Україна від сходу до заходу – єдина. Її кордони в 1991 році визнав весь світ. Але трохи більш ніж за два десятки років, росія вкотре в історії вирішила посягнути на нашу цілісність і незалежність. І прийшла у не свої міста зі зброєю. Донеччина, Луганщина, Запоріжжя, Харківщина… 4,9 мільйона українців з цих міст були змушені покинути домівки і стати переселенцями. Їх прийняли всі регіони, остаточно стерши стереотипи про «східняків» та «западенців».

Редакція сайту 056 порівняє, як живуть переселенці на Волині та Дніпропетровщині, а також пояснить, чому Україна – єдиний організм і її не можна розривати.

Асиміляція ВПО в нових громадах в областях відбувається дещо по-різному. Це через деякі культурні, соціальні та побутові відмінності. Попри це, людей, які рятуються від війни, приймають скрізь і влада, і місцеві жителі. Вони отримують прихисток та документи, роботу та відпочинок, гуманітарні та соціальні гарантії, знаходять нових друзів та влаштовують особисте життя.

Евакуюватися через всю країну, туди де інший клімат і традиції, але в таку українську та доброзичливу Волинь

Усього з початку повномасштабного російського вторгнення Волинь прийняла 79 тисяч внутрішніх переселенців. Упоратися з їхнім прихистком органам влади та соцзахисту допомогли прості волиняни, громадські та благодійні організації. Один з них – благодійний фонд “Рокада”, який працює в 14 областях України, зокрема і на Волині.

Окрім безпосередньо матеріальної допомоги, увага фонду зосереджена на психологічно-соціальній підтримці, соціальних супроводах і юридичній допомозі. У 2023 році з’явився напрямок, який передбачав покращення місць проживання для ВПО на Волині (йдеться про гуртожитки різної власності).

З часом запити на допомогу змінилися. Якщо у 2022-му йшлося про психологічну підтримку і речі першої потреби, то далі потрібно було працювати над соціалізацією ВПО у нових місцях. Фактично ці люди стали новими членами волинських громад, адже хтось пішов на роботу, віддав дитину в заклад освіти тощо.

“Зараз третій рік війни, який можна назвати періодом інтеграції, тобто глибшого занурення в нашу культуру і звичаї вже під час проживання на Волині”, – пояснює фахівчиня із взаємодії з органами влади БФ «Рокада» Волинь Олена Кузьмич.

Вона додала, що коли на Волинь прибувають евакуаційні потяги, то активність запитів першої необхідності знову зростає. Також залишається актуальною юридична та психосоціальна підтримка, адже чимало людей втратили житло чи отримали мінно-вибухові травми. Також у фонду є соцсупровід: завдяки спецтранспорту доправляють людей з інвалідністю чи поважного віку до медзакладу для отримання послуг.

Кузьмич зазначає, що два роки – достатній термін для інтеграції ВПО, тому у них постають питання, що актуальні й для волинян, – пошук житла і роботи.

“У нас було дві програми на підтримку таких ініціатив. Це програма RMI, яка мала допомогти хоч трохи залагодити житлові питання. Також йшлося про ремонт житла для ВПО у сільській місцевості. Якщо говорити про працевлаштування, то це не зовсім наше завдання. Але воно дотичне до нашої роботи, тому ми почали працювати з центрами зайнятості – провели з ними велику нараду, щоб зрозуміти, як вони працюють. Обговорили виклики і перспективи, які стоять перед працевлаштуванням ВПО”, – зазначають у фонді.

Окрім того, організація співпрацює з БФ «СпівДія»: в них є кар’єрна радниця, яка допомагає зі складанням резюме та пошуком вакансій. Допомагають шукати вакансії і через соцмережі організацій.

У громадах проводять економічні екскурсії, адже є багато бізнесів, які через мобілізацію потребують нових працівників, особливо на сезонні роботи (зокрема в аграрному секторі). Одна була в Нововолинську, одна – в Луцьку.

