Интервью с легендарным командиром противотанкового взвода 46-го отдельного штурмового батальона специального назначения ВСУ «Донбасс-Украина».

Война на Донбассе длится семь лет. За это время в современной украинской истории появились тысячи героев, которые бросили все и отправились защищать свою родину. И легендарный командир противотанкового взвода батальона «Донбасс-Украина» Олекса Сокол один из них. На войне Сокол получил тяжелое ранение, которое едва не стоило ему жизни.

Редакция сайта 057 уже публиковала первую часть истории легендарного командира. Прочесть ее вы можете здесь. Сейчас мы публикуем вторую часть нашего разговора.

Во второй части интервью Олекса Сокол рассказал о трагических событиях в батальоне, становлении командиром, попытке установить флаг «под носом» боевиков, тяжелом ранении в районе сердца, спасении его жизни, внутренней борьбе, будущем ветеранском хосписе и много другом. Далее текст с его слов.

Читайте также: Запрещали продавать водку и били батогами нарушителей. Как в Харькове в XVII-XVIII веках боролись с пожарами.

Закінчив я на тому, що у батальйоні «Донбас-Україна» відбулись трагічні події. Так склалось, що один із підрозділів — протитанковий взвод — втратив бійця. В цьому була часткова вина командира, в результаті чого підрозділ потребував заміни на цій посаді. Чи претендував я на цю посаду? Ні в якому разі, бо я навіть не думав про таку можливість.

Проте одного разу мене викликали до командира батальйону. Ми з ним стикались, бо я виконував накази не тільки начмеда, але і його. Були такі ситуації, що сідав в автомобіль і їздив в Київ за бійцями та інструкторами, привозив безпілотники. Тобто виконував накази, які мені довіряли, бо знали, що я впевнено вмію користуватись технікою, маю дисципліну і авторитет. Коли мене викликав командир батальйону до себе, то разом з ним був його заступник. Він мені каже: «Ти ж знаєш, що відбулось. Ти бачив, що відбулось». А я справді це бачив, бо в той момент ми рятували пораненого і приймали там пряму участь. І мої хлопці, ті кого я навчав, дуже добре спрацювали. Вони дійсно добре спрацювали без істерик та непотрібних стресових речей. Тому я думав, що після цих слів буде розбір польотів, але комбат говорить: «Знаєш, враховуючи ситуацію і прогнозуючи подальші події ми вирішили, що потрібна однозначна заміна командира. І я пропоную тобі стати командиром протитанкового взводу. Ми обговорили, обдумали та подивились, хто у нас зараз є в наявності з молодшого командирського складу, і вирішили, що командиром маєш бути ти».

Для мене це було неочікувано. І це була пропозиція, а не наказ. Виходячи з цього, я командиру батальйону прямо у вічі сказав: «Ви ж розумієте, що я дуже відрізняюсь від кадрових військових. Моє розуміння дисципліни зовсім інше. По-перше, я з добровольчого батальйону. По-друге, я з патріотичних формувань. Тому у нас поняття дисципліни було на досить високому рівні. Якщо ти доброволець, то ти маєш відповідати за свої дії на сто відсотків. Це не так, що сьогодні хочу, а завтра не хочу. Тут буду, а там не буду. У мене все досить жорстко». На це я почув відповідь: «Нас все влаштовує. Нас влаштовує такий підхід і ставлення до армії. Цьому підрозділу потрібна саме дисципліна: розчухати їх, привести до ладу, створити з них дієвий підрозділ». Я це почув і попросив надати мені підтримку на деякий час, бо такою кількістю людей ще не командував. Більше 40 чоловік, я вважаю, це не малий підрозділ. На моє прохання я отримав підтвердження, що мені допоможуть і нададуть людей.

В порівняні з медиками — це був зовсім інший досвід. Було важче, бо в підрозділі багато людей, яких треба зорганізувати, розтормошити і довести до ладу. І все тому, що попередній командир повів себе неадекватно. Я вважаю, це його велика вина в плані того, що ти маєш бути разом з підрозділом, робити все необхідне і розуміти, що відбувається. В мене не було такого, що я когось любив, а когось — ні. Хтось хороший, а хтось поганий. Коли знайомився з бійцями, я їх всіх вишукував і сказав: «Хлопці, я прийшов воювати, а не дружити. Дружити будемо після війни. Тут давайте воювати. Я прийшов сюди добровольцем в 2014 році, вважаю себе націоналістом і патріотом. Для мене дуже важливо захищати свою рідну Батьківщину. І якщо хтось із вас буде заважати мені це робити, то я знайду можливості як це владнати».

