Це важливий текст. Дочитайте його, будь-ласка, до кінця. Настав час серйозно торкнутися теми, яка досить сильно пустила свої метастази в сучасне суспільство.

Почну з того, що нещодавно я дізналася про те, як 14-річний знайомий мого товариша помер від передозування наркотиками. Ця ситуація дала мені зрозуміти, що мовчати більше немає сенсу. Це лише один приклад із багатьох таких інших. Як один із тих, що відбуваються в нашому повсякденному житті дуже часто. Як один із тих, на які суспільству простіше не звертати увагу, інколи обурюватися, інколи агресувати, але нічого не робити.

Вже нікого не здивуєш тим, що світове співтовариство визнало проблему наркозалежності однією з найсерйозніших на Землі. 

Інформація про наркотики у суспільстві завжди подається дуже однобоко та радикально. Згадати хоча б лекції про шкоду психоактивних речовин у школі. По класах ходила людина або група людей з флаєрами в руках, на яких символ наркотиків – це шприц. Власне, приблизно так вони і подавали  інформацію: усі наркомани колються, після чого їх наздоганяє залежність, а після неї, за логікою речей, передозування та смерть. Лекції про шкоду наркотиків були дуже неінформативними, з безліччю підводних каменів, які всіляко замовчувалися. Запрошені люди розповідали найстрашніші речі про найстрашніші наркотики, показуючи страшні знімки героїнових наркоманів у притонах.

Найефективнішою рекламою проти наркотиків були б чесні розповіді про те, що відбувається з людиною після регулярного вживання. Наркозалежність – це реально бомба уповільненої дії. Ти ніколи не зрозумієш, в який момент не зможеш звернути назад. Це підкрадається дуже плавно, але результат завжди болісний. Неправильно вважати, що ПАР (психоактивні речовини) для наркозалежних – це завжди кайф. Залежні бідолахи думають так лише на самому початку, коли впевнені в тому, що їхньому фізичному та психологічному благополуччю нічого не загрожує. Через якийсь час вони усвідомлюють, що наркоманія – це трагедія і сприймають вони її як трагедію. Я не знайома з жодним наркоманом, який би не зізнався в тому, як сильно він хоче позбутися залежності.

«Щуровий парк»

Бути наркозалежним важко не тільки через періодичні або постійні думки про наркотичні речовини, але ще й через ставлення суспільства до тих, кого називають наркоманами. Проблема наркообігу та споживання наркотиків загострюється з початком кожного карантину. І цьому є пояснення.

Розглянемо його на прикладі експерименту, проведеного наприкінці 1970-х років канадським психологом Брюсом К. Олександром та його колегами з Університету Саймона Фрейзера, що у Канаді. Експеримент зветься «Парк щурів» або «Щуровий парк».

Ви берете двох щурів, садите їх у невелику клітку та даєте їм дві ємності для води. В одній ємності звичайна питна вода, в іншій  — вода з наркотиками. Так чи інакше щурові нудно і він завжди віддає перевагу воді з наркотиком, після чого майже у всіх випадках вбиває себе швидко. 

Професор Олександр дивиться на свій експеримент і дещо помічає: щур же поміщений у порожню маленьку клітку і йому насправді не залишається нічого, як приймати наркотики. У зв’язку з цим професор збудував величезну клітку і назвав її «Щуровий парк». Там знаходилися всі зручності для комфортного життя гризунів: у них була купа іграшок, їжі, тунелів та інших щурів. Звичайно ж, ємності були залишені. Як результат: у Парку щурів тварин перестала приваблювати вода з наркотиками. Вони не пили воду з величезною частотою і ніхто з них не помер від передозування.

Проблема залежності в «клітці». Проблема в адаптації до оточуючого світу.

Людина влаштована таким чином, що вона не здатна жити без зв’язків. Коли нам добре в психоемоційному плані, коли ми щасливі та здорові, ми єднаємося один з одним. Але коли ми просто не здатні це зробити, тому що через певні причини травмовані або ізольовані, ми все одно продовжуємо шукати зв’язки. Ми шукатимемо те, що подарує нам якесь почуття полегшення. Це нормально, тому що ми цураємося самотності.

