Мобілізація в Україні під час великої війни стала ключовим елементом стратегії захисту незалежності та суверенітету держави. Водночас цей процес виявив низку соціальних і політичних викликів, які загострили питання єдності суспільства, передає редакція сайту 056. 

З одного боку, громадяни демонструють високу готовність захищати свою країну, з іншого – інформаційні атаки, що дискредитують мобілізацію, а також реакція влади на активістів, які критикують розподіл ресурсів, породжують суспільні розбіжності.  

Медіа та суспільна реакція: проблема «ухилянтів»  

Українські медіа активно висвітлюють теми ухилення від мобілізації та дій територіальних центрів комплектування. Велика кількість публікацій на цю тему викликає неоднозначну реакцію в суспільстві, формуючи два умовні табори. Частина громадян підтримує жорсткі дії ТЦК та вважає мобілізацію необхідним заходом, інша ж критикує методи, вказуючи на порушення прав людини та випадки зловживань.  

Інформаційний простір підсилюється матеріалами, які висвітлюють протести проти мобілізації, інколи без роз’яснень чи фактчекінгу. Це створює поле для маніпуляцій, адже контент про «ухилянтів» часто стає інструментом деструктивної пропаганди. Російська сторона активно використовує цю тему для розколу українського суспільства, акцентуючи на нібито несправедливості мобілізаційних процесів.  

Окрім цього, російські пропагандисти поширюють псевдодокументальні відео про життя «ухилянтів» та мобілізованих. У таких матеріалах військова служба подається як марна справа, що супроводжується стражданнями, а ухилення від мобілізації — як спосіб зберегти життя та свободу. Ці наративи, на жаль, підхоплюються деякими українськими ЗМІ, які акцентують на негативних аспектах мобілізації, що лише загострює ситуацію.  

Маніпуляції та громадський протест  

Ситуацію ускладнюють протести активістів, які вимагають від влади збільшити фінансування ЗСУ. У Дніпрі рух «Гроші на ЗСУ» вже неодноразово стикався зі звинуваченнями з боку міської влади, зокрема мера Бориса Філатова. Із останніх заяв він називає активістів «професійними протестувальниками», а раніше навіть звинувачував у співпраці з ворогом.  

Подібна риторика лише посилює напругу в суспільстві, адже громадські ініціативи часто є важливим інструментом контролю за розподілом ресурсів та підвищенням прозорості процесів. Натомість стигматизація активістів створює уявлення, що будь-яка критика влади — це підрив єдності чи співпраця з ворогом, що є небезпечним трендом.  

З іншого боку, недовіра до влади в частині розподілу ресурсів породжує додаткові сумніви серед громадян. Нездатність чітко пояснювати свої дії або реагувати на критику відкрито й конструктивно ставить під загрозу мобілізаційний процес як складову національної безпеки.  

Вплив на єдність суспільства  

Розкол, що виникає через ці суперечливі теми, є тривожним сигналом. Замість консолідації суспільства навколо спільної мети — захисту країни, зростають внутрішні протиріччя. Російські пропагандисти майстерно використовують це для поширення наративу про слабкість українців, романтизуючи образ «ухилянта» та підсилюючи недовіру до влади.  

Водночас суспільству необхідно розуміти, що критика дій влади чи ТЦК має бути конструктивною та спрямованою на вирішення проблем, а не на підрив довіри до мобілізаційного процесу. Адже саме від єдності українців залежить успішність оборони та майбутнє країни.  

Особливо важливо, щоб ЗМІ та активісти уникали поширення неперевіреної інформації, яка може викликати необґрунтовану паніку чи недовіру. Україна вже не раз демонструвала свою здатність долати внутрішні протиріччя заради спільної мети — перемоги над ворогом.  

Роль влади, ЗМІ та суспільства  

Для збереження єдності необхідна активна взаємодія між усіма складовими суспільства. Влада має забезпечувати максимальну прозорість мобілізаційного процесу, чітко пояснювати громадянам необхідність тих чи інших дій. ЗМІ повинні акцентувати увагу на успішних прикладах мобілізації та підтримувати інформаційну гігієну. А суспільство — залишатися пильним до маніпуляцій і пропаганди.  

Мобілізація — це не лише військовий, але й соціальний виклик. Її успішність залежить від рівня довіри всередині країни, адже лише об’єднане суспільство здатне здолати агресора та забезпечити мирне майбутнє.