Історичний фільм «Гетьманські клейноди» режисера Леоніда Осики вперше продемонстрували у вересні 1993 року.

Автори сценарію: Сергій Дяченко, Леонід Осика, він же режисер-постановник. Оператор-постановник: Вадим Іллєнко.

В ролях: Сергій Романюк, Людмила Єфименко, Лесь Сердюк, Світлана Князева, Борис Хмельницький, Володимир Коляда, Володимир Голубович.

Дія картини відбувається 1659 року, через два роки після смерті Богдана Хмельницького, коли його 18-літній син Юрій усунув од влади гетьмана Виговського. Прибічники Богдана Хмельницького намагаються допомогти його дочці Олені врятувати клейноди — символи гетьманської влади та незалежності України. 

Донька покійного Богдана Хмельницького змушена постійно втікати та ховатись від ворогів. У шинку вона разом із сотником Журбою зустрічає старого знайомого — збіднілого лицаря Валька Босаківського. Разом вони будуть переживати багато випробувань у боротьбі за символи влади та незалежності.

Основними локаціями для зйомок стали Острозький замок, монастир у Межиріччі та спеціально побудований хутір у Пирогові, поблизу Києва. Зобразити побут тих часів, автентичні будівлі та національний одяг допоміг консультант Георгій Якутович — ілюстратор, графік, художник всіх фільмів Осики та «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.

«Гетьманськими клейнодами», вільною екранізацією повісті «Крутіж» Богдана Лепкого, Леонід Осика гостро критикував тогочасні фільми, які експлуатували тему козацтва. Зокрема, режисер називав псевдоісторичними і псевдоукраїнськими фільмами «Чорна долина» (1990) і «Козаки йдуть» (1991).   

«Якщо це дозволяє собі ансамбль Вірського — це його справа. А кіно — це кіно.   У фільмі ігровому, якщо ти береш одного чоловіка — не з ансамблю Вірського, а нормального козака — це складність велика. Чому я працюю з Якутовичем? Бо я довіряю його смаку, його розумінню історії, знанням. Він знає все з історії костюма, зброї — це чудовий дар».

Свій фільм Осика називав історично-символічним і вбачав у ньому паралелі з українською сучасністю: 

«Доба Руїни в українській історії — то зовсім не романтика. Поряд зі звитягою і честю було забагато чвар і зради поміж українців, поміж козаків. Стрічка наша буде, сказати б, історично-символічною. Ті тривожні часи чимось нагадують сьогоднішні: напівнезалежність, напівсвобода, напів, напів…Кожен б’є себе в груди, мовляв, українець, а тягне у свій, собі ж вигідний бік. Боюсь, та вигода виявиться примарною, як і за часів, з яких прийшли герої «Крутіжу». […] Не вистачає чи то об’єднавчої ідеї, чи то об’єднавчої постаті».

(З розмови Леоніда Осики і Володимира Войтенка для «На екранах України», 14 листопада 1992 року. За книгою Лариси Брюховецької «Леонід Осика»).

«Гетьманські клейноди» — останній фільм Леоніда Осики, відомого також стрічками  «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Та що входить у море», «Подарунок на іменини» — загалом від відзняв 14 стрічок, і цей, останній фільм, гідно оцінили критики.

«Гетьманські клейноди» — приклад вельми продуманого й грамотного поводження з історичним матеріалом, коли глядач не здригається, що ось-ось у козака в кадрі відклеїться вус чи з рукава гетьмана вилізе вата; коли кожний загальний і кожний крупний план є вмотивовані. Біда багатьох історичних кінопостановок в Україні полягає у тому, що бутафорія та декорації виходять на передній план. А потрібне розуміння суті явищ, потрібно за історичними трагедіями чи біографіями відомих персоналій бачити горизонт. З цього й народжується нарація. Так знімати вмів Леонід Осика, — Жанна Безпʼятчук, «Український журнал» 2012 р.