«Киянкою року» цьогоріч стала медик, яка рятувала поранених у різних країнах світу й евакуювала українців з охопленого епідемією Уханя.

Ірина Сірченко, головна медична сестра Державного закладу «Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Міністерства охорони здоров’я України» цього року перемогла у конкурсній програмі «Киянка року 2020: жіноче лідерство у боротьбі з COVID-19» у номінації «Медичні послуги». «Киянка року» – це міська конкурсна програма, її започаткували у 2006 році за ініціативи міських громадських організацій жінок Києва. Її мета – сприяти підвищенню ролі жінок у суспільному й громадському житті міста. І щороку переможницями програми стають жінки-киянки, які своєю діяльністю сприяють розвитку всіх сфер суспільного життя міста, є неформальними лідерками у різних галузях, впливають на громадське життя столиці.

Пані Ірина якраз така. У лютому-березні 2020 року в складі медичної бригади вона брала участь у евакуації українців з міста Ухань, пізніше забирала наших громадян з Італії, забезпечувала медичний супровід і лікування під час обсервації. У складі медичної бригади виконувала санітарний контроль в аеропорту «Бориспіль», де оглянула понад 17 тисяч пасажирів! А до того ще й поранених рятувала у різних куточках світу, де наробив біди землетрус. Орден «За заслуги» ІІІ ступеня, почесне звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України», Почесна грамота Кабінету міністрів України та відзнаки МНС – ось її нагороди за всі професійні й людські випробування. Ми розпитали пані Ірину, як вдалося їй заслужити все те.

ЧЕРЕЗ ГОРИ ПАКИСТАНУ ТА НОВІ САНЖАРИ

— Пані Ірино, як ви стали медиком? Мабуть, мріяли про це з дитинства?

— Випадково! Я з п’яти років навчалася музиці й вважала це своїм покликанням. Та якось проходила повз медичне училище і зацікавилася дівчатами у білих халатах – вони були схожі на янголів… Довгий час перебувала під враженням і зрозуміла, що знайшла своє покликання. І ніколи не шкодувала, що вибрала її величність Медицину. Або вона мене, не знаю.

Ми всі з різними долями та своїми історіями. Я завжди прагнула до самореалізації, знала, що все у моїх руках і потрібно тільки діяти.

Мій шлях у медицині розпочався у нелегкі 1990-ті в Державному закладі «Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Міністерства охорони здоров’я України» на посаді головної медичної сестри. З 1999-го по 2011-й довелося попрацювати й у мобільних госпіталях МНС за кордоном – у Туреччині, Індії, Ірані, Пакистані, Лівії. Де надзвичайна ситуація, лихо – там і ми.

Пригадуючи кожну свою поїздку, я, перш за все, подумки дякую колегам і друзям зі спеціалізованої медичної бригади постійної готовності та нашого зведеного загону МНС і МОЗ України. Повірте, це висококласні фахівці, надійні, рішучі, розсудливі, харизматичні і впевнені в собі люди – справжня команда.

— Може, якісь моменти запам’яталися особливо?

— Дуже яскраво запам’яталася наша друга поїздка в Індію у 2001 році. Наш зведений загін зійшов на індійську спекотну землю у лютому, після землетрусу. Доукомплектований був медикаментами і майном із розрахунку 30-добової роботи у автономному режимі.

Перші модулі госпіталю були готові та почали прийом постраждалих уже через чотири години після прибуття на місце. Наш госпіталь серед восьми інших у районі був визначений як головний медзаклад для стаціонарного лікування найбільш важких постраждалих. Тоді українські медики, працюючи у цілодобовому режимі, надали допомогу 5558 постраждалим, з яких понад тисячу ‒ діти. 216 хірургічних операцій, ще й 13 пологів прийняли наші лікарі!

