Проспект у Харкові, що зв’язує проспект Героїв Харкова і проспект Байрона.

Довжина — 2600 м. Проспект Петра Григоренка перетинає бульвар Юр’єва, Стадіонний проїзд, Олімпійську вулицю, вулицю Каденюка, Жасміновий бульвар. Більша частина проспекту лежить у межах житлового масиву «Нові будинки».

Перша назва — Стадіонна вулиця, пов’язана з розташованим на проспекті Палацем спорту. 3 12 січня 1983 року — вулиця 60-річчя СРСР, з 14 лютого 1990 р. — проспект Маршала Жукова.

У виконання закону про декомунізацію, у 2016 році ХОВА перейменувала проспект на Петра Григоренка. Далі тривали довгі оскарження й суди, міська рада намагалась повернути назву, втім суд нарешті поставив крапку у цій справі, і проспект законно носить ім’я українського правозахисника Петра Григоренка. 

Майбутній генерал та дисидент народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівці неподалік Бердянська.

Ще в 14-річному віці захопився більшовицькими ідеями, одним із перших у селі вступив у комсомол, потім – у партію. Закінчив робфак, вступив до Харківського технологічного інституту на інженерно-будівельний факультет.

Згодом закінчив Московську військово-технічну академію. Його призначили начальником штабу окремого саперного батальйону в Білорусі. Крім усього іншого, підрозділ займався руйнуванням храмів – Григоренко сам брав участь у ліквідації трьох культових споруд, після чого вирішив тільки будувати.

Служив на Далекому Сході, був учасником боїв на річці Халхін-Гол, де отримав перше поранення. Німецько-радянську війну зустрів на Далекому Сході, пізніше воював на Прибалтійському фронті та Четвертому українському. Знову був важко поранений. Війну закінчив у званні полковника, був нагороджений 11 орденами та медалями.

Ще під час навчання став свідком Голодомору, коли приїхав у відпустку до родини. Як згадував син Григоренка Андрій, Петро Григорович застав свого батька майже при смерті. Тоді його вдалося врятувати, але після того батько прожив лише кілька років.

Завжди відзначався відкритістю і прямолінійністю. У 1938 році добився прийому у генерального прокурора Вишинського, заступившись за власного брата, якого заарештували за політичними звинуваченнями. Брата тоді відпустили.

Командування відзначало Григоренка як «м’якотілого командира, не здатного організувати бійців». Бійці ж навпаки, відзначали людяність командира. Григоренко засуджував жуковські «м’ясні атаки» і намагався всіма силами зберегти бійців..

Після війни розпочав викладацьку та наукову кар’єру у Військовій академії імені Фрунзе в Москві. 

1961 року на партконференції в Москві Григоренко виступив з критикою політичної системи в СРСР, поставивши питання: «Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджуємо культ особи, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився?». 

За такий демарш Григоренка усунули від викладацької діяльності і відправили «у вигнання в Уссурійський край» на службу в Далекосхідний військовий округ.  Однак під час першої ж відпустки в Москву восени 1963 року генерал організовує  підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». У 1964 році Григоренка заарештували. Але бойові заслуги заважали відкрито судити генерала, тому його оголосили божевільним і на два роки відправили на примусове лікування.

Після арешту був позбавлений попередніх посад і заслуг. 

Навесні 1966 року познайомився із письменником Олексієм Костеріним, який звернув його увагу на проблему Кримських татар та інших депортованих народів. Скоро Григоренко став одним із активних учасників руху за повернення кримських татар на батьківщину. 

У травні 1969 Григоренка заарештовують вдруге. І знову він потрапляє у руки каральної психіатрії. Утім, на Заході піднімається хвиля на захист Григоренка. У 1971 році київський лікар-психіатр Семен Глузман на основі переданих йому медичних матеріалі по Григоренку, довів, що той абсолютно здоровий. У 1974 році його змушені були випустити.

У 1976 Григоренко стає одним із засновників Московської Гельсінської групи. Через кілька місяців на його квартирі в Москві проголошується створення Української Гельсінської групи.

У 1977 році йому знадобилася операція, яку можна було зробити в США. Коли опальний генерал перебував на лікуванні, його позбавили радянського громадянства і заборонили повертатися. 

Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987-го у Нью – Йорку, похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі) у США.

(За матеріалами Українського інституту національної пам’яті)