Інтерв’ю з відомим харківським адвокатом Олегом Головковим.

Олег Головков — відомий харківський адвокат і керуючий «Адвокатським бюро Олега Головкова». Саме Головков був адвокатом потерпілих у гучній справі про теракт біля Палацу Спорту, який стався у лютому 2015 року, коли агенти спецслужб РФ підірвали мирну ходу харків’ян. Після початку повномасштабної війни він вступив до лав ЗСУ, щоб зі зброєю в руках захищати рідне місто та свою країну.

Редакція сайту 057 поспілкувалась з Олегом Головковим. Він розповів про своє рішення взяти зброю до рук, підготовку до повномасштабного вторгнення РФ, перший бій, міф російської пропаганди, танкову атаку Кантемирівської дивізії, підняття українського прапору над звільненою Вільхівкою, кульові отвори в одязі, сморід війни, сприйняття цивільними людей у формі, навички адвоката у військовій справі, відсутність справедливості на війні, майбутній «Нюрнберзький трибунал» над Росією і так далі.

• Пане Олег, ви відомий харківський адвокат, який має своє адвокатське бюро і, зважаючи на це, є достатньо забезпеченою людиною. Чому вирішили проміняти затишне житло на холодні окопи, а комфортне життя на ризиковану службу?

Коли все почалося, було певне розуміння, що це буде повноцінна війна і потрібно визначатись, де ти будеш найбільш ефективним. Тому мені здалось, що я на фронті більше ефективний, ніж в залі суду. Я був не впевнений, скільки суди ще працюватимуть.

• Коли і як ви потрапили до Збройних сил України? Це була звичайна черга у військкомат чи якийсь інший шлях?

Звичайна черга у військкомат зранку 25 лютого. В той же день я був фактично зарахований до особового складу військової частини. І вже 26-го ми пішли працювати в межах міста Харків: вулиця Клочківська і так далі.

• Ви присвятили своє життя кар’єрі адвоката. Але чи був у вас час займатись військовою підготовкою? Чи мали ви досвід служби в армії або проходження спеціальних вишколів?

Строкової служби не було. Але був певний досвід у 2014-му та на початку 2015 року. Чи був я професійним військовим? Ні. Як я зараз оцінюю свій рівень підготовки? Ну, я думаю, що це було на рівні «початківця-любителя». Тому зараз вже можу казати, що тоді був зовсім не підготовлений, на жаль. Зараз вже краще.

• В якій саме бригаді ви зараз служите? Яку посаду займаєте і що є вашою основною задачею на полі бою?

Це піхотна частина. Нещодавно мене призначили командиром взводу. Вже маю звання молодшого сержанта.

• Взагалі як це змінити піджак і краватку на військову форму та автомат?

А ви знаєте, в цьому одязі, мабуть, зручніше, ніж з краваткою. Принаймні, менше ритуалів. Чи виникає іноді сум? Так, виникає. Собі більше подобаюсь, коли я у краватці, білій сорочці і з комірцем. Але цей одяг теж зручний і теплий, тому влаштовує.

• Повернемось все ж таки на початок 2022 року. Тоді західні чиновники, політики, преса і розвідка «били в дзвони» і заявляли про неминучість повномасштабного російського вторгнення. Водночас українська влада заспокоювала населення і говорила, що нападу не станеться. Особисто ви думали, що велика війна все ж таки почнеться?

Це проблема нашого з вами позитивного мислення. Навіть коли ми бачимо, що якась неприємна подія для нас неминуча, що вона наближається, що вона буде, у нас все одного залишається певне «психологічне заперечення». Ми заперечуємо і не приймаємо цього. До останнього в нас є надія на те, що воно не станеться. Тому надія була. Хоча, так, були об’єктивні ознаки, починаючи з книги про «анти-Росію», починаючи з 14-го року. Все, що відбувалось, «казало»: «Так, буде велика війна». Але як і більшість громадян нашої країни я сподівався, що цього не станеться.

• Більшість з тих, хто вважав, що повномасштабна війна неминуча, почала завчасно готуватись до вторгнення. Хтось евакуював сім’ю подалі, хтось складав «тривожну валізку», а хтось продумував, як одразу встати на захист країни. Як ви готувались до цього?