Ще я попередив хлопців, що у мене своє бачення війни і її розуміння, а також поставив дві умови, давши їм тиждень на зміну підрозділу. Я їх попередив, що буде важко і жорстко, але в той же час пообіцяв робити все необхідне для них. Так ось я їм поставив дві умови, які ставив і перед собою, це перемогти і вижити. Я їм сказав: «Ви можете це поставити в будь-якій послідовності. Вижити і перемогти або перемогти і вижити. Ви всі стоїте переді мною і маєте повернутись живими. Найбільша перемога — пройти війну і повернутись додому».

Коли я ставав командиром, це був не найгірший підрозділ. Але ставлення до більшості хлопців з підрозділу було таким собі. Добре себе почували штурмовики, розвідники, артилеристи і так далі, а ось до протитанкістів ставилися не дуже. А як можна ставитися добре, коли командир не дуже адекватно себе веде і хлопці ним покинуті? Тому адекватні люди, коли зрозуміли, що відбуваються адекватні речі, почали допомагати, самі хлопці почали допомагати. Хлопці почали виправлятися, організовуватися і працювати. Так я став командиром протитанкового взводу.

Було важко, тому що о четвертій ранку я мав вже відкрити очі і стояти на ногах, а засинав зазвичай в період після дванадцятої години ночі. Я мав проконтролювати підрозділ від початку до кінця, скласти плани і купу іншого, знати, що і де відбувається, познайомитись з усіма, дізнатись про думки кожного в голові. Це був важкий процес, який йшов на межі виснаження та вигорання. Але в мне був досвід 2014 року, тому я розумів, що це не те вигорання, яке буває під час бойових дій.

Протитанкісти схожі з медиками тим, що, в принципі, це останній рубіж. Протитанкісти — це підрозділ, який у наступ не йде. Він йде як підтримка у разі наступу або обороняє позиції. Ворог має бути знищений іншими засобами, а протитанкісти зупиняють танки і живу силу вже в той момент, коли ворог пройшов. Протитанкісти — остання надія. І якщо вони не зупинили ворога, то це кінець. Тому треба було налаштувати людей на самопожертвування і самовіддачу. Налаштовувати на те, що ми повинні у разі чого зупинити ворога, бо якщо це не зробимо, прийде кінець всьому батальйону.

Я дуже щасливий, що на мою долю випав такий досвід. Я дуже вдячний командиру батальйону за цей досвід, бо він для мене вагомий. Так, були помилки, я не стидаюсь це казати. В деяких моментах були перегини. Я десь занадто був вимогливий до пацанів, десь перегинав там, де можна було трохи розслабити, але я не шкодую. Я не шкодую, бо всі вони на даний момент живі. Дехто повернувся додому, дехто воює і сьогодні, дехто пішов додому, а потім підписав контракт і знову опинився на війні. Для них я зробив все можливе, але в першу чергу для мене був важливим захист Батьківщини і виконання бойових завдань.

Коли я отримав поранення, батальйон був в активній бойовій фазі. Чому я так говорю? Процент наповнення складу батальйону був не високий, бо йшла додому п’ята хвиля. Хлопців мало бути на позиціях більше, але їх стояло менше. Було б нічого, якби ворог нас не чіпав, не тероризував, не намагався дестабілізувати. Тоді майже постійно заходили диверсійні групи, йшли обстріли та вуличні бої. Це були постійні точкові сутички. Ворог намагався зайти нам в тил, гинули пацани. Буквально за день до того, як я йшов підіймати прапор і отримав поранення поряд з серцем, мій побратим підірвався на розтяжці. Йому відірвало ноги і руки, але він вижив. Тоді дійсно сталось чудо. Потім ще один мій побратим підірвався. Були поранені серед бійців і медиків, які рятували поранених.

