15 липня, росіяни завдали ракетного удару по одному із районів Дніпра. Тоді був вечір, його мешканці уже відпочивали в своїх квартирах і надіялись, що їх мине лихо війни. Серед них була і 87-річна Надія Іванівна, житло якої знаходилось в 15 метрах від епіцентру. Вона пережила Другу світову, смерть коханого чоловіка та інсульт. А тепер їй довелося дивитися смерті прямо у вічі, лицем в лице.

Про це повідомляє редакція 056.

Спочатку здалось, що гроза

«Я рано лягла спати, і почула гуркіт, подумала — гроза. Встала з ліжка, підійшла до вікна, яке поруч, побачила спалах. Це ж жах, все скло розлетілося, і мені в лице. Я взялася за штору і держу її, а мене колотить всю. Я не знала, що робити, чи на підлогу лягати, чи не треба. І я стояла, не рухалася, доки були вибухи», — розповіла бабуся.

На питання, що думала та відчувала в той момент, вона сказала, що нічого.

«А взагалі ніяких думок не було. Я не розуміла що твориться. І зараз не розумію», — пояснила Надія Іванівна.

Коли вчухли вибухи, вона голими ногами по склу вийшла з квартири. Воно шаром покрило всі кімнати, двері в холодильник і всі шафи хвилею відчинило, замок у вхідних дверях вирвало, плазму, яка стояла перед вікном не зачепило.

Диво існує

«Ну і, коротше кажучи, я не знала, як я йшла босими ногами по купі скла. Але ступні не порізлись.

Але тіло в крові було, підлога також. І за два дні все практично зажило, лишились подряпини та синці», — зазначила бабуся.

Вона здивована, що все так минулось, і називає це дивом, показуючи на свої ікони, які так і стоять в куточку.

«В мене ікони з 1957 року. Як я заміж виходила мені сестра їх подарувала. І 11 років чоловік, як помер, а я живу як дурна не знаю, навіщо. І я не знаю, як я лишилася ціла та жива, чи то дід не хоче, щоб я до нього йшла, чи то ікони», — висловилась вона.

Бабуся зі сльозами на очах сказала, що мала це пережити. Але це вже друга війна, яка випала їй на долю.

Пережила одну війну, щоб побачити жахіття другої

Надія Іванівна була дитиною війни, і добре пам’ятає ті жахливі, часи, злидоту і голод, який спіткав наш народ.

«В школу пішла в сім років і почалася війна. Але тоді не такі війни були, як зараз. Я жила в селищі на Полтавщині. У нас також хати спалювали поліцаї. Їм наказали і вони ганчірки в бензині запалювали і кидали на горіща будинків, де люди раніше солому зберігали. Так і йшли вулицею. Але моя мати змела солому і загасила багаття.

І фашисти раніше були іншими. Було багато милосердних. Говорили не чіпати дітей і їжу носили.

А зараз таке горе… Хіба можна так з людей знущатись? Ми ж мирні люди, їх не займаємо», — поділилась вона.

Надія Іванівна заявила, що війна — це набільше жахіття. І переживши її одного разу, мала найзавітніше бажання, щоб вона не повторилася знову. Але, з’явилось нове покоління, яке знову почало це божевілля.