Були підготовлені умови: і вдома, і був зібраний індивідуальний зелений рюкзак, були зібрані валізки для родини, були зібрані документи, машини стояли заправлені. Не хотіли вірити, але робили, все щоб до цього бути готовими.

• Згадайте 24 лютого — день, коли життя «перевернулося з ніг на голову». Як він пройшов і що ви тоді робили?

О п’ятій ранку я був біля своєї коханої дружини, в іншій кімнаті спали мої діти. Розбудили дзвінки від родичів, тому що ми були на іншій околиці міста — не там, де були вибухи. У нас нічого не було чутно. Так, було розуміння, що сталось. Було чітке розуміння, що ти повинен зробити. І далі був перелік дій. Тобто 24-го були закінчені усі питання щодо безпеки сім’ї, як на той момент було можливо. А зранку 25 лютого вже поїхав до військкомату.

• Багато бійців назавжди запам’ятовують свій перший бій. Розкажіть про нього. Коли він відбувся і що це був за бій? Що взагалі пам’ятаєте?

Так, безумовно, запам’ятав. Це був бій за село Вільхівка. Це була важка подія: були втрати, був вогневий контакт на відстані 50-70 метрів, були постріли з танків, був завалений в будинку, з якого стріляв, був відхід, були кільові отвори в одязі. Було багато чого. Що запам’яталось? Певне відчуття себе: що ти не розгубився, що ти не поплив, що ти не ліг, а встав і зміг відпрацювати. Це з позитиву. Негатив? Це втрати, великі втрати. Це був самий початок усіх подій. З одного боку готовність наших побратимів працювати, воювати і ризикувати, а з іншого — якась відчайдушна поведінка росіян. Тобто вони взагалі їхали на бронетехніці до того моменту, поки ми не відкрили по ним вогонь. Росіяни вели себе як особи, які впевнені, що вони зайдуть, а ми підіймемо руки і все.

• Ви були адвокатом потерпілих у гучній справі про теракт біля Палацу Спорту 2015 року. На лаві підсудних опинилися три російських агенти, які підірвали мирну ходу і вбили 4 людини, серед яких були 15-річний підліток і 18-річний студент. Під час судових засідань Башликов, Дворніков і Тетюцький поводилися нахабно і зовсім не каялись у злочині проти мирного населення. Згадуючи їх поведінку, ви припускали, що «друга армія світу» буде воювати з цивільними, здійснювати терористичні атаки і воєнні злочини?

Безумовно. Це було зрозуміло, тому що і сам цей теракт свідчив про те, що Російська Федерація готова на вчинення будь-яких злочинів, аби вони відповідали тій меті, яку вони перед собою ставлять. Чи будуть вони бити по цивільним? Так, розумів, що будуть. Чи буде невибіркове застосування зброї? Так, розумів, що буде. Чи буде невибіркове застосування зброї по цивільним? Розумів, що за необхідності буде. Тому що там немає жодних моральних та етичних орієнтирів. Вони впевнені, що «переможців не судять». Побачимо, хто буде переможцем і хто кого буде судити.

• До речі, щодо справи «харківських терористів». Через стільки років як ви вважаєте, чи правильним було рішення Зеленського обміняти Башликова, Дворнікова і Тетюцького?

Як адвокат я не маю особистої думки в цій справі. Але ж як саме представник потерпілих я зазначаю, що потерпілі заперечували і не давали згоди на цей обмін. І ми вважаємо, що в даному випадку відбулося правопорушення. Фактично це є злочин проти правосуддя, тому що якась невстановлена особа дала наказ іншим невстановленим особам відпустити на волю осіб, які на той момент були під судом і яким загрожувало довічне ув’язнення.

• На Заході Києву давали три дні, всій Україні — тиждень. За такими прогнозами Харків мав впасти буквально за добу. Однак країна і місто вистояли, а ЗСУ вже більше 300 днів успішно обороняються і контрнаступають по всім фронтам. Яким чином Харків вдалося втримати?

