Днями харківська театральна спільнота відзначила професійне свято. Не лише День театру, а й день народження двох харківських осередків цього мистецтва — Харківського театру ім. Шевченка «Березіль» та театру «P.S.». 

Керівник обох театрів — Степан Пасічник — режисер театру «Березіль», режисер, актор, художній керівник  театру «P.S.»

На четвертому році війни Харків зміг зберегти один зі своїх символів, то, без чого неможливе культурне життя — театральне мистецтво. Зберіг незважаючи на можливо, найскладніші умови виживання у прифронтовому місті у порівнянні з іншими такими ж мегаполісами — і не лише через російську агресію, а й штучно створені перепони. 

Трохи хронології, щоби зрозуміти контекст: навесні 2023 року через обстріли і відсутність укриттів Харківська ОВА заборонила проводити масові заходи в приміщеннях театрів, концертних установ, філармоній, клубів, музеїв, бібліотек та на відкритому просторі, якщо кількість глядачів перевищує 50 осіб. Ця заборона діятиме до кінця воєнного стану.

Тоді лише 16 об’єктів області ввійшли до переліку місць, облаштованих укриттями. Харківські театри почали масово призупиняти та переносити свої вистави. Дехто все ж намагався проводити виступи на дозволених майданчиках.

В листопаді 2023-го облрада запропонувала змінити формат роботи обласних театрів та давати вистави онлайн. Театральну спільнота обурила ця пропозиція. У грудні 2023 року голова ХОВА Олег Синєгубов розповів про можливе відновлення роботи комунальних закладів культури, але зі скороченням бюджету вдвічі.

Початок повномасштабки 

Відбулось блокування театральної культури Харкова

— Яким для Вас особисто і для театру був початок повномасштабного вторгнення?

У 2022-23 році я вважав, що Харківська обласна адміністрація очевидно служить інтересам країни, яка на нас напала. Тому що відбулось блокування театральної культури Харкова як такої, як культури комунікаційної, як живого слова.

Тоді на вулицях не можна було побачити живої людини, бо прилітало, був шок для всіх галузей життя у нашому місті, коли поступово ті люди, які жодним дотиком не розуміли, що таке агресія, які звикли зі сцени говорити про любов і жили у своїй емоційній бульбашці почали ховатися у метро.. А потім влада як на мене замість того щоби знайти механізми… я розумію, що не можна було грати у тих приміщеннях, але тоді ще не прилітали ракети… Як відтоді так і по сьогоднішній день вся прифронтова Україна, Одеса, Чернігів, Суми, Дніпро, вони ні на мить не припинили діяльність театрів. Не знаю з чим повязано — очевидно з тими людьми, які приймають рішення під час військового часу.

Про виживання театрів

Харківський театр — це незламний театр

— Як сьогодні себе відчувають театри у Харкові? 

По сьогоднішній день харківські театри, зокрема «Березіль», грає в орендованих приміщеннях, де поміщається мінімальна калькість глядачів, а оренда залишається достатньо вагомою. Фінансовий бік протягом цих трьох років не тільки харківського театру «Березіль», а практично всіх: актори мало того що грають на дві третини ставки, але й їх немає — багато хто поїхав за кордон, виїхали за територію Харкова. Ми змушені (виживати — ред.) попри ті копійки, я думаю що фінансування, яке повинно було анонсоване — мало бути в ракети дрони і культуру — а культура як завжди, як і за радянських часів залишилась на узбіччі… Можливо, це навіть добре, що вона (культура — ред.) почала опікуватися сама собою і в неї навіть щось виходить. 

Якщо ми говоримо про незламний Харків, і на всіх наших банерах «ми разом — ми харків’яни», харківський театр на сьогоднішній день в порінянні з усіма іншими театрами України, Львова, Києва, Чернівців, Житомира, Рівного, — ми можемо сказати що харківський театр — це незламний театр. І не завдяки владі. Це Харківський театр ляльок, «Березіль», «Нафта», P.S., який жив з однією-двома виставами, потім зробили третю, з якою грали на деокупованих територіях та їздили на передову… 

Про пам’ятник путіну і «ненароджене дитя»

Багато хто з харків’ян досі тримають квитки на цю виставу.

