мінно-вибухові траплялися тому, що нас постійно обстрілювали мінометами та з підствольних гранатометів. Але я завжди кажу бійцям, що треба швидко лягати і не стояти, носити захист, копати і перекривати. Тоді все буде добре.

У нас росіяни відходили поспіхом. Це було очевидно, тому що, наприклад, вони буквально попередньої ночі розвантажували деревину для перекриття, для укріплення своїх окопів. І це навмисно неприховано робили, навіть зухвало, у нас на очах. Але потім, вочевидь, отримали наказ відходу у дуже стислі терміни. Вони влаштували (таке ми бачили і в Ірпені) інтенсивний мінометний обстріл і під нього виходили. Але тут вже зовсім недалеко до російського кордону було, тому їм вдалося швидко вийти. І зараз вони перебувають за державним кордоном.

— Полонені були чи покинута техніка?

— Полонені на ділянці нашого взводу не траплялися. Була техніка, залишена під час відступу росіян, але не в таких обсягах, як я бачив відео з Куп’янська та Ізюма. Цілих полишених колон техніки — такого в нас не було.

Майже у кожному бліндажі росіян знаходили плазмові телевізори

— А коли ви заходили на чужі позиції, траплялися розтяжки? Чи вони не встигали мінувати, коли поспіхом відходили?

— Звісно, коли ми заходимо на ворожі позиції, то нашим бійцям слід бути обережними. По ящиках їхніх лазити не варто і ходити по їхніх позиціях треба дуже обережно. Коли ми заходили на ворожі позиції, то мінувань було повно. Але вони це ставили не тоді, коли тікали. Там заздалегідь ставили різні загородження, щоб себе убезпечити і свої позиції  — це нормальна практика.

— Ви сказали, що ваші позиції росіяни обстрілювали доволі прицільно. Часто доводилося чути про те, що, наприклад, дехто з місцевих наводить на наші позиції, здає наші координати. У вас такого не було?

— Ну, там, де ми були, населення взагалі не було. Але я скажу, що дрон плюс міномет дуже ефективна зв’язка. Тобто не треба особливо й коригувальників з населення.

— Чи відомі вам факти мародерства росіян, можливо, наші цивільні скаржилися?

— Я не можу сказати, що прямо витягували пральні машини чи якусь побутову техніку — я з таким не стикався. Але що я бачив, так це на їхніх російських позиціях майже у кожному бліндажі були плазмові телевізори. Мабуть, десь із дач або селищ тягли ці плазми. Ось таке я бачив.

Ще було: у тих небагатьох місцевих, яких ми зустрічали, росіяни забрали телефони. Але, гадаю, їх забрали не так з точки зору наживи чи мародерства, а радше з точки зору власної безпеки, щоб цивільні не передавали якісь відомості про них.

У нас реально вмотивовані хлопці

— Як би ви охарактеризували своїх бійців та оцінили їх готовність до бою, згуртованість?

— У нас є люди, які були в АТО. Є такі, хто пройшов строкову службу, і у них, звісно, є розуміння про армію, але ж це армія не в бойових діях, тобто без бойового досвіду. Але якщо в базовому взводі є певна стійка культура, то вона поширюється і на весь підрозділ, на поповнення, яке приходить. Кістяком в нашому підрозділі більшою мірою можна назвати тих бійців, які проходили навчання в теробороні протягом року до цієї війни. Навіть хлопці, які прийшли, скажімо, з вишу, але вони є носіями тієї культури і є тією складовою, яка формує основу підрозділу.

Концептуально  всі весь час навчаються. Не обов’язково має бути якась супертактика. Важливо, насправді, мати базові вміння і компетенції, можливість чути командира, своїх побратимів в екстремальних ситуаціях. Це важливо, бо це запобігає паніці. Так, остання операція продемонструвала, що ми можемо виконувати серйозні завдання, у нас реально вмотивовані хлопці.

— Як у вмотивованих хлопців із забезпеченням?

— Все в наявності. У польових умовах кожен підрозділ вирішує для себе сам, як облаштувати побут. І якщо люди в цивільному житті були ресурсними, мали певний авторитет у своїй галузі, вміли залучати кошти, то і зараз вони вміють це організувати, а є люди, які допомагають.

Віталій Голод