История украинской певицы, ставшей волонтером Вооруженных сил Украины.

Неля Каблучка — украинская певица, которая выступает под псевдонимом «NELYA». Она победительница многих международных конкурсов и лауреат «Шестой музыкальной премии Полтавщины» в номинации «Певица года». Свою популярность приобрела благодаря исполнению песен на украинском языке. Однако в 2014 года жизнь певицы резко изменилась. На Донбассе началась война, а Неля стала волонтером украинской армии. С тех пор она помогает бойцам ВСУ и дает для них концерты даже в самых «горячих» точках войны. На ее счету более двух сотен концертов в зоне проведения Операции объединенных сил.

Редакция сайта 057 пообщалась с Нелей Каблучкой. Певица рассказала о непростом характере в школе, любви к украинским песням, ценности «мирного неба», первой поездке на войну, впечатлениях от разрушенных городов Донбасса, концертах под обстрелами, выступлениях в грязи, самых ценных подарках от бойцов, своем слушателе, дальнейших планах в карьере и многом другом. Далее текст с ее слов.

Народилась я на Полтавщині у невеликому містечку Котельва. Співати я почала з чотирьох років, тому що у мене «співоча родина». Мама ходила на гурток художньої самодіяльності і завжди брала мене з собою на репетиції. Потім батьки зрозуміли, що дитина вміє співати, і почали мене брати на концерти. І мені це дуже подобалось. Я цим просто жила, любила і розуміла, що то моє.

У школі була активною і не дуже слухняною дівчинкою — могла організувати якийсь «переворот». Мені здається, коли людина має талант, вона повинна його розвивати і морально отримувати задоволення від своєї справи.

Після школи вступила до Полтавського музичного училища на вокал. Закінчивши училище, прийшла працювати у музичну школу. Хоча на тих самих уроках у школі та училищі я казала, що ніколи не буду викладачем, бо знаю — прийде така сама «Неля» і почне мені нерви псувати. І все ж таки я стала викладати вокал у музичній школі.

Я дуже любила дітей і жила роботою. У мене немає власної сім’ї — живу з батьками. Мені потрібно було чимось займатися, тому що мала дуже багато вільного часу. Могла працювати у вихідні дні чи під час відпустки. Ми організовували різні конкурси, виїзди і таке інше. А коли ти бачиш віддачу від дітей, тебе ще більше це захоплює. Проте у кожній професії є вигорання і саме це сталося зі мною у 2014 році.

Саме у 2014 році хлопці і дівчата на передовій мені відкрили очі — тоді я зрозуміла, наскільки люблю свою країну. Я завжди любила українські пісні. Хоча з мене іноді насміхалися і говорили: «Співати українські пісні — це не модно». А я казала: «Ну, вибачте, чомусь артисти за кордоном співають більшість своїх пісень рідною мовою. Насміхайтеся, а я йду далі і співаю українські пісні». Але в 2014 році я остаточно зрозуміла, наскільки мені дорога Україна. Мене запитували: «А ти не хочеш виїхати за кордон? Там же все добре». На це моя відповідь була така: «Якщо я народилась в Україні, чого повинна їхати кудись? Тут моє місце». Мені здається, коли людина приходить у цей світ, то народжується саме в тому місці, де повинна бути і щось нести людям. Чогось же я тут народилась, а Бог мені дав той талант співати. Значить я повинна тут співати, навчати, піднімати та розвивати українську пісню.

До грудня 2013 року я навіть не могла подумати, що може бути революція і подальша війна. Коли «зелені чоловічки» заходили у Крим, у мене був шок і не хотілося вірити, що це відбувається. На нашому телебаченні люблять перебільшувати, тому мені хотілося сподіватись, що половина цього всього — вигадка. Пам’ятаю як на 9 травня говорили: «Щоб ви завжди жили під мирним небом». Але я завжди вважала: «У нас все буде добре. Неможливо, щоб в Україні була війна». І коли це сталося, я зрозуміла цінність «мирного неба».

Проте навіть зараз в нашій країні ще є деякі люди, які цього не розуміють. Вони думають: «Нехай там воюють, а в нас тут все добре». Їх запитуєш: «Ви думаєте, що до вас не прийдуть? Якщо добрались до Донецька». А вони у відповідь: «До нас поки доберуться, ми вже втечемо». Але ж ви не можете тікати скрізь. Тікати — це не позиція. Ти повинен щось робити.

