Харківська область та сам Харків здавалися росіянам легкою здобиччю. 

Як згадує командувач Національної Гвардії України Олександр Півненко, який брав активну участь в обороні Харкова з початку вторгнення як командир 3-ої бригади оперативного призначення НГУ, росіяни не очікували, що хтось взагалі буде чинити опір, пише «УП». 

«Зупинили колону з ОМОНом. І там в КамАЗах були палки та щити. Куди вони їхали? Вони думали, що всі піднімуть руки і будуть зустрічати з квітами. Але такого ж не сталося».

Як розповідає підполковник 92-ої бригади Петро Вітушко, про захист Харківщини військові почали замислюватися після того, як у липні 2021 року Валерій Залужний став головнокомандувачем Збройних сил: 

«Я став кадровим офіцером ще до його призначення, і дуже приємно було бачити ці зміни з приходом Залужного: вперше хтось серйозно задумався про оборону Харківської області».

Ще до початку повномасштабного вторгнення росіяни періодично влаштовували провокації на кордоні з Харківською областю. Українські збройні сили змушені були відповідати, щоб показувати свою присутність, хоч сил на 100-кілометрову ділянку фронту було замало. Згадує Вітушко з 92-ої: 

«Механізовані батальйони вишиковувались у колони і їздили понад кордоном, удаючи що нас багато, що ми пересуваємось, якісь маневри робимо. Ми проводили навчання там, де, як виявилось, за тиждень–два пішов противник». 

Перед вторгненням військові 92-ої бригади почали активно готуватись до найгіршого сценарію. Згадує Вітушко:

«Завчасно була вигнана вся техніка з парків бригади, куди в перший день противник наніс авіаційні удари. На техніку було завантажено БК і особовий склад. Ми завчасно знаходились на передовому пункті управління. Завчасно батальйони були висунуті до визначених командиром бригади районів розташування. Передбачали дії росіян, але ми не знали, коли це почнеться. 

Щоб повноцінно підготуватись до тих подій, які розгорнулись, потрібно було хоча б три дні, щоб ми перейшли до оборони. На жаль, ми не встигли. За добу–півтори командиром бригади було поставлено завдання замінувати мости, які йдуть від кордону до нас, і це було дуже доречне рішення. І так само посилити ці мости механізованими батальонами від відділення до взводу. І це були перші хлопці, які встали, вони стримали цей рух». 

Плану оборони міста Харків, за словами Вітушка, до 24 лютого не існувало:

«Як оперативний відділ і офіцери, що мали бойовий досвід в 14-15 роках, ми запропонували свій план керівництву міста Харків. Але вони його не затвердили. Ми враховували, що в Харкові є великий гарнізон, є річки, є вулиці, що до Харкова по найкоротшому шляху було 25 км, ми були зацікавлені в тому плані, але його не було до 24 лютого – це почалось хаотично». 

Навіть ті «сміливі» плани, які підготували військові, виявились неспроможними впоратися з навалою, яка сунула на Харків з прикордонної Бєлгородської області. 

«Противник поліз та пішов масовано. І ми цього не очікували. Ми прогнозували, що він зможе піти по Куп’янському напрямку, що ближче це буде до тодішньої смуги ООС. Але ми не думали, що все буде аж настільки. Що він піде на Харківському напрямку через Липці. Що він піде через Богодухів, Золочів. Батальйони там стояли, і артилерія, і підрозділи. Але швидкість була така, що не вдавалося затримати ворога, і він деколи проходив навіть крізь наші бойові порядки. Це дуже швидко все було», – розповідає Вітушко.

З Росії на Харків йшло 20-тисячне угруповання, яке планувало захопити місто за 2 дні. 92-а бригада, яка захищала місто, мала бути знищена. Саме по базі бригади в Чугуєві прилетіли перші ракети, але будучи в меншості, бійці 92-ої тримали 100-кілометровий фронт. Згадує Вітушко:

«Якби противник розумів, наскільки ми слабкі, наскільки нас мало, наскільки в нас мало техніки та особового складу, він би пішов далі. Але ми так само проводили демонстраційні дії. Ми показували свою присутність попри те, що нас 150 людей. У нас немає зброї, але з того одного міномета, який у нас є – це безперервний потік 82-х мін… Це, ну настільки слабка зброя, але противник розбігається».