За словами психотерапевтів, дуже часто люди починають вживати наркотики через те, що їхня комунікація з близькими та родичами ламається. У сім’ях сніговою грудкою накочуються нерозуміння, зрада та брехня. Когось не помічають батьки, когось відкидає партнер. Причини можуть бути різними, але результат один: через розрив зв’язку з іншими людьми ми знаходимо полегшення в азартних іграх, перегляді порнографічних фільмів або ж у наркотиках. Початок пандемії та локдаунів — це не тільки час, у якому зріс відсоток розлучень і погіршилися стосунки між людьми, але ще й час, коли люди, сидячі під замком, перетворилися на щурів, у яких залишилося лише дві ємності з водою. І вони обирають другу…

«Ціна криміналізації людей, що вживають наркотики»

У 2000-му році в Португалії проблема наркотиків була з найгірших у Європі. Величезний відсоток населення мав пристрасть до героїну. Рік у рік уряд застосовував до них підхід, на який зараз орієнтується Україна. Вони карали наркозалежних, судили, і з кожним місяцем ситуація лише погіршувалась. Тоді прем’єр-міністр Португалії заявив про те, що уряд більше не може управляти країною, в якій стає все більше наркозалежних. Вони зібрали групу вчених та лікарів, метою яких було спробувати знайти шлях до вирішення цієї проблеми.

Так було вирішено декриміналізувати всі наркотики різного ступеня важкості. Але це було зроблено за однієї умови. Уряд був зобов’язаний витратити кошти, які йдуть на криміналізацію людей з наркозалежністю на їх возз’єднання з нормальним здоровим суспільством. Наркозалежним португальцям пропонувалася терапія у вигляді працевлаштування у місця з такими ж як вони (звичайне робоче місце у звичайній компанії, за винятком того, що працювати там могли лише наркозалежні), їм видавали мікрокредити для того, щоб ті могли відкрити свій малий бізнес. Задачею уряду Португалії було надання кожному наркозалежному мети, заради якої він прокидався б з ранку. Через 21 рік після початку експерименту споживання наркотичних речовин у Португалії знизилося на 54%.

На превеликий жаль, Україна не зробила такого кроку до вирішення проблеми наркотиків та їх споживання. Наше суспільство не готове змінювати своє ставлення до людей, які вживають ПАР. Ми принижуємо їх, караємо та судимо. 

Психотерапевт і правозахисник Артем Осипян спільно із Всеукраїнським об’єднанням людей з наркозалежністю провели дослідження «Ціна криміналізації людей, які вживають наркотики» і ось що з цього вийшло:

• 12 768 гривень — середня сума хабара, який наркозалежні дають правоохоронцям для того, щоб уникнути покарання за зберігання наркотичних речовин без мети подальшого їх збуту.
• З 2001 по 2019 роки 64,8% усіх зафіксованих злочинів, пов’язаних з наркотиками, стосуються безпосередньо ст.309 ККУ (зберігання наркотичних речовин без подальшої мети їх збуту), тобто більше половини кримінальних справ відкрито стосовно наркозалежних, а не наркобізнесу та наркоторговців. Від 1,9 до 2,7 мільярда гривень на рік витрачається на МВС лише для криміналізації людей, які вживають наркотики.

69,9% опитаних людей, які вживають ПАР, акцентували на тому, що їм доводилося давати хабар за речі, які в країнах Європи взагалі не вважаються злочинними.

Подивіться на ці цифри! Ці кошти наркозалежні могли використати на своє лікування. Але тут ми наштовхуємося на ще одну проблему: Україна не вміє лікувати наркозалежних. Коли людина або її родичі усвідомлюють, що їй потрібна допомога, вона вирушає до фахівця. Здебільшого це психотерапевти. Лікарі в цій галузі займаються тим, що під час розмови з’ясовують корінь проблеми та шукають шляхи її вирішення. Добре, якщо цього буде достатньо. Але трапляються випадки, коли психотерапевт усвідомлює, що пацієнту необхідна госпіталізація. Потрапити до реабілітаційного центру, психоневрологічного диспансеру, інтернату чи психіатричної лікарні в Україні – найгірше, що може статися з будь-якою людиною.

«Примусове лікування»

Система та умови всіх вищезгаданих закладів не змінилися з часів Радянського Союзу. Сергій Шум — екс-директор центру психічного здоров’я МОЗ та правозахисник відвідав подібний заклад 10 років тому. Він заявив про те, що все, що відбувається в реабілітаційних центрах, не має жодного відношення до надання медичних послуг і допомоги. За його словами, єдиним виходом із становища є повна ліквідація таких закладів.

«У будь-який інший спосіб не вдасться зламати усталену систему. Ні медперсонал ні керівництво не розуміють, що вони тут роблять. Вони не розуміють своєї ролі. Головлікар заявляє про те, що він виконує свої обов’язки відповідно до кримінального кодексу України. У мене виникає запитання: може, потрібно керуватися законодавством, яке регулює сферу медичної допомоги?», — каже Сергій.

