Коли командир старшого лейтенанта Сергія Вороніна майор Дмитро Кріль підбирав слова, щоб описати побратима, ключовими стали: «Про таких кажуть, я б з ним у розвідку пішов. Що ми і робили неодноразово». Цілеспрямований, дуже відповідальний, технічно грамотний офіцер, який миттєво орієнтується та не боїться відповідальності – таким перед нами передстає нещодавний випускник факультету радіотехнічних військ.

Редакція продовжує розповідати про справжніх Героїв України.

У 2014 році, коли почалась війна, Сергія, хлопця з сім’ї військових родом з Одещини, якому ще не було вісімнадцяти, вразили події: Київ – Майдан — Військова агресія. Він, як молодий, здоровий та повний сил, не міг лишатись осторонь і вже з зими запалав ідеєю іти захищати свою Державу.

Але юнак розумів, що 17-ти річного та без досвіду його нікуди не візьмуть, тож дочекався червня і свого повноліття та одразу подався до військкомату. Сергій увійшов до воєнкому зі словами : «Хочу служити».

Хлопця було направлено до найближчого радіолокаційного підрозділу за відношенням, на яке йому вдалося вмовити командира роти. Вже 7 липня юнак приймає Присягу й починає свій шлях служби у радіотехнічних військах Повітряних Сил. Вчитися всьому довелося на місці. Прослуживши півроку та навчившись під наглядом наставників базовим знанням, молодий військовий у лютому 2015 року був направлений до окремого радіолокаційного взводу, що мав здійснити марш на Схід. У складі взводу Сергій нарешті, як давно вже мріяв, проходить залагодження та вирушає до Донецької області. Це був перший підрозділ РТВ, що висунувся з Одеської області на передову. З весни взвод виконував бойове завдання з прикриття повітряного простору, наведення авіації і таке інше. Сергій був звичайним рядовим гранатометником, проте йшов час і юнак розумів, що йому подобається професія військового інженера, він спостерігав за. офіцерами і потроху вчився. Виявився хист до техніки, вміння давалися легко, тож хлопець зрозумів, що потрібно рости. Навіть сержантом вже бути було не цікаво, Сергій відчув, що здатен на набагато більше. Хотілося командувати, вивчати військову науку та навчати самому. По поверненні в пункт постійної дислокації вступати до військового вишу було вже запізно, тож Сергій тільки за рік зміг піти на навчання до Харківського Національного Університету Повітряних Сил на факультет радіотехнічних військ. Навчання кмітливому юнаку давалося легко, Сергій встиг одружитись на красуні Яні, народити сина та при цьому військовий університет він закінчив з високими балами. В 2021 році молодий випускник отримав за рейтингом, а він був п’ятим серед всіх випускників факультету, право обирати подальше місце служби та обрав служити у Харківській бригаді, через те, що у випускників вона вважалася кращою в РТВ. Місцем служби юний лейтенант обрав Краматорськ, бо це була на той час найбільш наближена до ворога позиція і можна було проявити весь потенціал, набраний за навчання, а Сергій звик впевнено іти до мети та робити максимум в усьому, чого прагне. Так для офіцера почалися лейтенантські будні: служба, наряди, до ночі випестування техніки, не часті відвідування родини. Війна застала Сергія на чергуванні, він стояв відповідальним офіцером.

Історію своєї війни чоловік розповідає дуже спокійно. 24-го числа це не було зненацька. Родину ще 22-го він відправив до батьків дружини у Харків.

Були в Сергія побоювання, що почнеться активна фаза війни. Він уважно дивився новини, тож звернення президента рф дало йому поштовх відправити родину в безпечніше місце, потім вони виїхали до Західної України. Так він себе почував спокійніше, і знав, що зможе приймати рішення з холоднішою головою, коли в його руках тільки своє життя.

Повномасштабна агресія рф почалась безпосередньо з обстрілів позицій роти, як і інших позицій ППО по Україні. На ранок увесь керівний та особовий склад був вже на робочих місцях. Сергій займався наземною обороною, розміщенням людей по позиціям для відбиття нападу. На той час зв’язок вже був відсутній і не зрозуміло було звідки і на який чекати напад. Військові знали, що ідуть ракетні обстріли, а за книжками після таких обстрілів іде наступ наземного противника. Сергій згадує, що вони швидко зайняли оборону, вичікували, але нічого не сталося. Повернулися до виконання задач різного характеру: ремонтували техніку тощо. Основне завдання за призначенням його підрозділу — видача інформації радіолокаційного характеру, бойова та розвідувальна робота.

