Благодійний фонд «Мурашки» щомісяця виготовляє і відправляє на нуль – туди, де немає часу й змоги повноцінно готувати – по 2 тисячі перших і других страв, 4 тисячі каш-сніданків та 10 тисяч порцій галет.

НАШІ БІЙЦІ – ТЕЖ ДІТИ, ВОНИ ТЕЖ ХОЧУТЬ ІНОДІ РАДОСТІ – СМАКОЛИКІВ

Автор ідеї створення волонтерського Мурашника й активний учасник його становлення та розбудови Оксана Овчаренко разом з чоловіком Костянтином (який, власне, і став офіційним засновником благодійного фонду) приїхали до Києва з Луганської області в 2019 році. Він одразу знайшов роботу, а жінка (котра, як вона сама жартома говорить, працювала мамою) завагітніла й у сім’ї з’явилася друга донька. На момент початку повномасштабної війни глава родини саме був у Луцьку, але вже до вечора 24-го лютого повернувся до родини і вони разом почали думати, чим можуть наблизити перемогу.

«Ми побачили: люди активно волонтерять – і теж створили у Фейсбуці нашу групу «Мурашки». Розпочали з того, що годували  добровольців, які записувалися до війська, допомагали з харчуванням та медикаментами літнім і хворим людям, які залишилися одні в Києві. Як тільки почали звільняти окуповані території, допомагали постраждалим звідти. Нам несли і речі, й хліб, і консервацію, і чайники. Хлопчики приносили іграшкові машинки, а одна бабуся навіть принесла дві цибулинки. Це було дуже зворушливо й хвилююче», – згадує пані Оксана.

Вона ніколи раніше не мала стосунку до харчової галузі, адже до «роботи мамою» 10 років працювала в компанії Медком Україна. Втім, через те, що донька алергік, вона завжди сушила для неї овочі й фрукти. Це і вивело родину на подальший напрямок волонтерської роботи. Спочатку жінка зв’язалася з дівчатами з Коломиї, які виготовляли сухі суміші («Коломийський борщ»), взяла у них рецепт сушеного борщу. «Але суміш на борщ – це аж 15 інгредієнтів, тому це довго, а суп – набагато швидше. Першим ми запустили виготовлення «гречаного супу з печерицями», він дуже смакує хлопцям. Потім – «гороховий», зараз у нас має вийти «вермішелевий». «Борщ український» у нас також є. Наразі дівчата фасують гороховий суп, ось до нього сухарики», – Оксана демонструє нам страви з меню свого волонтерського харчового цеху.

Є також два види сніданків: молочна вівсянка з горіхами й сухофруктами та така ж вівсянка без молока, тому що, як з’ясувалося, є чимало наших бійців з непереносимістю лактози. Також є гречка з м’ясом – це з меню других страв.

«Для такого маленького виробництва це – немаленьке меню, а ще ж згадайте і про галети та пряники. Бо наші бійці – теж діти, вони теж хочуть іноді радості – смаколиків», – переконує Оксана Овчаренко.

У НАШИХ ПОСИЛКАХ ЗАВЖДИ Є МАЛЮНКИ, ЛИСТИ, ПОРОБКИ – МИ ЩОСЬ ЗАВЖДИ ВКЛАДАЄМО ВІД ДІТЕЙ

У Мурашнику регулярно проводять майстер-класи з розпису пряників – запрошують діток. І це – єдине, що вони виробляють за оплату, щоб мати «живі» гроші на закупівлю необхідних для виробництва речей.

Малеча з задоволенням розписує пряничні літачки, прапорці, шеврончики, зайчики, сови – які потім поїдуть на фронт.

«А потім після фотозвіту діти дзвонять або надсилають мені на вайбер повідомлення: «Тьотю Ксюшо, я бачив на фотографії свого пряника!». Вони дійсно в захваті, – говорить Оксана і додає, що перед кожним святом вони намагаються щось вигадувати «на тему», щоб і малих зацікавити, і воїнів порадувати. На Великдень – крашанки розписували і пасочки робили (вони довго не псуються, термін придатності півроку, бо це не дріжджова паска).

Пані Овчаренко переконана, що, крім того, що майстер-класи – це цікаво, ви ще й долучаєте своїх дітей до наближення перемоги. Говорить, що не відпускає батьків протягом усього заняття, по-перше – через часті тривоги, по-друге, бо потрібні руки. Діти розписують пряники, скільки захочуть, а коли глазур залишається, Оксана зве матусь на допомогу.

«У наших посилках на передову завжди є дитячі малюнки, листи, поробки – ми щось завжди вкладаємо від дітей. Нам це все надають 4 дитячі садочків і декілька шкіл. А буває, що люди приносять від себе ладанки, іконки, якісь молитовники – також це вкладаємо», – розповіла засновниця Мурашника.

