Фото: Катерина Петренко

Український прапор в Дворічній. Звільнена частина селища.

Уночі перед нашим приїздом житловий сектор у сусідньому селі росіяни обстріляли фосфорними боєприпасами. Коли люди намагалися загасити пожежу й урятувати хоч якесь майно, армія країни-агресора почала добивати їх “градами”.

Фото: Катерина Петренко

Зруйновані будинки мирних жителів в Дворічній.

Дворічна виглядає безлюдним селищем. Місцеві ховаються від російського смертоносного залізяччя в підвалах. Поодинокі злякані пси бігають вулицями по перебитих дротах електромереж. Власники їх відв’язали, щоб тварини могли врятуватися від обстрілів.

Фото: Катерина Петренко

Волонтерка спортивного-клубу карате ‘Дайтан’ Аліна годує тварин в Дворічній.

У Дворічній через сильні обстріли вже місяць немає світла, газу та централізованого водопостачання. Завдяки роботі місцевих комунальників працює єдине на все село джерело води – свердловина на території комунального підприємства.

Фото: Катерина Петренко

Волонтери з Києва та Харкова рятують регіон від гуманітарної катастрофи

Фото: Катерина Петренко

Фото: Катерина Петренко

Фото: Катерина Петренко

Зруйновані росіянами житлові будинки

Рятувальники гасять пожежі і розбирають завали

Ми бачимо людей біля селищної ради. Тут метушня: рятувальники допомагають розвантажувати гуманітарну допомогу.

Фото: Катерина Петренко

Рятувальники ДСНС допомагають розвантажувати гуманітарну допомогу.

“Раз на дві доби в нас гарантовано є виїзди на місце обстрілів. Цивільних пожеж майже немає. Найважчі наслідки після мінометних і ракетних обстрілів, – розповідає начальник 14 державної пожежно-рятувальної частини 8 державного пожежно-рятувального загону ДСНС України в Харківській області, капітан Андрій Кіпров. – На щастя, місцева адміністрація з нашою допомогою евакуювала більшість населення. Тепер трішки легше, бо нам не потрібно шукати постраждалих під завалами. Ми виїжджаємо обстежувати місце влучання виключно на предмет загоряння та рятуємо матеріальні цінності. Ліквідовуємо наслідки обстрілів і гасимо пожежі, а у вільний час допомагаємо голові громади із забезпеченням жителів, які тут залишились”.

Фото: Катерина Петренко

Капітан служби цивільного захисту Андрій Кіпров

Росіяни три місяці катували голову громади

З перших днів повномасштабної війни цей прикордонний регіон потерпав від обстрілів і був в окупації, каже селищна голова Галина Турбаба. Мости між двома частинами громади відразу підірвали, тому частина населених пунктів була відрізана. Разом з місцевими жінка вирішувала питання забезпечення продуктами, зокрема, передавала провізію через зруйновані мости.

“Я навіть не розмірковувала, їхати звідси чи ні. Перша думка: “Що буде з людьми, що ми будемо їсти, чи буде світло й тепло?” На територію нашої громади відразу зайшли росіяни. Були постійні перебої зі світлом, газом і хлібом. Але більше ніж три дні в окупації ніхто не був без хліба й газу. Нам пощастило мати свою хлібопекарню. Останні місяці люди потерпали від відсутності ліків, бо були відрізані від Харкова і не мали готівкових коштів. Але в нас працювали і медики, і комунальники, які вивозили сміття і роздавали воду людям. Місяць не було світла, але комунальне підприємство вмикало генератори і забезпечувало водою людей”, – розповідає голова ОТГ.

Саму Галину Турбабу росіяни двічі кидали в катівню за відмову співпрацювати і тримали три місяці в неволі.

Фото: Катерина Петренко

Дворічанська селищна голова Галина Турбаба

“11 травня вони забрали мене з робочого місця в ізолятор тимчасового тримання в Куп’янську. Питали, чому я відмовляюсь отримати російську гуманітарку та виконувати їхні накази. Я займалася життєдіяльністю громади в межах своїх повноважень і не планувала працювати в окупаційних структурах, які вони почали формували. Найстрашнішим був психологічний тиск у в’язниці – 33 дні поспіль. Інколи в мене були закриті скотчем очі. Найдовший допит тривав сім годин. Фізично мене не били, але залякували розправою над рідними, – розповідає вона. – Два тижні я не знала, де моя сім’я і що з нею. Спочатку погрожували, а потім тримали в камері без допитів. Про мене начебто забули. Найстрашніше, коли зовсім невідомо, якою буде моя доля. Двічі на день давали їжу, яку неможливо було їсти. Душ не дозволяли приймати”. 