На той момент мої хлопці були як на позиціях, так і на місцях швидкого реагування. Ми знаходились в одній точці, але вразі необхідності допомогти іншим мали підскочити в потрібне місце і надати підтримку, бо в нашому підрозділі була більшість хлопців із бойовим досвідом. Вони не боялись приймати рішення, виконувати команди і відбивати наступ. Але коли такі ситуації відбувались постійно, на межі можливостей і зі сном по 3-4 години, це призводило до накопичення втоми. Для мене цей період запам’ятався тим, що зранку руки не тримали зброю, бо просто пухли. Була настільки сильна змореність. Важко було і морально. Відповідати на обстріли ворога не можна, бо не було наказу, а в населеному пункті ще і неможливо. Ти маєш просто стояти. це в якійсь мірі була деморалізація, коли в тебе виникає бажання втекти звідси або стояти і стріляти.

З приводу встановлення мною українського прапору на воротах футбольного поля між нашими і ворожими позиціями. В мене було відчуття, що я маю показати ворогу — ми тут, ми не здалися і це наша земля. До цього вчинку я нікого не залучав, не просив допомоги. Я прекрасно розумів, чого хочу. Хотів показати, що не треба боятись ворога. І розуміючи все це я почав думати, де і як це продемонструвати.

Я звернувся до свого хорошого друга і волонтера Леоніда Краснопольського — це учасник «Євромайдану» в Донецьку. Він патріот, який на той момент був біженцем і займався сильною волонтерською діяльністю. Я попросив його прислати мені прапор. Я мав прапор-оберіг, але не хотів його підіймати, бо він був як пам’ять. Він мене беріг, знаходився між мною і бронею, був поряд багато років. Леонід вислав мені прапор буквально за день до того, як я його пішов підіймати. В той же час прибираючи на позиціях хлопці знайшли радянський прапор. Я зірвав радянський прапор з древка і приладнав наш.

Чому підіймання прапора відбулось саме 22 червня 2016 року? Тому що я прекрасно розумію, як наш ворог створив неправдиву історію. Я бачив, як він приписує собі перемогу над нацизмом. Хоча воювали як великі країни, так і маленькі народи. Воювали усі — чеченці, татари, абхази, грузини, українці, білоруси і багато інших. Якщо подивитись по процентному відношенню, кого більше загинуло у Другій світовій війні, то українці знаходяться на першому місці. Якщо подивитись на процентне співвідношення окупації Росії і України, то наша країна була окупована вся. По Україні Друга світова війна прокотилась двічі. Тому мене дуже дратують заяви про те, що «Україна не приймала участі у війні і не вносила вклад у перемогу». Дата 22 червня — це для мене розуміння того, що зранку Київ вже бомбили, а чобіт німецьких нацистів топтав українську землю. Саме через це в мене виникло бажання зробити такий крок і підняти прапор.

Зранку ми повернулись з бойової. В мене була досить напружена ніч. На місці ми відпочивали і приводили себе до ладу. Я викупався и переодягся в чисте, бо маючи навики медицини, розумів, що для виконання своєї задачі повинен бути чистим. З собою у мене була аптечка, штатний пістолет і прапор. І я пішов на позиції.

На позиції мені було йти не далеко, грубо кажучи, півтора квартали. Прийшовши туди, я повідомив хлопцям, що зараз вийду і підійму прапор. Попросив їх прикрити і прослідкувати, щоб мене ворог не зачепив. Там ще був батальйон, з яким ми співпрацювали. Хлопців з цього батальйону я попросив, щоб їх кулеметник мене теж прикривав. Після цього я висунувся на підняття прапора.

Десь 90% шляху я пройшов в невидимому режимі, а залишок — вже у полі зору ворога. Йшов туди і розумів, що в моєму випадку це 50/50. Це війна — пройдеш або загинеш і третього не дано. Дійшовши майже до точки встановлення прапору, все було нормально і тихо. Я встав біля штанги футбольних воріт, аби підняти прапор. Коли я його вже розгорнув і почав підіймати, щоб прикріпити до штанги, в цей момент отримав удар. Щоб сказати, що пролунав якійсь постріл, то його не було чути, бо ворог застосовував прилад безшумної стрільби. Але я відчув удар в грудну клітину. Я впав, випустивши з рук прапор, і опустився на коліна. В цей момент я зрозумів, що отримав поранення.

Все це відбувалось як сповільнена зйомка. В моєму випадку це була наче сповільнена реальність. Хоча насправді це були секунди, навіть не хвилини. В місці поранення запекло. Навіть не знаю як передати ті відчуття. Було таке враження, що мене нібито проткнули в районі серця чимось таким пекучим. Це було таке відчуття, коли не можеш нормально дихати. Мені здавалось, що це кінець і зараз маю померти.