Коли він побував в інтернаті для наркозалежних, то побачив систему, яка дуже нагадувала йому кріпацтво, де керівництво – це поміщик, а пацієнти – раби, які мимоволі виконують усі його забаганки. Там не існує свободи та спокою.

На сьогоднішній день в Україні існує 155 психоневрологічних інтернатів. 28 000 людей проходять «лікування». Найбільша їхня кількість зосереджена у Дніпропетровській, Харківській та Черкаських областях. Найгірше, що існує у подібних закладах – це повна ізоляція. Від зовнішнього світу і навіть один від одного. Як на мене, це справжнісінький злочин: тримати у повній ізоляції людей, які не чинили жодних злочинів. І це при тому, що раніше я писала, що найвірніший шлях боротьби з наркозалежністю — це надання людям можливості налагоджувати соціальну комунікацію. У більшості випадків — це 100% порушення прав людини.

Однак найсерйознішим і найжахливішим порушенням прав людини є примусове лікування. Я поспілкувалася з людиною, яка благала не називати його імені, тому у своєму тексті я назву його Валєра. У центр реабілітації Валєру «запхав» власний батько. Цей день він пам’ятає добре: об 11-й ранку до його кімнати зайшло троє чоловіків і наказали збирати речі. За кілька годин він опинився у двоповерховому будинку із закритою територією. Валєру постійно годували пігулками, через які він хотів тільки спати і їсти. Лікарі переконували його в тому, що така реакція на таблетки – це ненормально і аргументували це тим, що так на препарати реагують лише неадекватні та хворі.. 

«Це те місце, де не можна говорити про свої справжні почуття, чуєте? Коли я говорив про те, що мені якось неспокійно чи сумно, мені говорили, що потрібно лікуватися далі. Сум, тривога і туга — це наслідок вживання наркотиків.Ось так вони казали», — розповідає Валєра.

Тобто персонал реабілітаційного центру заперечує існування звичайних людських почуттів та емоцій. Якщо вони негативні, то ти наркоман і зобов’язаний продовжити лікування. Але правда в тому, що не існує жодної людини, яка б вилікувалася від наркоманії. Не існує терміну «наркоман, що вилікувався», існує термін «неактивний наркоман». І дуже добре, якщо ця «неактивність» затягнеться на все життя.

Розпорядок дня для всіх один. Валєра порівнює його з армійським. Ранній підйом, прийом їжі, потім прибирання, якість якого персонал якісно перевіряв. Якщо йому щось не подобалося, пацієнтів змушували починати все спочатку. Валєру постійно переконували в тому, що він навряд чи вилікується і єдиний вихід — залишитися в реабілітаційному центрі назавжди, адже йому тут буде краще.

«Перше, що має насторожити, — це згадки про те, що залежного треба примусово лікувати. Приватні установи не мають права це робити. Інакше це 146 стаття КК “Незаконне позбавлення волі або викрадення людини”. Варто звернути увагу на сайт реабілітаційного центру. Потрібно ретельно перевіряти кожен факт: компетенцію фахівців, ліцензію», — розповідає Артем Осипян.

Замісна підтримувальна терапія як спосіб боротьби з інфекціями

Єдиний дійсно працюючий спосіб лікування наркозалежності – це замісна підтримувальна терапія або ЗПТ. Ії використовують у всьому світі, в тому числі і в Україні. Ця терапія необхідна для того, щоб лікувати опіоїдну залежність та зменшити ступінь обсцесії наркозалежної людини. Це вкрай необхідна практика, яка знижує вірогідність інфікування ВІЛ, гепатитами та іншими хворобами. ЗПТ працює за принципом заміщення наркотичних речовин легальними медичними опіатними агоністами. 

Основними речовинами, що використовуються в терапії є метадон та бупренорфін. З 2009 року обидва препарати включені в перелік основних медичних, а МОЗ рекомендувало використовувати їх для лікування опіоїдної наркозалежності. Метадон запобігає прояву синдрому абстиненції, а бупренорфін допомагає плавно зіскочити з наркотичної залежності. 

Ці два препарати не містять шкідливих домішок, тобто є цілком безпечними і не провокують появи хвороб, від яких страждають опіоїдні наркозалежні. 

В Україні з 2017 року ЗПТ цілково фінансується державою. В Україні методом замісної терапії наркозалежних лікують як за державною програмою, так і в ліцензованих медичних центрах на комерційній основі. Також терапія поступово впроваджується у центри лікування СНІДа та міських лікарень.

Автор тексту учасниця II Всеукраїнського конкурсу для журналістів «Наркозалежність vs наркополітика: проблеми та шляхи їх вирішення в Україні» Мілана Головань.