Роман з позивним Морпіх — відданий український воїн, який служить у військкоматі. До цього він був на полі бою, але в свої 24 роки отримав уже четверту контузію, після якої практично не чує ні вибухів, ні прольотів літаків. Можливо хтось, би радів, тому що не пускають на поле бою, але не він. В цього парубка настільки багато сил, духу та любові до Батьківщини, що він надіється, що скоро знову зможе воювати.

Кореспондент сайту 056 поспілкувався з Романом, та дізнався, чому йому краще було воювати під Ізюмом, ніж служити на Дніпропетровщині. Він розповів, що втратив здатність чути правим вухом, але не наснагу вести нашу країну до перемоги. Він іноді ледве стоїть на ногах від головного болю. Та це друбниця. Бо найбільш болюче для нього було бачити, як помирає побратим на полі бою.

Романе, розкажи, звідки ви, та коли пов’язали своє життя з армією.

Я з Донецької області. Місто Мирноград. Є військовим з 2017 року. Служу з 18 років. Пройшов АТО, ООС. Служив в 503 батальйоні морської піхоти, після чого відправили в академію вчитися на офіцера, потім пішов в 93 окрему механізовану бригаду. Але в квітні була чергова контузія. Тепер я тут.

Як саме, та де це сталося?

Я попав під артобстріл у Великій Комишувасі під Ізюмом. Тоді нам дали два дні відпочити, сказали просто шукати місце де окопуватися, протриматися. І неочікувано з’явився ворог. Він почав вести активний вогонь з усіх сторін. Я вистрибнув з автомобіля, заховався за дерево і тут відразу з іншого боку дерева, біля авто падає снаряд. Ми намагалися виїхати до іншої роти, але ворог нас хотів взяти в коло. В результаті вісьмох з нас поранило.

І часто на вас так підло нападала «друга армія світу»?

рашисти взагалі люблять завдавати удару з-під тишка. Перед минулою контузією, коли було затишшя, ми стояли біля автомобіля пили чай. І тут невідомо звідки, ззаду авто просто прилетіла артилерійська ракета. І ми дивимось один на одного не можемо зрозуміти чи хтось «від’їжджає». Чи живий, чи мертвий не зрозуміло. В одного руку відірвало, ми відразу жгутом перетягнули. Потім швидко евакуація під’їхала, майже впритул, та забрала нас.

Як я розумію, тоді тобі вдалося відновитися. Але що сталося цього разу?

Я в Дніпрі на лікуванні пролежав 10 днів. В цей час взагалі ні з ким не спілкувався. Потім це довго заїкався, це трапляється і досі, коли нервую. Також бувають проблеми із пам’яттю, тріщить голова коли встаю з ліжка. А коли погода змінюється, голова, наче не своя. Та найбільша проблема — це те, що на праве вухо взагалі не чую. Через це не пустили воювати. Думали, що далі… І вирішили перевести у військкомат.

Якщо ти так хочеш на фронт, то може тебе все-таки відпустять?

У мене дуже відповідальне керівництво. Я вже запитував, говорив з ним, рапорти писав, мені щоразу говорили тверде «Ні!». Заспокоюють, що можливо пізніше, якщо слух відновиться. Але лікарі цього не обіцяють.

Поясни, будь-лайка, чому так важливо мати на війні добрий слух.

Коли йде бій, відстань між військовими до 150 метрів. При тому, що і так снаряди гупають добряче, треба кричати, слухати один одного, чути противника, де та що відбувається, звідкіля вихід, до чого далі взагалі будуть йти дії. І якщо ти цього не чуєш, то немає сенсу там перебувати.

Зараз держава відправляє воїнів на реабілітацію за кордон. Чому б тобі не спробувати туди потрапити?

Поки що ні. Навіть з тим рахунком, що я розумію, що потрібна реабілітація. Але я просто контужений, не чую на одне вухо і все. А є такі, що втратили ноги, руки. Ось їм реабілітація потрібна більше, ніж мені. Тому не буду займати чуже місце, принаймні зараз. Тим паче заїкання якось майже пройшло, може і слух поступово повернеться.

Якщо твій слух відновиться, і це станеться до закінчення війни, то хочеш попасти в той же самий батальйон, де був?

У нас весь батальйон був хорошим. Командир — чоловік розуміючий тактику. Тому, хотілось би попасти в ту ж саму бригаду. Але половини з тих контрактників що були немає в живих, а командування попереводилось чи пішло вище.

Ти стільки пережив. Не боїшся знову йти воювати?

Головний страх в тому, що ти бачиш, що твого товариша розірвало на шматки. А коли тебе ранило чи контузило — боляче. А далі? Далі ти живий. Це добре.

Коли просто поруч падає снаряд, то страшно. Ну а кому зараз не страшно?

Якщо не страшно, то треба уже до психолога йти. Тому що страх це нормально. Головне не панікувати.

Скрізь і всюди можна знайти своє місце. Зараз ти від військкомату призиваєш людей йти на контракт, агітуєш. Як взагалі з цим йдуть справи?

До нас навіть 20-річні дівчата приходять самі, щоб пов’язати своє життя з армією. А багато дорослих чоловіків говорять: «Пришліть повістку, тоді я прийду». Коли приходиш до них з повісткою, то чуєш: «Ні, я не піду. Там же воювати треба. Там є хлопці, нехай вони це і роблять». А в мене просто немає слів.

Кілька слів тим, хто не хоче воювати і тим, хто воює!

Не бійтеся йти вперед, нічого страшного там немає. Все одно я вважаю, що рано чи пізно доведеться йти. Тому що противник ще в нас в країні. Його іще ніхто до кінця не вигнав. Тому треба брати зброю і захищати Батьківщину. Хто це буде робити, якщо не ми?

А тим, хто на полі бою, бажаю триматися. За вами Україна! За вами ми!