Голова ОТГ каже: в полоні постійно чула крики та стогони: “Били чоловіків. Наш земляк помер у камері нібито від серцевого нападу. У клітках на двох тримали по десять людей разом із наркоманами та вбивцями. Катували волонтерів і директорів шкіл з різних районів, які не хотіли ставати колаборантами”.

Згодом Галину Турбабу випустили, однак до роботи вона не повернулася: “Сформувались нові структури з людей, які пішли на співпрацю з ворогом. Росіяни залякували, що за відмову співпрацювати буде те саме, що і з селищною головою. Хтось прогнувся через тиск, а хтось через свої проросійські погляди. Через півтора місяця мене знову з дому забрали в катівню, бо я переконувала людей, що ми – Україна, а влада росіян не вічна”.

Люди самі себе звільнили з в’язниці

Нарешті полонені самі себе звільнили. За словами селищної голови, 8 вересня росіяни покинули 150 людей у замкнених камерах і втекли. У місті почалися сильні обстріли. Катівню заповнював дим. Один полонений виламав ґрати, відшукав ключі й повідмикав камери. Врятовані люди розбрелися в різні боки й помітили, що окупантів уже немає ні в райвідділі, ні на блокпостах.

Фото: Катерина Петренко

Вороже залізяччя на узбіччі траси в Куп’янському районі.

Галина Турбаба, попри пережите, відразу взялася до виконання своїх посадових обов’язків, фактично ще до визволення Дворічної від окупантів.

“Від обстрілів потерпають люди, багато житлових будинків пошкоджені. Є жертви серед мирного населення. За останні дні ми поховали 10 людей. У громаді є поранені та психологічно надломлені. Я виросла тут, це мій рідний дім, я все життя тут працюю на благо людей. Росіяни звільнили нас від роботи, від сімей, від житла. Хіба це звільнення? Мені хочеться, щоб наша територія була в мирі, щоб ми були українською державою і розвивалися. Нині разом над цим працюємо з тими, хто залишився”, – зізнається жінка.

Фото: Катерина Петренко

Зруйноване житло цивільних жителів внаслідок влучання російської ракети С-300.

Крім неї, в адміністрації немає працівників: хтось виїхав, а дехто працював на ворога. Чиновниці допомагають рятувальники, місцеві жителі, волонтери та директор комунального підприємства Дмитро Стоянов.

Фото: Катерина Петренко

Волонтери їдуть звільненою частиною селища з українським прапором.

Тортурами прищеплювали любов до “руского міру”

Дмитро Стоянов працює головним комунальником понад 15 років. Підприємство під його керівництвом працювало під окупацією до 12 липня. А тоді його також ув’язнили за проукраїнську позицію.

“Я називав речі своїми іменами, а не так, як росіянам хотілося. Сказав їм в обличчя, що це їхня армія вдерлася на нашу територію, а не навпаки. Вони мене “грузили”, що Україна сама винна. Невдовзі окупанти схиляли перереєструвати підприємство за російським законодавством, але я їх відшив, – розповідає він. – 12 липня мене під дулами відсторонили від виконання обов’язків. Два тижні я був вдома, а 29 липня спецслужби забрали в катівню, бо я нібито не даю новій владі наводити порядки. До мене застосовували фізичне насилля й тортури електричним струмом. Синці на моєму тілі зійшли на 35 день перебування там. На щастя, фізично знущалися тільки перші дні. Наступні 42 дні просто нікуди не випускали з камери”.

Фото: Катерина Петренко

Директор комунального підприємства в Дворічній Дмитро Стоянов.