В той момент, стоячи на колінах і будучи у високій траві, яка була заввишки до плечей, я бачив край того лісу. Було таке враження, що там був ще терен і очерет. Я побачив рух і зрозумів, що саме там і був той стрілок, який в мене поцілив. Він почав рухатись. Я розумів, що зараз можна отримати ще кулю в голову. Тому я відкинувся на спину. І тут, дякуючи Богу і деяким людям, частина мене відмовилась помирати. Тоді мною керували дві «діючі особи». Одна частина мене говорила, що все жахливо і мені хана, бо на губах виступила піна. Вона нібито стверджувала: «Ти отримав кулю в серце, а з таким пораненням не виживають». Друга частина мене почала боротись: руки почали робити, мозок почав давати команди. Це були відпрацьовані команди. Мається на увазі парамедицина і надання медичної допомоги.

Я просто затримав дихання. Розуміючи, що не можна зараз дихати, щоб не склалися легені, дістав аптечку і бандаж. Впершись головою в землю я зміг відтиснути тіло від неї і перемотав себе. Це в якійсь мірі для мене стало чудом, хоча на тому адреналіні можна було і гори звернути. Потім я дістав протишокове знеболююче і спробував його вколоти. Тоді стався такий собі курйоз, який зараз згадую з посмішкою. Я дістав шприц-тюбик з голкою на кінці. Я відкрутив ковпачок і вставив собі в плече. Проте знеболююче не видавлювалось. Все йде на секунди, а воно не видавлюється. В такі моменти спрацьовує мислення. Вийшло так, що я не докрутив голку, тому знеболююче не видавилось. Я виймаю шприц з плеча, докручую голку і вколюю.

По рації повідомляю хлопцям, де я знаходжусь. Я їм розказую про характер поранення, свій стан і точку, куди буду виходити. Потім я розвернувся і вирішив доповзти до них. Проповз 3-5 метрів і зрозумів, що сил в мене не вистачить. Я усвідомив, що ось-ось і сили мої підуть: спека, пилюка, дихати майже неможливо, в мозку пульсує думка, що ти помреш, але внутрішня сила штовхає і не дає померти. Було ще таке образливе відчуття: «Чому саме тут і зараз?». Тому став рухатись далі. Відповз від місця, де був прапор, і почав вибиратись. В підсумку я майже дібрався до хлопців — залишався ривок у 10-15 метрів. Але усі сили вже були витрачені. Там був міст, який самостійно я би вже не перейшов. Біля мосту були стовпи. Я спиною до ворога об них обперся і вирішив перепочити.

Проте мені пощастило. Є хлопчина, якому, як я вважаю, зобов’язаний життям. Він не побоявся і вискочив з позиції на відкриту місцевість, пробіг по цьому мосту, дібрався до мене і допоміг звідти вибратись. Він спробував мене нести, але я на 20-30 кілограм більше за нього, тому маючи досвід парамедика, йому сказав: «Не неси, а тягни». Дав йому руку, після чого він просто мене потягнув. Цей хлопчина на сто відсотків піддав своє життя ризику, бо той снайпер міг бути ще на позиції і чекати на тих, хто б намагався мене врятувати. Тому я вважаю того хлопця героєм. Він врятував моє життя. Був ще один важливий момент. Той міст був металевим та посіченим осколками. Він був схожий на терку, на якій труть сир і таке інше. І ось по такій «терці» він мене тягнув.

Все ж таки він мене перетягнув на той бік, де вже чекали медики. Ті самі хлопці, яких я тренував і ділився з ними досвідом. Вони мене рятували і вивозили. За це їм велике дякую. Хлопці слухали мої команди. Спочатку вони хотіли нести мене до машини, але я сказав, щоб вони вели. Потім вони вирішили мене покласти на спину, але я не дозволив. Вони були в стресовому стані і тим не менш хлопці уважно мене слухали. Хлопці дійсно дуже хотіли мене врятувати.

Мене почали вивозити з позицій. Проте на виїзді з Мар’їнки стався курйоз. Авто просто заглухло, бо була спека, в результаті чого перегрівся карбюратор. Кожна секунда була важливою, а машина не заводиться. Водій дуже переймався, що не може завестися, і сказав, щоб пацани викликали іншу машину. Вони по рації передали, що наше авто зламалось. В результаті приїхав автомобіль комбата з його водієм. Мене починають перевантажувати в машину, але ноші не поміщались в авто. Тому мене везли в Курахово наступним чином: фельдшер тримався однією рукою за ручку ноші, а іншою — за ручку дверей, які були не закриті.