Під час першої поїздки в АТО взагалі не розуміла, куди я прямую. Мені сказали: «Треба поїхати на концерт». Я відповіла: «Якщо треба, то треба. А куди?». На це я почула: «Ми не можемо сказати. Просто їдемо і все». В перший рік війни все було дуже суворо — по телефону заборонялось щось повідомляти. У підсумку перший мій концерт на Донбасі був у місті Дзержинську (нині Торецьк — ред.) майже одразу після звільнення Слов’янська. Коли ми доїхали до Слов’янська і побачили всі ці розвалені будинки і пусті вулиці, у мене була істерика. Я зрозуміла, що війна — це не вигадки.

Ми приїхали на військову базу батальйону «Миротворець». І там я побачила не тільки хлопців, але й молодшу від мене дівчину, у якої двоє дітей. Після цього я просто зайшла в кабінет і у мене знову почалася істерика. Я плакала і про себе запитувала: «Як це? Як? У нас дійсно війна і тут вбивають?». Мені довелось собі сказати: «Так, Неля зібралась. Тобі зараз йти до хлопців і дівчат».

Виявилось, що бійці дуже вдячні глядачі і знають, чого вони тут, на концерті. Вони кожну твою пісню вдихають як повітря. Коли ти співаєш, вони танцюють, шуткують і щиро радіють. Мені здається, на концертах хлопці та дівчата забувають, що вони військові. У ці моменти вони — прості люди, в яких є такі ж самі емоції. Наприклад, був цікавий казус на одному із перших концертів. Я співаю на стадіоні, тут підіймається військовий з автоматом у повному обмундируванні і біжить на мене, а з іншої сторони те ж саме робить ще один боєць. Я подумала, що якась тривога і, можливо, треба лягати чи ховатись. І тут починаються постріли із сигнальних ракет — вони просто вирішили зробити нам сюрприз у вигляді такого собі «салюту» перед Днем незалежності.

Після перших поїздок на війну я дуже довго відходила. Ти приїжджаєш додому і два-три дні просто плачеш. Це такий шок. Саме жахливе, що гинуть молоді хлопці і дівчата, у яких є сім’ї. Деякі говорять: «Та що там ті АТОшники? Позбирали незрозуміло кого». А я таким людям кажу: «Ви там були? Я бачила директора фірми, у якого є все, але він покинув сім’ю і бізнес, пішовши вас захищати. А ви тут сидите і розказуєте». На початку війни у бійців були просто жахливі умови. Коли ми приїхали в одну із частин і нам потрібно було привести себе в порядок, вони кажуть: «А у нас немає душової. Є тільки розрізана каністра». Туалет в них знаходився десь у полі, а води і їжі майже не було.

Але кожна поїздка затягувала. Ми тільки приїжджаємо до Харкова, проходить день, після чого я телефоную у волонтерську організацію з питанням: «Коли ми їдемо?». Тебе просто тягне до них. Ти розумієш, що їм потрібна, бо вони хочуть тебе чути. Наприклад, коли співаєш пісню про маму, то всі хлопці встають. Настільки в них велика повага до батьків. У мене ком у горлі і течуть сльози, а бійці співають разом зі мною. Це інтерактивне спілкування. Вони говорять: «Просто приїдьте. Просто поговоріть. Просто нам треба знати, що ви нас там підтримуєте і те, що ви в нас вірите». Було таке, що хлопець, який вже виходив з АТО, витягує листочок і питає: «Можна я тобі його подарую?». А я кажу: «Що там?». Він відповідає: «Це коли я йшов на війну, мені племінник написав «Повернись, я тебе люблю дядьку»». Ти береш той листочок, а для бійця це найбільший скарб. Вони дуже цінують дитячі малюнки та підробки.

Були такі поїздки, коли за три дні ми давали по три концерти. Третій концерт о десятій вечора, ми вже втомлені, але для нас чим більше об’їздити військових частин, тим краще. Було таке, що один концерт в Донецькій області, другий — в Луганській. Були настільки холодні зали, що для вокаліста там навіть неможливо виступати. Проте за всі роки наших поїздок я жодного разу не захворіла. Я розумію, Бог бачить, що ми робимо, тому нас нічого не брало.

Говорять, що кожна людина в твоєму житті для чогось з’являється. Ось так з’явився музикант, який мене познайомив з харківськими волонтерами. Я взагалі з Полтавщини, тому, напевно, ніколи б з ними не зійшлася. А от так склалося, що ми з ним познайомились. Волонтерська організація «Help Army» допомагає нашим бійцям по-різному, в тому числі організовуючи концерти артистів з усієї України. При цьому ніхто ніколи не відмовляв. Якщо у артиста вільне вікно, то всі відповідали: «Ми можемо. Давайте планувати». У нас є свій «музичний батальйон» — це команда артистів, з якими ми постійно їздимо давати концерти в ООС. Крім того ми робимо благодійні концерти для поранених.