Дмитро згадує, як у 4-місній клітці тримали 19 людей: “Там була люта спека. Тортурами намагалися прищепити любов до “руского міру”. Не знаю, на що вони розраховували, але з кожним їхнім вчинком і кожним новим днем я відчував ще більший негатив до росіян. Майже цілодобово я чув крики та стогони. Деяких людей утримували за дрібниці, а не за політичними мотивами. Їх використовували як рабсилу, а ми були “невивідні і невипускні”. Ніби 1937 рік, у методах окупантів нічого не змінилось. Якби не наступ ЗСУ, невідомо, скільки ще ми були б без волі”. 

Чоловік додає, що залишився живим, бо “в Бога, мабуть, на нього ще є плани”. Бачимо, як поруч комунальники розчищають вулиці від наслідків завалів. 

“У полоні я тримався, бо мене вдома чекала сім’я. Мотивувало те, що правда на боці України, і рано чи пізно все повернеться на 180 градусів і винні понесуть справедливе покарання. Головне, щоб перемога була за Україною і наша земля була звільнена”, – каже директор комунального підприємства.

Фото: Катерина Петренко

І пригадує, що серед поліцейських виявилося дуже багато продажних, які ревно виконували свої обов’язки в перетвореному на катівню відділку та намагалися вислужитись перед новими господарями. 

У регіоні ще не було фільтрації, українські правоохоронці ще не фіксували воєнних злочинів окупантів. 

Учитель фізкультури Михайло Кравцов, розвантажуючи гуманітарку, зізнається, що вражений величезною кількістю місцевих, які радо прислуговували ворогу.

“Мене здивувало, що тут виявилося дуже багато колаборантів, які підтримали російську агресію. Я з цими людьми раніше дружив, у футбол грав і сперечався, коли хтось хотів, щоб Путін забрав Харківську область. В окупації вони були у фаворі, а потім, як боягузи, повтікали і в Росію, і в Україну. Вірю, що вони отримають по заслузі”, – каже він.

Михайло додає, що йому не подобається, що в росіян немає волевиявлення: “Не подобається їхня система, яка звільняє людину від свободи. В окупації мене найбільше бісила відсутність волі. Ми звикли, що ми не русня якась і маємо право на власну думку. Я з росіянами бесіди проводив, як тільки вони сюди заїхали. Займався українською пропагандою й казав, що їм тут нічого робити. А потім перестав, бо вони непробивні і це могло бути небезпечно для мого здоров’я”.

Поки ми говоримо, звуки вибухів стають сильнішими. 

“Це далеко гахкає. Ми на таке не звертаємо уваги. Звикли, мабуть”, – заспокоює.

Фото: Катерина Петренко

Партизани палять ворожі танки, діти мріють стати українськими військовими

Ми їдемо в сусідню Кутьківку, куди мирні жителі вивезли своїх дітей. Це село обстрілюють не так сильно. 

Комірник РЕСу Аліна показує дорогу. Розповідає, що в росіян на тому боці Дворічної зручна позиція: елеватор і ліс аж до кордону. Там пісок, а не чорнозем, тому окупанти позаривалися міцно. Нагорі сидять снайпери, туди ж стягують військову техніку. Проте українським партизанам вдається викурювати ворога з власної землі й за таких умов. 

“У нас є відважні хлопці, мирні люди, які спалили кілька російських танків. Жителі на свій страх і ризик ночами перелазять через зруйнований місток по мотузках і вибираються на підконтрольну ЗСУ територію. Розповідають, що на тому боці зараз розстрілюють за підтримку України. Та сторона була багата на провідні молочні господарства, де збиралося молоко з дотриманням найвищих технологій. Зараз росіяни все розграбовують і вивозять техніку в Росію, а людей залишають ні з чим”, – розповідає місцева жителька.

Фото: Катерина Петренко

Жителі Кутьківки.

А тим часом матері в Кутьківці кажуть, що життя зупинилося. 

“Нам страшно. Боїмося за свої життя. Усім потрібна допомога”, – зізнається одна жінка. 

Переполохані люди просять внести їхні прізвища в списки на евакуацію та якомога швидше привезти їм багато ліків. 

Дітлахи широко посміхаються і радіють волонтерським пакункам. Десятирічні Дмитро та Іван не ходять до школи, сумують за друзями, які виїхали на безпечну територію. 

Іван грає в танчики і каже, що виросте і стане воїном Збройних сил України.

Фото: Катерина Петренко

Діти в селі Кутьківка на Харківщині.

Фото: Катерина Петренко

Наслідки російських обстрілів.