“Ми провели перемовини з роботодавцями. Вони пропонують вакансії, які ми поширюємо”, – каже пані Олена.

Фонд допомагає ВПО асимілюватися в новому для них регіоні, зокрема завдяки культурній інтеграції. В активі “Рокади” вже кілька цікавих проєктів у цьому напрямку, один з них – екскурсія з істориком.

У фонді зазначають, що бувають випадки булінгу дітей-переселенців. Тому завдяки співпраці з театром «Гармидер» вирішили влаштувати кілька вистав для дітей ВПО, які могли до них долучитися, щоб проявити свої здібності та краще влитися до нової спільноти. Практикуються і інші способи культурної інтеграції – традиційна українська кухня, тематичні фотосесії, арттерапія, майстерки, розмовні клуби української мови тощо.

Нову домівку на Волині знайшли не лише люди, але й чимало бізнесів. За даними Волинської ОВА, нині в області працює 30 релокованих підприємств, які платять податки до місцевих громад. Це фірми та приватні підприємці найрізноманітніших напрямків та обсягів.

Чи не найоригінальніша історія переїзду бізнесу – у Володимира Альохіна з села Павлівка Донецької області. Разом з ним 1000 кілометрів з Донеччини на Волинь подолали і його 500 овець. Володимир зізнається, що місцеві добре прийняли його. Особливо потішив фермера старший чоловік, який сказав, що радий приїзду в його село такої освіченої людини.

На початках тварини важко переносили волинський клімат, нову місцину, почалися хвороби. Довелося докласти чимало зусиль, аби вилікувати овець, та з часом ситуація покращилася. І зараз — це один з науспішніших фермерських бізнесів у регіоні.

«Не гості, а наші мешканці»:на кордоні з окупацією та під частими вибухами Дніпропетровщина дає надії на нове життя

На Дніпропетровщині найбільша кількість повітряних тривог в Україні. За час війни, цей регіон ворог атакував понад 6 тис. разів, сюди прилетіло понад 700 ракет. Більш ніж 17 тис. зруйнованих або пошкоджених об’єктів інфраструктури. Попри це область стала хабом для громадян, які втекли від війни, а також для релокованого бізнесу.

До Дніпропетровщини успішно перевезли свій бізнес понад 80 підприємств, що більше, ніж на Волині. Адже в цьому промисловому регіоні — підприємництво є перспективним напрямком, від якого залежить наповнюваність міського бюджету. Найпотужнішими є кілька підприємств гірничо-металургійного комплексу. Вони переїхали зі співробітиками, місцева влада допомагала з їх розселенням, контактами, потужностями. Це було на початку вторгнення, і зараз вони працюють активно, потужно та сплачують вагому кількість податків.

Серед них — завод із Донеччини, який виготовляє устаткування для гірничовидобувних підприємств. Переїхав до Дніпра, коли лінія фронту наблизилась, частину обладнання і працівників евакуювали. Тут сконцентрувалося на гірно-шахтному виробництві для шахт, які видобувають вугілля і забезпечують енергобезпеку для України. На підприємстві кажуть, що зараз роботи дуже багато, але недостатньо людей та місць в гуртожитках.

Взагалі, Дніпропетровська область — на першому місці за кількістю ВПО. Станом на кінець 2023 року тут офіційно зареєстровано понад 466 тисяч переселенців. Це величезне навантаження на житловий фонд, лікарні, сферу освіти, ЦНАПи.

І добре, що у Дніпрі працює низка хабів, шелтерів, гуманітарних та волонтерських центрів для вимушених переселенців. Більшість пропонують базові послуги: допомогу з житлом, надання харчів та засобів гігієни. Але є такі, що намагаючись зберегти громади в евакуації, стають їхніми родинами.

Ми відвідали один з найпопулярніших – центр ЯМаріуполь. Він з’явився завдяки співпраці Маріупольської міської ради з партнерами. Зараз це не лише гуманітарні набори, але і побутові сервіси, і центри відпочинку, і прихисток. Там створено всі умови, щоб безплатно підтримувати здоровʼя наших людей, можна отримати консультацію терапевта, пройти огляд у гінеколога чи показатися стоматологу. Не забули і про красу, культуру, спорт, виховання дітей. Окрім цього, на базі центру працюють заради перемоги.

