Близько 240 км від Дніпра і десь 40 км від Бахмуту. Як живе прифронтове містечко в Краматорському районі? Головне — живе. Його жителі водночас підлаштовуються під реалії війни та дуже надіються на швидку перемогу України.

В цьому переконався журналіст сайту 056.

Кожне місто нашої країни — неповторне та своєрідне. А ще більше відрізняються регіони.

Потрапити до Донеччини вперше під час війни не так сумно, коли там не був до війни. Чому? Тому що можна тільки уявити, скільки долей там зламала війна.

Перетинаючи кордон області ти бачиш, здебільшого замуровані вікна. Домівки є різні: і занедбані, і доглянуті. Там люди продовжують жити, пропри все.

І відразу впадає в око ще одна особливість того краю — троянди. Вони майже скрізь — на подвір’ях та міських клумбах. Через війну вони стали дикими, але лишились такими незламними та гарними, як і донеччани.

Дивлячись на це все, уява малює щасливі родини, які не знали, що колись доведеться втікти від звуків вибухів чи ховатись та молитись про мирне небо, щоб нога рашиста не підійшла ближче. Молитись та ненавидіти — життя в контрастах.

Коли їдеш по селищу і бачиш зруйновану ракетою АЗС, а на схилі біля неї сидить хлопчик років 10-ти і з вудочкою ловить рибу. Спокійно, ні на що не звертаючи уваги. І можливо дитячі майданчики пусті, та можна побачити матерів з колясками, підлітків, які прогулюються містом, пенсіонерів з рожевим волоссям та інших звичайних людей, які з тих чи інших причин лишились там де дім.

Також в місто приїжджають іноземні журналісти з США, Франції, Канади. Вони зупиняються в готелях, спілкуються з місцевими та військовими, фіксують російські злочини, а потім збираються вечорами, всі разом майже до ранку обговорюючи зібрану інформацію.

Так, такого більше ніде не вони не побачать на своєму віку, вони навіть не уявляли, що таке буде можливо в цивілізованій, європейській мирній країні.

Іноземці попри страх та ризик їдуть туди, де цілодобово лунають вибухи, де вимушені жити та працювати українці. Вони захоплюються такими людьми, дружньо посміхаються їм. А ще вони керуються ентузіазмом…

Чим же керуються жителі прифронтового містечка? Патріотизмом, любов’ю до своїх домівок, впертістю, звичкою тощо. Хто чим… Але головне, що є у кожного — віра (когось переповнює, а в когось — дуже глибоко в душі). Недарма на Донеччині так багато церков. І хоч місцеві жителі — прості смертні, але щоб витримати такі реалії — треба мати надлюдську силу духу.

Перемоги, дорогенькі! Ми — українці — її варті, як ніхто.