Привезли мене в Курахово і там надали саму першу допомогу. Далі мене перекинули у Красноармійськ, де вже хірург надавав досить серйозну допомогу. Мається на увазі: мені розрізали грудну клітину, вставили апарат, відкачали кров і профільтрували. В мене була досить велика крововтрата. Хірург тоді пояснив, що більше двох літрів крові вони профільтрували і назад мені влили. Але я дуже добре запам’ятав, що мене рятував хірург-доброволець з Грузії. Для мене це має велике значення, бо моє життя переплітається з Грузією. Мене врятував грузин. Я дуже добре пам’ятаю, як після операції він тримав мене за руку і сказав такі слова: «Будеш жити, генацвале». Це було так по-справжньому і без всякого пафосу. Чудо чи не чудо? Я впевнений, що на його практиці були і складніші речі. І моє поранення не є чимось таким неможливим.

Потім вертольотом мене мали доставити в Дніпро. До «вертухи» мене супроводжував медик. І до цього моменту я тримався — намагався не спати і бути у свідомості. Маючи досвід порятунку, я знав, що дуже добре, коли з таким пораненням боєць знаходиться у свідомості, бо тоді його можна контролювати і знати про те, що з ним відбувається. Тому я намагався не спати і не втрачати свідомість, щоб бути у контакті з медиком. А коли мене вже вантажили до вертольоту, я зрозумів, що «відходжу». Мене накрапали і накололи, тому я відчув, що вже не можу з цим боротись. Саме тому я спитав: «Можна спати?». Я дуже добре пам’ятаю, як після цього питання медсестра кладе руку мені на лоба і каже: «Засинай. Уже можна».

Я пам’ятаю, як закрив очі і відкрив їх вже в реанімації в лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Я скажу так, що для мене це було дуже знайоме і знакове місце, бо багато моїх побратимів пройшли через тамошню реанімацію. І ось я пам’ятаю перші слова медиків після того, як прийшов до тями. Вони мені сказали: «Ну що хлопець, тобі пощастило. Хтось за тебе дуже сильно молиться і просить Бога. Комусь ти дуже потрібен в цьому світі. Знаєш, схоже ти народився не в одній сорочці, а в двох чи трьох. Тому що куля пройшла і зачепила серце, але ти живий. Ти будеш жити. Ми робимо все можливе для цього. І у нас дуже велике прохання, щоб ти нам в цьому допоміг».

Коли я прийшов до тями, то лежав на спині, бо підійматися було незручно. Бачити тих, хто був зі мною в палаті не міг. Я міг бачити лише тих, хто наді мною стоїть. І після розмови з медиками я почув голос в палаті: «Сокіл, це ти?». По голосу я впізнав побратима Толика на позивний «Бугор». Йому за пару днів до мого поранення відірвало нижні кінцівки на позиціях в Мар’їнці. Він отримав множинне поранення від розтяжки, яка була там встановлена. І от він мене впізнав і питає: «Що ти тут робиш?». А я йому кажу: «Та дірку отримав». На наступний день його забрали літаком далі на Київ, а я залишився в цій палаті.

Через певний час приїхала мама, яка була біля мене. Потім приїхали друзі. Вони «злетілися» зі всієї України. За це я їм дуже вдячний. В той час почався процес мого порятунку. Він був досить важкий, серйозний, затяжний і не завжди приємний. Я дуже вдячний усім медикам, які рятували мені життя. Але в певний момент медики військового шпиталю Дніпра не вірно оцінили мій стан. Вони не виявили частину обломків кулі, яка в мене ввійшла. І зараз біля мого серця є обломки кулі. Також вони не змогли виявити велику кількість рідини між легенями, які потім почали запалюватись. У мене було важке інфекційне запалення легенів. По результату мене врятували від втрати легенів і життя в Одесі. Я дуже дякую тим одеським спеціалістам. Це люди, які пройшли Афганістан та інші гарячі точки. Вони мали досвід військової медичної хірургії, рятували людей ще до цієї війни. То ж тепер я можу рухатись, дихати і жити.