НАШІ СУПИ ЇДУТЬ ТУДИ, ДЕ НЕМАЄ ЗМОГИ ГОТУВАТИ, ДЕ ТІЛЬКИ ОКРІП І КРУЖКА: ЗАПАРИВ – І МАЄШ ПОВНИЙ ДОБОВИЙ РАЦІОН

«На постійній основі щоденно нам тут потрібно 10-15 людей. От я зараз із вами стою – і люди стоять, тому що їхні процеси від мене залежать», – посміхається пані Оксана і кличе на своє місце Євгена Ляхова, який починає катати тісто, щоб не було простою. Це лінія з виготовлення галет. Ми стоїмо біля машини для розкатки тіста, далі його нарізають різаком на квадратики, викладають на листи і випікають. Потім охолоджують, викладають на фасувальний стіл. Далі все «вакуумується» окремими порціями. Сьогодні буде 50 кг галет (на одного бійця добова норма 150 г), тож це – 333 порції.

Цим продукція Мурашок відрізняється від інших волонтерських структур: майже всі упаковують по 5 порцій, а у них – індивідуальна упаковка. Для кожного бійця окремо: порція борщу або супу, порція сухариків до нього, порція галет. Індивідуальна упаковка важлива тому, що це відправляють тільки «на нуль» – в окопи або тим, хто виконує завдання за лінією фронту.

«Наші супи-борщі їдуть туди, де немає змоги готувати, немає кухні, де тільки окріп, кружечка чи котелок – запарив 200 мл води і маєш повний добовий раціон: сніданок, обід, вечеря і смаколик», – говорить Оксана Овчаренко.

НА ЖАЛЬ, БАГАТО ХТО ПРИХОДИТЬ ДО НАС ПРОСТО СФОТОГРАФУВАТИСЯ НА ФОНІ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ

Різноманітна суха продукція, яку виготовляють «мурашки», потрапляє на фронт прямими посилками до найближчого відділення «Нової Пошти», з попутними екіпажами військових, які прямують на бойові позиції, або через волонтерів, з якими вони працюють уже багато часу поспіль просто за фотозвіт – ті везуть сухі страви на фронт і пересилають фото, як хлопці розпаковують посилки або дякують за них.

«Кожен волонтер, який щось бере у нас, розуміє: щоб завтра знову взяти, він має щось нам привезти – бо це ж треба з чогось виробляти. Тому в своїх спільнотах поширюють клич, наприклад: «Треба вівсянка на сніданки в Мурашник!». Коли є змога, – привозять», – додає Оксана.  

Кожного вечора мурашки роблять серед своїх опитування, хто завтра прийде, і вже знають: хтось буде на м’ясі, хтось – на випічці, хтось – на тісті, комусь – на пряниках подобається працювати. Вже такий «гурток за інтересами» сформувався.

«У нас є пані Олена – вона з паличкою ходить, у неї тільки сидяча робота. І коли мені телефонують, я завжди запитую: чи можете працювати стоячи? Як ви себе почуваєте? Тому що по телефону я ж не бачу ні віку, ні стану. У нас є жіночка (у неї штучний клапан у серці), а зараз спекотно, вона каже: мені так соромно, але я не можу прийти… Я кажу: скоро осінь, ми вас чекаємо!», – розповідає Оксана про своїх…

Вона регулярно запрошує всіх охочих приєднатися до роботи в Мурашнику, але на її пости відгукуються… не дуже активно. Бо, на жаль, за словами волонтерки, багато хто приходить до них просто сфотографуватися на фоні людей, які працюють: «Вони півгодинки тут побули, рукавички вдягнули, пофоткалися, що вони щось зробили – і вони молодці. У мене дійсно накипіло, тому що наче війна й стосується кожного, але приходити ніхто не хоче, приходять 60+. Невже працюючі люди не можуть на годину прийти? Якщо ви навіть просто помиєте підлогу, це теж допомога, тому що ми ж тут падаємо за день».

Серед мурашок багато переселенців, їх тут майже 60 відсотків: сама пані Оксана – з Луганщини, є люди з Краматорська, Сєверодонецька, Бахмута (дехто втратив усе, їм повернутися нікуди). Всі працюють на волонтерських засадах, безкоштовно, стільки, скільки вони це визначили самі, ніхто не повинен тут стояти з ранку до ночі.