Незважаючи на 40-градусну спеку вдень та різке падіння температури у нічний час до +5, відчуваючи періодично поштовхи землетрусу, ми надавали медичну допомогу постраждалим цілодобово. Мій вчитель з хірургії (та й по життю) Ярослав Степанович Кукуруз пізніше у своїх роздумах про Індію згадав мене як «наша Конді», порівнявши мене з Кондолізою Райз. Мабуть, тому, що обидві продемонстрували, що можемо нести наднавантаження… Хто може похвалитися тим, що спав під крилом літака на індійській землі? А в мене й таке бувало. Лише коли пілоти пригостили нас буханкою українського хліба з салом, що було поділене на маленькі шматочки на всю нашу команду зі 100 чоловік, ми відчули, що пригода позаду і побачимо невдовзі рідну Україну.

— А чи бувало страшно за своє життя? Скажімо, у Пакистані…

— Пам’ятаю, як їхали з Ісламабаду в Бешам, місто північно-східного регіону Пакистану. Вузька, звивиста дорога, з одного боку – кам᾽яна скеля, а з другого безодня. Здається,один неправильний рух – і наш автобус уже ніщо не врятує… І при цьому через вікна око притягує чарівлива гірська краса.

Підіймаємося все вище й вище, дихати стає все важче. Доля нас випробовує на міцність. Але ж розслаблятися ніколи – їдемо рятувати постраждалих від землетрусу, а їх нараховувалось близько 2,5-2,7 млн. Поранених та хворих – до 100 тис. чоловік. Багато районів були недоступними через порушення системи зв’язку та транспорту, не виключали й розвиток епідемій малярії та тифу. Та ледве поставивши два приймально-сортувальні відділення, ми почали працювати, стали вливатися в «Бешамське життя». Місцеве населення поступово звикало до нас, а ми до них. «Пакистанська пошта» швидко розповсюдилась – і до нас потягнулися довгі черги людей, яким потрібна була допомога. Ми іноді запитували, скільки ж пацієнти до нас ішли, і деякі відповідали – два дні й дві ночі.

Про нас знали у найвіддаленіших куточках регіону. Я часто згадую маленьку пакистанську дівчинку на ім’я Зіба. Її врятували з-під завалів будинку на шосту добу – єдину зі всієї родини. Знесилена, голодна, зі значною втратою маси тіла, вона була швидко підготовлена і прооперована. За добу перебування у госпіталі дівчинка ніби відродилася. У подальшому її чарівна посмішка надихала нас, Зіба стала улюбленицею нашого загону.

Тоді ми надали допомогу близько 11000 постраждалим, було виконано 100 оперативних втручань, 3600 діагностичних досліджень, у мобільному госпіталі народилося 7 малюків. Наш загін був нагороджений Урядовою нагородою Пакистану.

— І, мабуть, знов цілодобово трудилися? Звідки сили брали?

— Мені інколи здається, що я включаю «турборежим», але потім щось внутрішньо спрацьовує, я зупиняюся, щоб не допустити вигорання, бо це важливо.

Кожна людина приходить у цей світ, щоб виконати свою місію. Моя місія ‒ допомагати людям. Тому в серпні-вересні 2014 року за дорученням МОЗ України без вагань працювала у медичній бригаді в Бердянську, надаючи медичну допомогу хворим та пораненим бійцям Збройних сил України. То був особливий біль, ні на що не схоже випробування…

А у лютому-березні 2020 року в складі медичної бригади брала участь у евакуації громадян України та ще 8 країн з міста Ухань, потім – з Італії. На нас було покладене й медичне супроводження та лікування під час обмежувальних заходів (обсервації).

На той час Україна вперше зіткнулася з невідомим вірусом, у всьому світі панувала «ковідна фобія».

— Що ж відчуває медик, якого відправляють «на передову» за таких умов?