На початку війни всі концерти були «хардкорними», тому що ми завжди їздили у небезпечні місця. То ми заїхали не туди, то нас навігатор «завів» до «сєпарів». Нас зупинили на блокпосту і почали так прискіпливо «шмонати», а ми не розуміємо чому. Говоримо: «Ми ж з концертом». І на це чуємо питання: «В Горлівку?». Дуже часто їздили по дорогах, які прострілювались. Тоді нам просто говорили: «Встигнете — проїдете. Не встигнете — не проїдете».

Ми співали в ангарі, серед поля після дощу, коли у мене біла сукня, а я в багнюці. Мої каблуки застрягали, то бійці мені винесли берці. Було прекрасно — довга біла сукня і берці. Навіть у мазуті виступали. І все одно приїжджала до дому чиста.

Одними ж з найбільш екстремальних були поїздки до Трьохізбенки у 2015 році. У нас йде концерт, а поруч — обстріл. Хоча в перші роки війни ми багато разів сиділи під обстрілами. Та ж сама Авдіївка, де нам казали: «Сидіть і не висовуйтесь». Було таке, що давали концерт в лісі, і от тільки ми поїхали, як почались обстріли цього самого місця. Сепаратисти просто чули цей концерт і їм дратувало вухо українська пісня і мова солов’їна. Проте були і смішні ситуації, коли ми, наприклад, приїхали до Авдіївки з концертом, то по «телебаченню» терористів говорили: «В Авдеевку зашла группа спецназа. Так что ждем диверсий». А ми сидимо і сміємось: «Це що ми той самий спецназ?».

В період с 2014 по 2016 рік у мене опустилися руки. Мені не хотілось нічого робити вдома, мені не хотілось співати на концертах на «мирній землі». Я не хотіла бачити і чути як люди навколо веселяться. Не дуже приємно, коли люди, які нічого не бачили, говорять: «Ой, мене вже дістали новини з цими військовими». Взагалі-то я людина лояльна і ніколи не грублю, але тут мене вже просто бере злість.

Потім я зрозуміла, що так не можу і мені потрібно встигати скрізь. Мені подобаються звичайні концерти, але на початку у мене був протест — я не буду для вас співати, бо їду туди, на Донбас. Зараз я встигаю все — робити свою кар’єру і виступати для бійців.

Свою музику я слухаю тільки тоді, коли мені треба зробити роботу над помилками. Можу послухати, коли вийшла нова пісня. Мені достатньо музики в житті. Хоча дуже люблю українські пісні. Коли ми їздимо в ООС, співаємо різні пісні — «Тече вода», «Усміхнися мені», «Червона рута» і так далі. Мені здається, їх знають всі — від малого до старого. Коли їх співаєш, вони об’єднують всіх навкруги. Ці пісні про нас і для нас.

Я так сильно закохана в українські пісні, тому що народилася в Україні. Це, напевно, прийшло з молоком матері. Коли мама мене заколихувала, то співала українські пісні. Потім я вже сама, коли росла, співала українські пісні. І взагалі в дитинстві ми дуже любили збиратися всією сім’єю і співати. З цим народжуються.

Співака обирають люди. І якщо у співака є свій слухач, який його любить і хоче слухати, захоплюється його творчістю і чекає нових пісень, мені здається, це саме головне. Твої слухачі — найбільше досягнення. У мене вже назбирався такий собі маленький концертний зал з людей, які прийдуть послухати саме Нелю. Мій слухач — це люди різного віку. І звісно це ті люди, які люблять Україну, українську мову і українську пісню.

Плани на майбутнє — це звісно рухатись вперед, записувати нові пісні та збільшувати аудиторію. Коли людина підіймається по сходинці вгору, вона завжди думає, що це її пік і тут треба залишитись. Але коли людина встає на цю сходинку, вона розуміє, що може йти далі. Мені здається, людина повинна все життя рухатись, вдосконалюватись і йти до своєї цілі. Все життя — це рух. Саме тому в мене нема такої цілі, що, наприклад, до якогось віку я повинна зробити ряд речей. Я просто повинна рухатись вперед.

Музика переможе війну. Що ми робимо? Ми мотивуємо наших хлопців і дівчат, а коли вони слухають українські пісні, в них є запал для перемоги. Ми переможемо обов’язково. І я сподіваюсь, що це буде скоро. Дуже хочеться, щоб ця війна закінчилась, тому що вона принесла багато горя. Також я сподіваюсь на те, що більшість вже зрозуміла, що в собі потрібно щось міняти. Хочеш щось змінити в своїй країні — починай з себе.

Напомним, что редакция сайта 057 брала интервью у пленницы боевиков «ДНР» Марины Чуйковой. Прочитать его вы можете здесь.