Російські війська наступали на Харків одразу з кількох напрямків, і майже всюди менший український гарнізон знаходив можливість їх зустрічати. 

«Перше, куди блискавично дійшов противник – до окружної дороги, і зробив там блокпост. І саме 22-й батальйон під керівництвом командира батальйону, заступника та начальника штабу, невеличкою горсткою бійців, бо їх не було багато – 20 осіб і 2 танки, відбив цей блокпост, знищив противника, змусив відступити від міста Харків на відстань кілометр–півтора і потім протягом багатьох місяців тримав противника на відстані», – пригадує Вітушко.

На окремих ділянках Збройні сили стикнулись із серйозними проблемами. Так, під Липцями, які розташовані недалеко від кордону з Росією, один із підрозділів потрапив в оточення. Розповідає командир роти 92-ої бригади з позивним «Бест»:  

«Повідомили мені, що наша рота вже в кільці. Близько 11 мною було прийняте рішення на відхід з наших позицій, перегрупування та прорив до околиць Харкова, щоб не допустити подальшого просування противника, та щоб противник у принципі не зайшов у Харків. При відході ми вийшли на колону противника, зав’язався бій, але вийшли не повністю всією ротою, а двома машинами. Інші дві мої машини взяли в полон. Коли я це почув, було одне рішення – їхати і рятувати хлопців». 

Інший показовий епізод того дня згадував Олександр Півненко:

«По черговій службі доповіли що відбувся обстріл північної частини міста – прилетів «Смерч». Там якраз була передова група, що спостерігала за північчю та дорогою, яка виходить на Гоптівку. Поставили завдання своїм інструкторам, командирам групи і їхнім бійцям перевдягтись у цивільний одяг та поїхати на північ подивитись, де знаходиться лінія фронту, де противник, щоб для себе зрозуміти, скільки в мене часу». 

Як каже Півненко, на півночі Харківської області вже все було «досить непогано» – бійці 92-ої займали позиції і починали оборону поблизу Козачої Лопані – прикордонного з Росією міста. Півненко поставив своїм людям задачу дослідити ситуацію на окружній Харкова та на всіх напрямках можливого наступу.

«В цей момент мені поступила команда від начальника Східного теруправління допомогти нашим танкам на Циркунах. Я взяв із собою три БТР 4Е «Буцефал», машину аеророзвідки і командну машину – це в мене був «Кугуар». І ми колоною помчали на перехрестя на циркунівський напрямок. Вискочили – швидкість 100-110, під’їжджаємо до того перехрестя… На той час я подумав, що то наші», – згадує Півненко.

Але то був перший танк передової групи противника, за яким мали йти колони ворожої техніки. 

«І ми на швидкості залетіли прям до них на блокпост. Ну і наші БТРи не підвели: перший БТР знищив танк, і наступні там познищували всю бойову техніку. Противник посадочкою пішов собі з того напрямку, звідки прийшов. Таким чином ми перші танки не пустили до міста», – розповідає Півненко.

Попри тотальну перевагу в живій силі та техніці, напружену ситуацію і навіть попри прориви оборони на підступах до Харкова, росіяни так і не зуміли 24 лютого прорватись у місто. 

Ті танки та диверсійні групи, які змогли пробитись у Харків у наступні дні лютого, як і хотіли, залишились у Харкові назавжди. Але, як кажуть, був нюанс. 

Не маючи можливості захопити Харків, росіяни почали його руйнувати, кожного дня обстрілюючи артилерією та ракетами.

Це було жахливо, але як резюмує Тарас Чмут, головне було те, що місто не здали:

«Харків, який 30 кілометрів до кордону, до центру міста хай буде 50 кілометрів – росіяни не змогли зайти туди. 92-га, Нацгвардія, прикордонники, курсанти, студенти, люди спалили 20 тисяч їхніх колон, розбили і так далі. Так, з великими втратами, але Харків вистояв.

Вони не очікували, що лінія фронту і війська на сході, на Херсонщині, на півночі, будуть прям вгризатися і стояти до останнього. Вони не змогли з ходу взяти, окрім Херсона, жодного міста».