А сам прапор все ж таки був піднятий. Мої побратими з батальйону на третій чи четвертий день, коли я вже отримав в руки телефон, скинули мені фото, на якому було видно, що прапор піднятий і закріплений в тому ж самому місці. Хлопці скинули фото і написали: «Командире, завдання виконано». Я про це нікого не просив, не наражав на небезпеку і не вважав, що хтось має це за мене зробити, але прапор все ж таки був встановлений на зло ворогам. Але скільки бути жити, стільки буду вибачатись перед командиром і хлопцями за те, що нікому не сказав про свої плани і пішов з прапором без наказу.

Коли я вийшов з медичних закладів в 2016 році було дійсно дуже важко. Тому що я не міг далеко ходити на ногах, бо було важко дихати — легені не працювали так, як мали це робити. Пошкодження легенів призвело до того, що відбулись незворотні процеси. Пройти 500 метрів було проблемою. В підсумку — «людина з обмеженими можливостями».

Дуже важко було себе сприймати і психологічно. Йшла внутрішня боротьба, коли мозок хоче, щоб ти був таким як до поранення. Хочеться рухатись і бути активним, а ти не можеш. Це дуже пригнічує і навіть, скажімо так, «вбиває». Тому що не стільки страшне поранення, скільки наслідки після нього. Важко сприймати себе — розпач, апатія, депресія. Ти розумієш, що вже не зможеш повернутись на війну і бути разом з побратими. До того ж, чим займатись в житті, якщо ти не можеш далеко ходити? Це не розкажеш мамі і друзям. Хоча мене намагались підтримати, біля мене були люди, яких я поважаю, але вони не могли зрозуміти мої відчуття на сто відсотків.

Що мене зрушило? Мене зрушило те, що мій дуже хороший побратим Валерій, з яким ми були разом з 2014-го року, отримав важке поранення. Про його поранення мені повідомив інший побратим з Києва і сказав, що Валерія відправили в «мєчку» — лікарня Мечникова. Я отримую інформацію, що його дружина їде потягом в Дніпро. А так як моя мама живе недалеко від Дніпра, я плигаю в авто, зранку зустрічаю дружину Валерія і везу в «мєчку». Там я приводжу її до Валерія, якому дісталось досить сильно. Він чудом вижив. Я став допомагати його дружині — взяв на себе транспортні потреби і потреби супроводу. Ми рухались по Дніпру і займались справами. Це мене мобілізувало. Я відчув потребу щось робити. Я є і я потрібен. Мені довелось пройти через поранення і всі ці моменти. Я знаю, що, до чого, де, куди і як. Тому я взяв на себе певні організаційні моменти.

Ми декілька днів побули в Дніпрі. Потім Валерія авіацією забирають в Київ, бо йому було потрібно потрапити в інститут нейрохірургії через поранення голови. Виходить так, що його забирають авіацією, а я везу його дружину в Київ, щоб встигнути до нього. Десь тиждень ми були там, поки Валерій и його дружина мені не сказали: «Олексо, ми тобі дякуємо. Ти можеш їхати додому». Коли повертався додому з Києва я видихнув і зрозумів, що допомагаючи таким як сам — пораненим — можу рухатись, а мої знання знадобляться.

Проте повернувшись додому мій фізичний стан краще не ставав. В певний момент були погіршення, а фізичний стан дуже впливає на психологічний. Тому було досить важко. В один прекрасний момент до мене звернулись побратими і волонтери, які запропонували поїхати на реабілітацію в Литву. Я погодився і не шкодую. Там відбулась докорінна зміна всього, бо це все ж таки військово-реабілітаційний центр. Він дуже відрізняється від інших. Мені «профільтрували мозок», вилікували душу, допомогли розібратись з собою і налаштували. Додому я повернувся іншою людиною з іншими настроєм і розумінням. В Литві я побачив їх ставлення до пам’яті героїв. Саме там я побачив один із складових напрямків свого подальшого життєвого шляху. Я зрозумів, що маю зберегти пам’ять про наших героїв. Зберегти пам’ять про тих, хто поруч, про тих, хто був, про тих, хто загинув. Поставив собі за ціль зберегти цю пам’ять.