 — У медичній бригаді, яка полетіла в Ухань, я була єдиною жінкою. Звісно, хвилювалася, але ретельно до цього готувалася. Людина не може не боятися невідомого, але я медик, і мене вчили навіть у надскладних ситуаціях бути рішучою, зібраною і приймати виважені рішення.

Ця поїздка була дуже особливою для всієї групи. Наш політ додому тривав 35 годин, через кожні шість годин проводили температурний скринінг, перевірку самопочуття кожного. Коли нарешті приземлилися у аеропорту Харкова, всі були втомлені, але трималися дуже стійко, навіть жартували, щоб підбадьорити одне одного. А далі – ще 8 годин автобусами у Нові Санжари. Я не можу передати тих емоцій, які переповнювали нас, коли почався той інцидент з місцевими мешканцями. Після всіх випробувань, годин у повітрі й тривоги – …така зустріч. Добре, що завдяки Національній гвардії все швидко скінчилося, і ми безболісно дісталися місця обсервації.

— А чи є у вас кумир? Взірець, на кого б орієнтувалися у житті?

— Я захоплююся багатьма жінками, які створили себе самі й своїм прикладом дають наснаги іншим. Жінка-взірець, яка підкорила мене своєю волею, силою, наполегливістю й рішучістю,‒ це Кондоліза Райз, Державний секретар США.

Видатна поетеса Ліна Костенко є для мене прикладом шляхетного служіння поезії. А ще вона – Українка з великої літери, незламна і волелюбна. Хоч де б я була, завжди зі мною у валізі збірник Ліни Костенко.

Зараз я пригадала її рядки: «Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробовувань. Вона загартована найвищим гартом».

— Крім поезії, що ще любите? У чому шукаєте свій «ворк-лайф баланс»?

— У наш бурхливий час людина не може бути постійно у напрузі, повинно щось мотивувати, надихати й стимулювати. Бути завжди з собою у гармонії ‒ це велика праця над собою внутрішньо і зовні. Мабуть, потрібно відчувати кожною клітиною, що тобі необхідно робити, від чого отримаєш не тільки задоволення, а й мотивацію і стимул.

Я ‒ творча натура. Коли є час, ходжу на виставки відомих українських художників, дуже люблю майстер-класи, змішую і пропускаю через себе яскраву палітру фарб, щось творю й отримую від цього задоволення. Мене надихають роботи українських митців: Анатолія Фурлета, Анни Діденко, Андрія Гуренка. Моя творчість зі мною з того моменту, відколи навчилася читати. Постійно щось вигадувала, писала вірші. Мені здавалося, що це так природно – викладати свої думки на папір. Це все одно що дихати і розмовляти.

Дарунком долі вважаю те, що я стала мамою. Зараз я мама дорослого та успішного сина! Саме приклад батьків є найкращою запорукою та прикладом успіху дітей. Тому не знаю навіть, що важливіше – робота чи родина. Мабуть, бути успішною в обох сферах дуже важливо, і добробут вдома пов’язаний з досягненнями у роботі. Успіх – поняття багатогранне, як у суспільному житті, так і в родинному, бо інакше й бути не може.

Чергова моя сходинка до життєвого успіху – нагородження Київським міським головою Віталієм Кличком пам’ятним знаком «Ніка» і дипломом. Я пишаюся тим, що я представила наш заклад, який взяв на себе перший «бій» COVID-19. Мабуть, ступати першою на «палаючу землю» – це мій спосіб жити. Бо я люблю ризики, екстрим, люблю небо, стрибки з парашутом з 5-ти кілометрової висоти, польоти на дельтаплані… Веду активний і здоровий спосіб життя, займаюся фітнесом. Люблю виснажливе кардіо і метал. Вважаю, що сучасна жінка має в собі поєднувати роботу, бути берегинею сімейного затишку, мамою, постійно вчитися і вдосконалюватися. Кохати, бути коханою і попри все, навіть попри важку працю, не втрачати своєї жіночності та унікальності.

Тетяна Негода, Віра Панфілова