М’ЯСО В ПРІОРИТЕТІ, ЦЕ ПЕРШОЧЕРГОВЕ, ЩО ТРЕБА ПЕРЕРОБЛЯТИ, А ДАЛІ ВЖЕ – ГАЛЕТИ, СУПИ, КАШІ

Що стосується продуктів, з яких готуються сухпайки: складно регулювати, коли, що і в якій кількості привезуть. Наприклад, отримали м’ясо і зрозуміли, що за день можуть переробляти 4 ящики: без проблем зварити його, перемолоти і висушити. Це можуть зробити двоє чи троє людей. М’ясо в пріоритеті, це першочергове, що треба переробляти, а далі вже – галети, супи, каші.

Щось – у «Мурашник» привозять волонтери, щось звичайні мешканці з району, які йшли, побачили їхній плакат – зайшли, подивилися, принесли.

«Багато овочів приносять люди, от, наша пані Люба принесла зі свого городу петрушку, частково щось нам дає ринок (ту ж зелень), села допомагають – передають городину, а м’ясо (курку) – дає виробник МХП. Вчора голова с.Троєщина прочитав мій пост і привіз мішок борошна. Дівчата принесли сьогодні миті горіхи. Із Закарпаття вчора передали кілька мішків сушеного цвіту липи – з жовтня будемо робити чаї. Дівчата зараз сушать малину, купують на Троєщині (там нам трішки дешевше віддавали), пішли назбирали суниць, принесли, посушили – з миру по нитці, голому сорочка» – розповідає засновниця Мурашника Оксана Овчаренко.

ПРАЦЮЄМО, ВТОМЛЮЄМОСЬ, АЛЕ ЗНАЄМО, ЗАРАДИ ЧОГО І КОГО МИ ЦЕ РОБИМО

Киянка Любов Ступула з «Мурашками» від самого початку. Вона ще з 2014-го року звикла допомагати волонтерам.

«Спочатку пішла працювати в польову кухню на Братиславській – допомагала там. А на початку березня ми познайомилися з Оксаною і Костянтином (засновники «Мурашок»), вони мені запропонували відкрити новий цех. Тоді ми –  зовсім невеликий колектив – працювати на кухні однієї зі шкіл, там майже нічого з обладнання не було, все вручну, було тільки наше бажання і віра», – згадує пані Люба.

Згодом дали об’яву, щоб до них долучалися інші небайдужі, їм подарували професійну розкаточну машину, різачки, дірокол (бо вони набивали дірочки на галетах виделкою) – цех поступово оснащувався, робота налагоджувалася.

«На початку було багато проблем, зокрема, і з рецептами, ми ж не професійні пекарі! Всі ми з кухнею пов’язані, хіба що вдома. Хоча я працюю помічником кухаря у дитячому садочку, але це ж зовсім інший рівень. Потихеньку набили руку, зібрали команду, але школа мала відкритися 1 вересня і нам треба було звільнити приміщення. Потім знайшли вже це приміщення (вул. Оноре де Бальзака, 55-б) і дружньою компанією працюємо тут», – розповіла пані Люба.

Тут і Оксана додала, що довго шукали нове приміщення, ще й через те, щоб електромережа витримала навантаження – багато обладнання. Хотілося, звісно, щоб безкоштовно, але безкоштовно ніхто не надав, тому вони приміщення орендують – люди донатять і «мурашки» сплачують за спожиту електрику та за оренду.

«Я вам більше скажу, мої «мурашки» й самі донатять! І переселенці приходять – кладуть у банку 100 грн, кажуть: я отримала переселенські, це на електрику, на поточні витрати», – поділилася засновниця «Мурашника».

А, наприклад, пані Ганна Атаманенко, яка працює у центрі 6 днів на тиждень і вільний час теж присвячує майбутній перемозі – вишиває картини, щоб продати, а гроші – на оплату електроенергії для цеху ідуть.

Пані Люба приходить сюди кожного дня після своєї основної роботи: «Розумієте, примусити людину працювати, тим паче безкоштовно, за велінням серця – це непросто. Кожного сюди приводить щось своє. Є ті, кому в такий важкий для країни час психологічно легше, коли вони приходять сюди – поспілкувалися, поговорили, знайшли нових знайомих, у нас дуже багато людей тут згуртувалися, здружилися. Ми працюємо, втомлюємось, але знаємо, заради чого і кого ми це робимо», – говорить Любов Ступула.

Я ПЕРЕСЕЛЕНКА, МЕНІ НЕ ВИСТАЧАЛО КОМУНІКАЦІЇ, А ЩО ВАЖЛИВІШЕ – МИ Ж ЦЕ ДЛЯ НАШИХ ХЛОПЦІВ РОБИМО!

Ольга Приходько, переселенка з Донецької області, замішує тісто на пряники (це нелегка робота для тендітних жіночих рук, бо таке тісто дуже туге). Якось вона побачила оголошення «Мурашок» у Фейсбуку та й подумала: прийду подивлюся. Тепер зізнається: їй одразу сподобалося, колектив хороший, втягнулася.