В центрі опікуються і поселенням ВПО. У червні 2024 року завершили ремонт у десятиповерховій будівлі. Місто Дніпро віддало переселенцям гуртожиток університету, який трансформували під соціальне житло. У ньому проживатимуть 202 маріупольські родини. Тут не тільки комфортні кімнати, а й спільні простори для дозвілля, розвитку та роботи.

Дніпро – це місто, де першими в країні відкрили соціальний гуртожиток: у травні 2023 року 36 родин отримали ключі від квартир. Серед тих, хто оселився, – родина Агудових. Олександр вже рік живе тут з двома дітьми та жінкою. Каже, що це стало великою підтримкою для родини, бо винаймати квартиру дорого.

«У Маріуполі ми усе втратили – квартиру та дачу. Тож дуже вдячні за таку підтримку. Все подобається. Дуже комфортно зроблено. Завдяки соцжитлу можемо збирати кошти, щоб у майбутньому придбати якщо не житло, то хоча б меблі», – зазначив переселенець Олександр.

Бере на себе опікування категорією ВОП не тільки обласний центр. Розміщують їх в населених пунктах регіону, хоч і не завжди на такому рівні, як в соцгуртожитках, але люди вдячні. Вони вже адаптувалися та обжилися на нових місцях.

Ми відвідали облаштоване приміщення для ВПО в будівлі старенької лікарні у Магдалинівці. Меблі привезли доброчинці та місцеві жителі, щось переселенці купили самі. Є кухня з необхідною технікою та душ.

Там проживають майже 80 людей з Донецької та Луганської областей. Облаштував нове “гніздечко” і Руслан з Сєверодонецька. До повномасштабного вторгнення працював на заводі, отримував по 50 тис. грн на місяць. Там у нього було все для повноцінного життя. Але побачивши жах війни, друзів, які загинули від ворожих обстрілів, вирішив, що треба евакуюватися в найближчу область.

Тут він влаштував і особисте життя. Руслан з коханою дівчиною – земляки, 10 років просто товаришували, але почали стосунки після евакуації. Розгледів її в такий важкий та переломний період. Тепер вони тримаються разом.

Зазначають, що підтримки ззовні стало дещо менше, ніж на початку. Про них трохи стали забувати. Раніше місцеві жителі та волонтери давали допомоги більше. Приносили продукти, побутову хімію та одяг. Зараз в основному допомагає церква. Але переселенці працюють, здебільшого на полях, за що отримують по 600 грн на день.

Їм подобаються місцеві жителі, кажуть, що вони прості, тому вже майже місцеві, але ще чужі. З сусідньої області, де такі, як вони, є майже скрізь. Страх війни та сум за домівкою – це те, що буде в серцях до самої перемоги.

«Покинути дім. З нуля почати життя в нинішніх умовах. Усе важко. Але я почуваюся гідним, бо не зрадив України. Не знаю, що буде завтра, живу сьогоднішнім днем», – висловився Руслан.

Так, багатьом буває важко. Вони вимушено покинули рідні місця. Більшість їхніх домівок вже зруйновано, або ж туди заселилися окупанти. Вони потрапили в нове середовище, яке переважно гірше, ніж їхнє рідне. Деякі зламалися – зляться, вдаються до підлості чи їдуть на ТОТ. До когось не дуже добре ставлення нових місцевих сусідів, роботодавців, поліції. Але вони можуть його відстоювати, просити захисту, доводити, що гідні кращого.

Очільник області Сергій Лисак не раз наголошував, що переселенці — не гості, а наші мешканці. І це вже стало нормою — Дніпропетровщина приймає нових жителів. Та що там казати, після першої фази війни, яка сталася 2014 року, свідома частина дніпровців перестала розмежовувати приїжджих та своїх.