— Ви відчуваєте, що змінилось у Харкові протягом цих трьох років?

Чи побачив я що щось змінилось — декілька фаз — 2022-23 року, а потім коли було повернення. Так, я дійсно бачив і свідчив певне об’єднання, внутрішє єднання містян. Незалежно від того хто є хто, якою мовою говорить, але розуміння того, хто є ворог, було написано на обличчях на вулицях. А потім пройшов час, пройшов 24 рік, 25, з’явилась втома мабуть, з’явилась пресловутая «какая разница». Нібито нормальне, тилове життя, нібито так і має бути. А потім я проаналізував — суспільство в принципі не змінилось, яке було так є і, яким було в 14 році, таким і залишилось. Стрес пережили — ті хто сидів у кав’ярнях, і далі сидять. 

Моя особиста ейфорія — коли я казав, що Україна обов’язково в кожному місті має поставити памятник путіну за те, що він зміг об’єднати країну — ми поставимо миршавий такий, маленький пласмасовий з траурними вінками. Це моя перша емоція була у 2022 році, коли все об’єдналось. Може це нормально, а може ні — сьогодні маємо результат тих новин які читаємо з Європи та США. А коли стрес пройшов, з’ясовується що ті, хто електорально рухає суспільство — вони гинуть, вмирають на фронтах, а по-друге, цей відсоток завжди в кожні часи мінімальний. Але ми сприймаємо не відсотками наше життя, сприймаємо інформацію про тих хто загинув, як близьких і рідних — що вони найкращі. Тому в мене немає зараз ейфорії.

В мене ще особиста травма. 25 лютого 2022 року у театрі «Березіль» мала відбутися прем’єра, а 24 остання генеральна репетиція. І о 8 ранку 24 лютого 2022 року мені дзвонили актори нас питали, їхати на репетицію — і вистава не вийшла, яку ми довго готували.

«Маклена Ґраса» — остання п’єса Миколи Куліша, остання вистава Леся Курбаса, засновника «Березоля», якого потім розстріляли у Сандармосі. Ми готувались до урочистостей 100-літнього ювілею театру. Що таке це для режисера — вагітність, яка не завершилась народженням, я носив це все в собі, мої актори. Але вже хтось помер за ці три роки, які репетирували у цій виставі. 

Багато хто з харків’ян досі тримають квитки на цю виставу. І очевидно що ця вистава у тому вигляді не відбудеться. Ні в тому, ні в іншому вигляді.

І тому до сьогодні ми не знімаємо банер цієї афіші, яка вже стала історичною і свідчить про те, що бомбували не тільки інфраструктуру, будинки й забирали життя людей, а й націлені були безпосередньо в ту точку, яка націю робить нацією. Це культура і мова. Театр і пісня. Поезія і звук. 

Про майбутнє театра у Харкові

«Без надії таки сподіваюсь»

— Яким Ви бачите майбутнє Харкова, міста-фронтіра, або міста-фортеці, тут буде місце театру? 

Я емоційна людина, та справа якою я займаюсь пов’язана з емоціями, не завжди раціо — не знаю що далі. Мушу застосувати те, що кричали харківські фанати, але тепер зі словом Трамп: путін — х…ло, а тепер ще й Трамп. Напишить, за особистим моїм бажанням — путін — х..ло.

Якщо ми залишимось живими, незважаючи на всі владні і не владні перепони… — але я на жаль не бачу протягом цих років, що ті, хто за це відповідає (театр — ред.), розуміють, що ми робимо і для чого — я не бачив цього 30 останніх років роботи в театрі і не бачу останні три… Але скажу словами Лесі Українки — «Без надії таки сподіваюсь». Я вмію робити тільки те що вмію. На жаль нічого іншого не можу, робити щось інше то вже справа молодих. 

Це моє рідне місто, яке я люблю, яке я не проміняю ні на що. Тому усвідомлюю своє майбутнє саме в Харкові, в українському Харкові і для українського Харкова. Але для мене нічого не поміняється, я все робив це протягом всього життя — починаючи ще з 1985 року, коли під вікнами стояли співробітники кгб. Але то вже історія мого батька…