Колись давно пані Оля працювала на хлібозаводі, але перед тим, як потрапити до «Мурашника»,– трудилася оператором комп’ютерного набору на КП «Тепломережа».

«Що вдома по кухні робимо – те й тут (посміхається).  Я кожного дня прихожу з 9-ти до 18-ти, беруся за все, куди поставлять. Хватаюся і місити, й розкладати, мені вся робота тут подобається. Розумієте, я переселенка, мені не вистачало комунікації, щоб вийти зі стресової ситуації. А що важливіше – ми ж для наших хлопців це робимо (у мене самої брат служить), і ми їм усім миром допомагаємо перемогти», – каже Ольга.

ЦЕ НАЙМЕНШЕ, ЩО Я МОЖУ РОБИТИ, ТОМУ БУДУ ПРИХОДИТИ СЮДИ ЯКОМОГА ЧАСТІШЕ

Наймолодша з жінок-мурашок на сьогоднішній зміні – Ярослава Черватюк – саме нарізає квадратиками тісто на галети. І робить це досить вправно. Втім, як виявилося, вона – новачок, проте, збирається бувати тут якомога частіше:

«Я тут тільки другий раз. Але мені дуже подобається. Я хочу робити хоч щось для нашої спільної перемоги. Це найменше, що я можу робити, буду приходити сюди якомога частіше – як тільки якийсь вихідний, старатимуся неодмінно» – розповіла дівчина.

Поки ми спілкувалися з дівчатами, до «Мурашника» саме підвезли пакунки зі злаковими пластівцями для виготовлення сухих сніданків. Як з’ясувалося, це допомога від міжнародної благодійної організації «Український освітній центр реформ», яка зараз дуже активно допомагає волонтерам, військовим, переселенцям, дітям з багатодітних сімей, госпіталям… Її голова Ірина Мовчан розповіла, що разом з колегою Оленою Білоус з першого дня повномасштабної війни активно працюють і з військовими, й з волонтерським рухом.

«Майже щодня ми знаходимо нових однодумців, які допомагають у різних сферах. Наприклад, через дівчат, які плетуть маскувальні сітки, ми познайомилися з «Мурашками». Тепер постійно їм допомагаємо, де в кого що є, обмінюємося – і продуктами, й ліками, і всім необхідним», – розповіла пані Ірина.

ЧАСТО ПЛАЧУ НОЧАМИ, ТОМУ ЩО ВАЖКО, АЛЕ КОЛИ ТЕЛЕФОНУЮТЬ ХЛОПЦІ І КАЖУТЬ: «ДЯКУЮ!», ТО ЯКА ВТОМА!?

На завершення розмови з засновницею «Мурашника», ми все ж згадали про втому – простий людський стан, від якого не застраховані навіть найвитриваліші.

«Звісно, є таке… І мені шкода своїх дітей, тому що багато хто повіз свою малечу відпочивати, водить їх на гуртки, якісь заходи, а мої – сидять або вдвох удома (тому що мама в «Мурашнику»), або ходять у садочок (тому що мама в «Мурашнику»). Чоловік, звісно, допомагає, він взяв на себе роботу зі зв’язків з громадськістю, веде перемовини про сировину: борошно, цукор, знову ж таки – займається доставками.

Наш цех працює 7 днів на тиждень, волонтери випікають, сушать, варять, ріжуть, фасують сухі пайки безоплатно і невтомно. Але для продовження своєї місії нам потрібна підтримка донора, який би кожного місяця допомагав нам сплатити платіж на утримання цеху. Це близько 45 тисяч гривень (оренда та комунальні платежі). Кожного місяця, це для нас стає великою проблемою і ризиком припинення нашої роботи…

Ми впевнені, що більшість бійців за півтора року війни на тушонку і консерви вже дивитися не можуть, а наша продукція – смачна, поживна, без хімічних домішок і консервантів, виготовлена дбайливо, з любов’ю. Ми хочемо щоб чоловіки та жінки, які боронять нас на передовій, відчували нашу повагу, турботу і вдячність.

Втома, звісно, є, і вигорання є… Часто плачу ночами, тому що важко, хочеться додому, обняти батьків, пройтися вулицею, на якій ти виросла, але коли телефонують хлопці й кажуть: «Дякую!», то яка втома!? Або коли читаєш пост, що той, з ким ти спілкувалася, повернувся на щиті… У нас – це не та втома, яка у наших хлопців на нулі, коли снаряди поряд літають. Нам не можна тут складати руки. Переможемо. Неодмінно», – впевнено каже засновниця Благодійного фонду «Мурашки» Оксана Овчаренко і з посмішкою повертається до творення маленького щоденного смачного дива для наших бійців.

Любов Базів. Київ

Фото Геннадія Мінченка