«Наша робота кропітка й, на перший погляд, непомітна. Ворожі літаки дуже бояться, коли їх підсвічують станції ЗРВ, бо це означає, що по них завдадуть удар. Наше радіолокаційне поле не так помітно, проте, вчасно видаючи потрібну інформацію на інші підрозділи, і ми завдаємо їм велику шкоду», — зазначає військовий.

Саме тому з перших годин ворог намагався знищити підрозділи радіотехнічних військ по всій Україні, щоб заволодіти нашим небом.

«Коли служив строкову службу, залишився зв’язок з побратимами, їх позиції десь далеко під Одещиною — теж були під ударом. Дуже багато було знищено радіолокаційної техніки, але ми в строю та продовжуємо виявляти ворожі цілі. 

Дякувати Богові, основна техніка нашого підрозділу не була знищена ворогом — знищили не те що намагалися, і це нам дало змогу безперервно виконувати бойове завдання», — розповідає Сергій.

У вересні поступила команда на передислокацію нашого окремого радіолокаційного взводу через просування у звільненні Харківщини. 

Тож його взвод вирушив на рекогносцировку місцевості. В пошуку та визначенні нових позицій брали участь дві машини.

«В першій із машин знаходились ми з командиром. Оглядаючи місцевість в Ізюмському районі при заїзді на чергову висоту, як потім з’ясувалось, ми потрапили на мінне поле. Ніхто нічого не підозрював, бо не було жодних позначок. Виявилось, що ми встигли проїхати по декількох мінах легковим автомобілем, аж поки одна не здетонувала. Піді мною. Вибух був. Звичайно, нас викинуло з автомобіля. Прийшов в свідомість, а це було швидко, я майже не втрачав її, але сам момент вибуху не пам’ятаю, І вже тоді побачив, що одну нижню кінцівку втрачено. Праву. Ліва ще була. Командир поруч теж постраждав, проте швидко став допомагати мені, наклали турнікети.. Хлопці підбігли, що їхали позаду, і теж почали допомагати. Дістали і свої турнікети, бо мої з бронежилета десь повідкидало. Крові було багато — друга нога теж розтрощена. Затиснули по максимуму і відвезли до найближчого медичного пункту. Там надали першу медичну допомогу, склали ліву ногу мені, затампували праву ногу, дали знеболювальне. Потім я все пам’ятає уривками, то прокидався, то втрачав свідомість. В Харкові я прийшов до тями, там пробув одну добу і гелікоптером був направлений до Києва», — згадує військовий.

В шпиталі Сергій отямився і побачив, що обох кінцівок не має. Другу ногу йому зберегти не вдалося, її ампутували. Неможливо було скласти те, що від неї лишалося. В Києві хірурги врятували коліна. Коліна є, а це добре для протезування.

Трохи більше місяця і Сергія направили до Львівської області. Тут він проходить реабілітацію й займається спортом, щоб скоріше стати на ноги. Поруч с Сергієм кохана, яка дуже його підтримує.

«Син Єгор поки у моїх батьків, вони ним не натішаться. Дідусь, до речі, теж служить, але встигає і онуку увагу приділити«, — зазначив Сергій.

Сергій вважає, що не має чого втрачати силу духу, що фізична біль тимчасова. Головне для офіцера зараз – доробити те, заради чого вдягнув погони, — вибити ворога з української землі.

«Я і хлопцям кажу – головне це мета. Я до неї йшов і іду. Я навчався, вивчав техніку, прагнув якихось висот, досягав. Я мріяв і мрію досі стати великим начальником, командиром.

«Таким, що ретельно все планує і обмірковує, таким, в кого все працює, як годинник. В мене все попереду! Відсутність деяких частин тіла – то не є вирок, і я не збираюся зупинятись!» — заявляє Сергій.

Офіцер впевнений, що, навіть з частково сталевими ногами, він мусить повернутися до лав Повітряних Сил Збройних Сил України і далі виконувати завдання за призначенням.