Я думаю, що це таке питання, якому ще присвятять роботи: і кандидатські, і докторські, і філософські, і літературні твори. Але було два аспекти. Перший — це мотивація українського солдата і мотивація російського солдата. Другий — маніпулюючи росіяни повірили в свої ствердження: що українців не існує, що є лише пригноблені «російськоговорящіє», які піднімуть руки вгору і будуть раді «асвабадітєлям». Тобто вони повірили в цей міф. І коли вони зайшли зі зброєю, а проти них застосували зброю, це для них стало несподіванкою. І я думаю, що в цьому криється успіх перших днів, які дали можливість Україні взагалі існувати. Зараз вже інша ситуація.

• 27 березня ви лаконічно написали «Живий». Саме в ті дні відбувались операції зі звільнення Малої Рогані та Вільхівки під Харковом. Ви брали участь у деокупації Вільхівки. Що можете розказати про той контрнаступ ЗСУ?

Ця подія відбувалась 26-27 березня. Ми за штурмовими підрозділами зайшли до Вільхівки, зайняли там оборону. Далі були обстріли, було застосування проти нас літаків, вертольотів, ракетної техніки. А вже о п’ятій ранку ми отримали танкову атаку «славнозвісної» Кантемирівської дивізії. Був важкий бій. Була чисельна і технічна перевага противника. Були втрати, був відступ, був вогонь на себе і все інше. І в нас на той момент досвіду було замало. Бойового досвіду, взагалі, завжди буде замало, але ми могли б працювати краще. Коли ми вийшли звідти, то я думаю, що це була перемога над собою, над страхом, над війною. Противник там втратив набагато більше, ніж ми.

• Саме ви підіймали один з українських прапорів над звільненою Вільхівкою. Що відчуваєш в такий момент?

Радість. Гордість за те, що ти причетний до цієї події, до цих звичайних хлопців, які звільняють населений пункт, що ви сюди повертаєте світло, добро, законність і розуміння того, що добро перемагає.

• Через кілька днів після цього ви показали фото з кульовими отворами у вашій куртці та аптечці. Ви їх виявили вже після повернення з бойового завдання? Чи все ж таки ворожі кулі відчули прямо в бою? Це був прямий контакт з ворогом?

Десь через 2-3 дні після повернення з бойового завдання я знайшов їх «на собі». То був безпосередній вогневий контакт, але в бою я не відчув кулі.

• В одному з інтерв’ю ви сказали: «На війні більше всього шокує запах. Війна смердить». Як цей «сморід» впливає на тих, хто вперше опиняється на фронті? Чи ламаються від цього люди?

Так, є такий вислів, що «хтось поплив». Це велике психічне навантаження, нервове перенапруження. Воно дається взнаки. І, безумовно, хтось чує звуки, які демотивують і впливають на розуміння того, що відбувається. Для мене найбільше врізався запах війни у ніс. Війна смердить. І чим ближче до передньої лінії, тим важчий цей сморід. Він не змінюється, де б ми не були: у Харкові на Клочківській, у Вільхівці і далі-далі-далі.

Також війна — це смерть, кров, страждання і біль. Що вам найбільш жахливого довелося побачити на війні?

Сама війна. Це таке комплексне враження. Тому що вражає все. І коли ти в перший раз бачиш смерть — це вражає. І коли ти бачиш, що відбувається з людьми і твоєю землею — це страшно. Бачити поле, в якому вигорів золотий ячмінь, а на землі тільки зерна лежать — це теж вражає. Коли ти бачиш дитячий майданчик, де стирчить колба від «Граду» — це теж вражає. Коли на деокупованій території протягуєш дітям цукерки, а вони тебе обіймають — це теж вражає. Тобто війна взагалі така штука, що є багато випадків, які викликають у тебе емоції. Війна взагалі страшна і мерзенна.

А чи було те, що навпаки вас вразило з приємної сторони?

Це відношення наших людей до людини у формі. Це було і в лютому, і березні, це є і на сьогоднішній день. Наші люди дуже позитивно сприймають будь-яку особу у формі сил оборони України. І це самі приємні спогади. Але краще б не відчувати цього, краще б я продовжив ходити в костюмі, а цієї війни взагалі не було.