Україна відбулася: як регіони злилися в одну країну і стали свідомою нацією

Як бачимо, чи на заході, чи в центрі України – переселенців приймають скрізь. Хоч і ситуації бувають різні, але одна країна – одна родина. А тези про нелюбов західняків до східняків – здебільшого продукт російських ІПСО, коли одиничні конфлікти намагаються роздути, понівечити та подати за звичну картину. В. о. декана історичного факультету Дніпровського Національного університету ім. Олеся Горчара, доктор історичних наук Дмитро Володимирович Архерійський наголошує: треба розуміти, що є об’єктивними реаліями, а що – фейками.

«Якщо хтось всередині країни розділяє нас на західняків і східняків чи ще когось, то треба розуміти, що ці люди живуть стереотипами минулого, яким не місце в сучасності, вони не є актуальними. Зараз ми бачимо, як наш ворог свідомо намагається продовжити життя цих стереотипів, актуалізуючи їх. Проте сенсу звертати на них увагу більше нема», – пояснює він.

Щодо переживань, що українська нація не зовсім єдина, що є величезні регіональні відмінності й навіть субетнічні спільноти з претензіями на формування власних націй в межах України. Цю інформацію також розганяє рф.

«Ну подумаймо, чи більше відмінностей між жителями східних та західних областей України, або чеченцями та чукчами з російської федерації, жителями астрахані та санкт-петербурга? Зрозуміло, що на теренах рф таких відмінностей у сотні разів більше, ніж в Україні.

Будь-яку країну візьміть демократичну: США, Британію, Федеративну Республіку Німеччину, де землі мають відверту автономію, порівняно з Україною. І там немає сепаративного руху. Демократії задовольняють базові потреби своїх громадян. Там гнучкі системи, які не потребують радикальних змін», – акцентує науковець.

Із його слів, політологи, соціологи, історики цивілізованого світу вже давно погодилися з тим, що українська нація сформована. Вона вже не переживає етап формування.

«Зрозуміло, що акцент роблять на тому, що колись існувала західна частина нашої країни в форматі Галицько-Волинського князівства чи Західно-Української народної республіки. Але навіть на початку ХХ століття ЗУРН добровільно побажала злитися в одному державному тілі зі східною УНР.

І вже на початку ХХІ століття ми є більш свідомими, дорослими в сенсі свого громадянства та усвідомленні своєї нації. Тому те, що нам загрожувало на початку ХХ століття, на моє глибоке переконання, наразі не загрожує жодним чином.

На жаль, ми бачимо, що невелика частина громадян добровільно чи примусово підтримала ворога, воюючи на днр чи лнр, наші громадяни, які проживають в Криму, іноді також доєднуються до формувань рф. Ми знаємо про наявність зрадників на вільних просторах України. Ми можемо довго довго розмовляти про те, етнічні вони українці чи ні. А це ознака того, що не всі громадяни України усвідомлюють свою українську ідентичність, не всі вірять в перспективи нашої країни. З іншого боку, ми знаємо, що це невеликий відсоток порівняно з тими, хто усвідомлює єдність нації, соборність України, хто готовий захищати ці непорушні принципи. Тому з такої точки зору ми можемо сказати, що більшість громадян України – абсолютно єдині», – заявляє Архерійський.

Він додає, що майже 35 років – це достатній термін, особливо для сучасного динамічного часу, щоб держава відбулася.

«Україна вже 10 років захищає себе, тобто третину часу незалежності. Захищає достатньо відважно та ефективно. Ми бачимо, як покращилися позиції України на міжнародній арені. Ми бачимо, як нас підтримують і дипломатично, і економічно, і мілітарно.

Україна відбулася, тому що українська нація вже сформована. Етап формування завершився. Нація є, вона б’ється, вона виживає, вона переможе, головне – триматися й підтримувати одне одного», – підсумовує історик.

Матеріал створено в рамках проєкту «Медіа єднають українців» від ГО «Центр практичної освіти Накипіло». Проєкт реалізовано за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.