Існує такий народний вираз: «Вчитель від Бога». Особливо він звучить зараз, коли в час війни педагогічний колектив після уроків збирається, щоб допомагати нашим оборонцям. Вони невтомно плетуть маскувальні сітки, які так потрібні для захисту від ворожих очей у небі та на землі.

Редакція сайту 056 поспілкувалася з колективом учителів однієї зі шкіл Дніпра. Вони поділилися тим, як за час війни еволюціонувало плетіння сіток, скільки часу на це витрачається, про потріскані руки та як плоди їхньої праці стали справжнім оберегом.

Директорка школи Валентина Миколаївна розповіла, що все почалося одразу після повномасштабного вторгнення. До них звернулися волонтери й повідомили, що потрібна допомога.

«Спочатку всі були розгублені: війна почалася, треба щось робити. Щоб не сидіти склавши руки, ми почали в’язати сітки.

Зараз зі спанбонду плетемо. А до цього зносили все, що було вдома: купували фарбу, фарбували простирадла, підковдри, футболки в зелений колір. Потім усе це розвішували на подвір’ї для сушіння, а вже потім плели», — розповіла вона.

Валентина Миколаївна зазначила, що на другий рік війни перейшли на спеціальний матеріал. Адже сітки з тканини намокають, стають важкими, та й все можливе ганчір’я із домівок уже використали.

«Спанбонд ми знайшли на сайті в інтернеті й почали замовляти за власні кошти. Один рулон коштує 3 тис. грн. Нещодавно закупили матеріалу майже на 24 тис. грн. Для цього педагогічний колектив виділяє гроші з кожної зарплати», — розповіла вона.

Ірина Вікторівна, яка займається підготовкою та нарізанням матеріалу для плетіння, пояснила, що спанбонд більш практичний за тканину як для військових, так і для них.

«Він легший і швидше плести, ніж із тканини. Менше пилу, але все одно руки чешуться, а шкіра тріскається від дрібних ворсинок. Це просто так не минає», — зазначила вона.

Тривале плетіння шкодить не лише шкірі рук. У деяких учителів є алергія на пил або навіть бронхіальна астма. Тому восени й навесні вони працюють у масках. Але це їх не зупиняє, адже вони розуміють: це їхній внесок у перемогу, каже Тетяна Юріївна.

«Якщо знаєш, що сітки врятують комусь життя, то це важливіше за потріскані руки», — пояснила вона.

Колектив працює, скільки може, — сітки плетуть кілометрами квадратними. У середньому виходить дві великі сітки розміром 6×8 або 8×12 метрів за тиждень. Це великі сітки, які накривають військову техніку — танки, САУ.

Окрім цього, плетуть невеликі маскувальні сітки та загалом створюють своїми майстерними руками інші необхідні речі на запит військових.

Зокрема, шиють білизну. Вчительки, які вміють це робити, долучилися до процесу. Вони знайшли викрійки. Тканину знаходили вдома, частину приносили місцеві жителі, а решту віддавали магазини як залишки. Також в’яжуть шкарпетки та килимки, шили й величезні прапори України довжиною три метри. Підтримують дух зворушливі відгуки від воїнів.

«Нещодавно нам надсилали фото та відео військові, яким ми передавали сітки. На них видно, як ворожий дрон зачепився в сітці. Дякували нам за те, що це врятувало життя. Адже дрон саме зачепився й не зміг рухатися далі», — розповіла Валентина Миколаївна.

Вона наголосила, що задля таких повідомлень та перемоги, вони і працюють. Тим паче, війна не оминула і їхній колектив.

«У деяких вчительок чоловіки воюють, у когось сини. В однієї колеги чоловік загинув, в іншої — зник безвісти. Наш вчитель фізкультури та садівник також воюють. Загалом війна так чи інакше торкнулася кожного українця. Щоб вона скоріше закінчилася, ми робимо все, що можемо, і навіть більше.

Плетемо сітки, як для своїх дітей, вкладаючи в них материнську любов і турботу. Ми робимо їх справжніми оберегами. Багато хто з нас, коли плете, в думках молиться, щоб сітка допомогла, врятувала на фронті. Ми прагнемо, щоб це були справжні захисні сітки для українських військових.

Можливо, вдома є багато справ, але ми розуміємо, що, якщо не допоможемо, якщо ворог не буде зупинений, то не буде роботи та дому. Тому ми намагаємося підтримувати наших захисників», — поділилася директорка.

Вона зазначила, що пишається тим, що колектив не залишився осторонь війни. Більш того плетіння стало частиною їхнього життя. Учительки розуміють, що провели уроки дітям, а тепер потрібно прийти сюди і поплести на благо Батьківщини. При цьому вони відкладають вечірній відпочинок і деякі домашні справи.

«Чоловік уже знає, що треба самому приготувати вечерю, бо жінка прийде, коли вже стемніє», — каже вчителька Галина Олександрівна.

Хтось приходить частіше, хтось рідше, іноді навіть із дітьми. Але коли є великі замовлення, то працюють активніше.

Раїса Анатоліївна, яка працює в групі продовженого дня, ходить додому тільки спати. У її житті були втрати, але вона знайшла відраду тут. Про неї кажуть, що вона «павучок», який плете й плете. А сама вона вважає, що так «донатить» своїм трудом.

«Я сюди біжу, бо розумію, що приношу користь. Приходжу навіть у суботу й неділю. Приходжу перед роботою, а після неї йду плести сітки. Можу це робити навіть до дев’ятої вечора», — зізналася Раїса Анатоліївна.

Людмила Федорівна, яка плете сітки й шиє білизну для військових, не уявляє, як би вони могли це робити без такої організації.

«Взагалі у нас багато замовлень. Наша директорка завжди пише, коли потрібно волонтерити. Вона дуже енергійна жінка. Як тільки до неї звертаєшся, вона «мобілізує» всіх, щоб виконати запит, бо це важливо. Кожен намагається знайти час і зробити свій внесок. Завдяки тому, що у нас таке керівництво і дружний колектив, тут легко працювати.

Також у нас є стимул. Хочеться, щоб війна скоріше закінчилася, щоб не лунали вибухи. Том треба, щоб наші воїни знали, що вони не одні, що ми в тилу також стараємося для них. Окрім своєї основної роботи, виконуємо й цю справу, щоб нашим захисникам було легше.

У такий час багато українців об’єднуються та діють зі свого боку. Можливо, хтось і нічого не робить. Але я вважаю, що таких майже немає. Усі якось допомагають: донатять, готують, передають щось військовим», — підсумувала вона.