В цивільному житті я стикнувся з таким моментом, що з війни можна прийти, але не повернутись. Щоб ми не робили, але війна тепер з нами назавжди. Я залишився живим зі шматком металу в серці. І все ж таки я щаслива людина. Сьогодні для мене головний пріоритет — це моя родина. Коли в мене хтось питає: «Як у тебе справи?». Я завжди відповідаю: «Живий і це найголовніший критерій оцінки мого життя. Я живий, а все інше — другорядне». Коли в мене питають: «Як ти?». То завжди відповідаю: «Я щаслива людина». В мене є сім’я, син, якому нещодавно виповнився рік. В мене є майбутнє і продовження. Все це мене радує і надихає. Ми разом з сином ростемо, бо його розвиток є частиною мого власного росту. Він мене змушує рухатись. Син дарує мені неймовірну впевненість в тому, що все буде добре і ми переможемо.

Головний мій план на життя — це велика родина. Ми з дружиною хочемо ще дітей. Також в планах рухатись в заданому напрямку. Мається на увазі збереження пам’яті про війну. Я хочу поваги до цієї пам’яті. Хочу доносити її до інших, щоб ця пам’ять жила і стала в якійсь мірі інтерактивною.

З початку війни багато пішло тих, кого я знав і був для мене особливим. І дуже багато пішло не від кулі чи вибуху на полі бою, а вже після. Вони пішли внаслідок важких захворювань і наслідків поранення. Хлопці помирають і це незворотній процес. Війна забирає не тільки в зоні бойових дій, а і наздоганяє вдома. В якийсь період я стикнувся з неприємним моментом, коли дуже часто сильно хворі хлопці помирають або вдома, або не в тих умовах, яких вони достойні. Що я маю на увазі? Я вважаю, що хлопці заслуговують на достойну смерть. Я і мої побратими прекрасно розуміємо, що мова йде не про одну людину і навіть не про сотні. Через зону бойових дій вже пройшли кількасот тисяч, а війна продовжується. Хлопці продовжують отримувати поранення і психологічні травми . Це все не призводить до покращення ситуації. Тому я разом з побратимами хочу і планую створити не державний центр для ветеранів. Це буде заміський центр закритого типу — ветеранський госпіс. Я хочу створити місце, де ветеран зможе достойно померти. Таке місце буде створено для того, щоб в останній раз вшанувати героя, а сама людина помирала серед своїх і не обтяжувала сім’ю.

Людина, яка помирає вдома, забирає сили та енергію. І що найстрашніше — важко не тому, хто помирає, а тому, хто поруч. Помираюча людина обтяжує рідних і близьких. Я хочу дати їм свободу та можливість працювати, заробляти, рухатись і не думати про того, хто помирає вдома. Не думати про те, що біля нього треба сидіти або когось для цього винаймати. І ще один важливий момент — дуже часто наше житло не пристосовано для того, щоб в ньому могла померти людина. Тому ми маємо створити достойні умови для останніх днів чи років життя ветеранів. Коли рідні зможуть спокійно приїздити, контролювати, бачити і чути. Це буде закрита територія для того, щоб ветерани почували себе захищено без зайвих тривоги і стресу. В цьому проекті нам готові допомагати, як просто медпрацівники, так і різні медичні заклади і фонди. Деякі кажуть: «Хто ж буде доглядати?». Так от перші, хто виявили бажання, як би дивно це не звучало, були матері загиблих хлопців. Вони ті, хто втратили своїх дітей, але вони готові допомагати. Втративши своє, вони готові допомагати чужим.

Взагалі у своєму житті я зустрів багато достойних людей. Наприклад, мій перший командир Яна Зінкевич. Вона мені і зараз допомагає в усьому. Так само мені допомагає командир 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас» В’ячеслав Власенко на позивний «Філін». Я дуже їм вдячний, що вони мене не кинули і не забули. Також я завжди буду вдячний своїй мамі і дружині.

Я ні в якому разі не хочу, щоб мене сприймали героєм. Я звичайна людина. Дякуючи Богу, в мене є дві ноги, дві руки і голова. Я такий як більшість і майже нічим не відрізняюсь. Але я роблю все можливе для тих, хто зневірився і втратив сенс життя. Роблю це для тих, хто вважає, що з певними травмами і пораненнями життя закінчилось. Я хочу, щоб вони чули і бачили, що це не правда. Життя не закінчується. Ми можемо рухатись. Навіть одна людина може змінити світ навколо себе.

Напомним, что редакция сайта 057 рассказывала о десяти наиболее значимых объектах и топонимах города Харькова, декоммунизированных с 2015 года. Подробнее об этом читайте здесь.