Судячи зі світлин на ваших сторінках в соцмережах, ви приймали участь у звільненні Куп’янська. Яким був історичний контрнаступ ЗСУ на Харківщині вашими очима? Чому сили оборони України змогли настільки впевнено і блискавично проломити фронт на цьому напрямку?

Можливо, я не знаю всіх особливостей і обставин, але я думаю, що це сталося через той самий міф. Тому що росіяни вірили у свій міф. Вони вважали, що вже зруйнували українську армію. Тому коли почався цей наступ, вони його не очікували. І феєрично спрацювали органи управління, штаби і ті, хто задумував цю подію. Це було здорово.

У тому ж Куп’янську люди жили під впливом російської пропаганди з 27 лютого. Як місцеві зустрічали ЗСУ? Чи вплинула на них пропаганда?

Так, пропаганда була. Але ж справа в тому, що крім пропаганди вже було наочне підтвердження того, що таке «руський мир». Люди його побачили: вже були пожежі, вже були обстріли, вже були загиблі, вже були катування і викрадення людей. Тому коли ми зайшли, то побачили, що у переважної більшості жителів відношення до українського солдата є позитивним: його чекали, йому раді. І так було не тільки у Куп’янську, а і у багатьох населених пунктах.

Досить дивне питання, але не спитати не можу. Чи знадобилось вам у військовій справі щось з навичок адвоката?

Іноді так, може знадобитися. І доводиться підказувати, застосовувати, скажімо так. Життя ж не зупинилося, життя продовжується. Є певні консультації, наприклад, щодо брачно-сімейного законодавства. І це дуже приємно.

Поняття «справедливість» нерозривно пов’язано з вашою професією. Чи є справедливість на війні?

Немає. Взагалі. Війна не може бути справедливою. Війна — це крайній ступінь негативу. Тобто всі ми проявляємо негативні посили, оскільки не можна пишатися тим, що я когось вбиваю чи щось таке. Тому на війні справедливості немає. Є випадок, є результат спільної колективної праці. І якщо ваша колективна праця була ефективною, є певний результат. Але чи є він справедливим? Ні.

Наступне питання до вас більше як до юриста. Чи відповість Росія за свої злочини? Чи станемо ми свідками ще одного «Нюрнберзького трибуналу»?

Впевнений, що так. Наступний «Нюрнберг» буде, і буде суд. Буде засудження ряду подій, які відбулись в цій війні: щодо розв’язування агресивної війни, щодо невибіркового застосування зброї, щодо поводження з військовополоненим, щодо поводження з цивільним населенням, щодо грабежів. Тобто, фактично, кількість військових злочинів, які були вчинені російськими військовослужбовцями та їх керівниками, вже зашкалює. Тому Росія глобально як держава відповість. Можливо, і росіянин як громадянин певною мірою відчує, що їх карають. Я кажу «можливо», тому що покарання має на меті вказати особі на її неправомірну поведінку, саме завдати певного уроку. Чи приймуть вони це покарання? Невпевнений. Я думаю, що там потрібно лікувати, перевиховувати і повертати людям первинні базові цінності: щодо інших людей, щодо поводження з ними, щодо світосприйняття. Ми бачимо, що в них світосприйняття надломлене.

Олег Головков є бійцем Збройних сил України вже 11-й місяць. Тому випливає логічне питання: що зараз з «Адвокатським бюро Олега Головкова»?

Працює. Бюро — це не тільки я, це декілька осіб. Двоє з нас знаходяться у силах оборони України. Мій партнер знаходиться у Національній гвардії України, я — у ЗСУ. Але ж у нас є ще два працівники, які працюють. Тому «Адвокатське бюро Олега Головкова» працює і надає послуги нашим клієнтам. Ми нікого не кинули, ми всіх підтримуємо.

Що чекає на Олега Головкова після перемоги України? Чи поновите ви кар’єру адвоката?

Так, безумовно, поновлю. Це те, що я роблю добре. І мені подобається, коли я щось роблю добре. Так, я буду працювати адвокатом, я впевнений в цьому. Що чекає? Родина чекає, діти — скучив.

Нагадаємо, що редакція сайту 057 брала інтерв’ю у начальника штабу добровольчого підрозділу «Фрайкор» Богдана Войцеховського. Детальніше про це читайте тут.