Боєць 1-го механізованого батальйону 3 ОШБр Геннадій Поляков на позивний Міхалич — відомий в Дніпрі тренер і спортсмен, який виховав не одне покоління справжніх патріотів. До повномасштабного вторгнення працював заступником директора в дитячому центрі “Штурм” та керівником школи “Спас-Штурм”, був тренером з бойового мистецтва Спас. Міхалич відновлював українську традицію на Дніпропетровщині, його вихованці згодом представляли “Спас-Штурм” на світовій арені, ставши чемпіонами України та світу. 24-го лютого дніпрянин став на захист країни, в підрозділі він служить старшим навідником ПТРК.

В інтерв’ю боєць розповів про службу, поранення та цивільних на війні. 

Здебільшого бійці 1-го мехбата — добровольці. Геннадій не є виключенням, про свою підготовку до війни він розказує так:

“Ми готувались самі та допомагали іншим. Наша організація влаштовувала патріотичні табори, де підлітків навчали азам тактики та медицини. Згодом до табору долучились і дорослі, тож ми почали проводити вишколи для батьків. Пізніше, у вирішальний момент, багато цих батьків стали на захист країни. Наша підготовка допомогла їм отримати знання, які вони застосували на практиці. Для мене ж це був вибір без вибору. Все життя я пропагував захист Батьківщини, збереження традицій та розвиток всередині українського контексту, виховував патріотів. Тож вранці 24-го лютого вже був готовий — зібрав побратимів, і ми відправились на пункт збору”.

Міхалич також поділився першим досвідом військових дій: “Були, звісно, моменти страху, але усвідомлення небезпечності ситуації приходить після. В моменті — відчуття, наче це відбувається не з тобою, наче ти всередині фільму. Тим не менш, я зрозумів, що страхом можна керувати. Перший обстріл застав мене на КСП в Донецькій області. Я тоді ще не розумів, як це, коли по тобі працює арта або танк. Однак психіка швидко адаптувалась і побудувала захисний бар’єр”.

Взимку боєць отримав поранення: “Це було на позиціях на Бахмутському напрямку — був «прильот», отримав уламкове поранення голови та руки. На щастя, плече евакуації було коротким, мене швидко доставили до лікарів. Проте моя евакуація відбувалася в суцільній темряві, дорога прострілювалась з ПТУРа, доводилось їхати на високій швидкості. Пізніше я потрапив до лікарні Мечникова, де мені надали профільну допомогу. Уламок залишився в голові”.

Часто захисникам доводиться стикатись з цивільним населенням навіть безпосередньо на лінії зіткнення, адже не всі готові евакуюватись та переміститись в безпечне місце. Про такий досвід також розповів Міхалич: “Була ситуація, коли ми закріпились в одному з подвір’їв в селі. По рації передають, що зафіксовано рух по дорозі. Придивились, а то бабуся на велосипеді. Ми швидко затягнули її в підвал, надали укриття на момент обстрілів. Згодом бабуся розказала, що їй треба напоїти теля — саме до нього вона прямувала. Після обстрілу ми відвезли її додому та дали води теляті. Ще один випадок трапився на КСП — в якийсь момент в мене за спиною з’явився дідусь. Він прийшов доглянути хазяйство сусідів. Перша реакція, коли до тебе заходять з тилу — направити зброю в сторону противника. На щастя, я швидко зрозумів, з ким маю справу і не сильно його злякав. Цивільні ж пересуваються як вважають за потрібне, вони не знають тактику переміщення, оперативної обстановки тощо. Тому завжди треба брати поправку на тих людей, які не захотіли евакуюватись і можуть знаходитись поруч”.

“Більшість проукраїнські налаштованих людей покинули Донбас ще 9 років тому. Тим не менш, там залишилось багато наших громадян. А діти, яким тоді було по 10 років — зараз повнолітні, деякі, можливо, воюють проти України. Всі ці люди весь цей час жити в російському контексті, споживали російську пропаганду. Тож далеко не всі нас чекають, але ми все одно прийдемо забирати своє. Операція по звільненню цих територій буде найскладнішою, але ми це зробимо”, — розказує боєць про подальше звільнення тимчасово окупованих територій.

Оскільки Міхалич і сам прийшов до війська добровільно, він поділився порадами для тих, хто зараз тільки планує стати на захист країни: “Перша порада — це має бути власне рішення, ви повинні мати мотивацію. Мотивація вирішує багато проблем, з якими ви можете зіткнутись в ході служби. По-друге, готуватись треба завчасно, підтягувати «фізо», їздити на полігон, тренувати тактику, дивитись навчальні відео тощо. Більш того, треба йти до того підрозділу, про який ти щось знаєш, йти до знайомих, адже підтримка на війні дуже важлива. На власному досвіді скажу, що служба пліч-о-пліч з друзями, товаришами по духу, сильно полегшує військовий побут. Я радий, що служу саме в 3-й окремій штурмовій бригаді — це підрозділ, який забезпечує різнопланову підготовку, у нас є свої закони і традиції, які збільшують «виживаємість». В нас фахові командири, які піклуються про життя особового складу”.