— У добровольчому батальйоні «Айдар» рік відслужив на бойових в АТО. Там був гранатометником — працював на СПГ та РПГ. Взагалі, мені сподобалося — опанував багато військових професій. Коли нас вивели, розірвав контракт. Працював у фірмі зі встановлення пам’ятників. Повернувшись з АТО, роздарував усе своє військове майно — броніки та інше. Вирішив назавжди «зав’язати» зі службою. Та 24 лютого 2022-го я вже був у ТЦК, — розповідає Руслан. — Поїхав у міський спочатку, але там вже була величезна черга. Тому пішов у Полтавський районний ТЦК та СП. Там теж була черга, але у військовослужбовця, який приймав документи, був шеврон «Айдара». Я підійшов і сказав, що теж з «Айдара», тож мене одразу оформили.

Руслана зарахували до роти охорони Полтавського районного ТЦК та СП — він став четвертим військовослужбовцем у роті, яку тільки формували, каже воїн.

Перші тижні Руслан був у складі підрозділу, який вивозив підбиту російську техніку з кордону із Сумською областю. Зокрема, привезли в Полтаву три танки, які після ремонту були передані в бойову частину ЗСУ.

Та цього військовому було недостатньо, відчував, що хоче робити більше для захисту країни. Він був серед бійців, які звернулися до командира з проханням залучити їх до безпосередньої участі в бойових діях.

— По-перше, я до ТЦК прийшов ранком 24.02, бо моїй дитині було 3 роки. Я пішов заради захисту своєї сім’ї. Щоб росіяни не прийшли до нас — пішов я. Коли стало ясно, що до нас вони вже не полізуть, зрозумів, що хочу більшого. Бо ми ж з хлопцями прийшли захищати Україну, а в нас було багато тих, хто пройшов АТО. Сказали, що або ми переводимося в бойову бригаду, або нас відправляють на війну. А потім був створений окремий штурмовий загін «Одін».

Навчання і бойове злагодження підрозділ проходив на базі однієї з військових частин неподалік Полтави. Перший виїзд був на Сумщину — для виконання стабілізаційних заходів в населених пунктах між Охтиркою та Тростянцем у квітні. Далі підрозділ брав участь в охороні державного кордону на Чернігівщині та Сумщині, евакуації російської техніки з Чернігівщини до Полтави на відновлення.

Та молодший сержант чекав нагоди застосувати свої воїнські навички безпосередньо на полі бою. І така нагода видалася у червні на Донеччині — в районі Бахмута. Руслан був у складі розвідувального взводу командиром однієї з груп.

Виконували завдання з розвідки та зачистки позицій. Протистояли підрозділу Вагнера, і під час вогневого контакту більшість групи отримали поранення — Руслану довелося організувати надання допомоги та витягувати поранених побратимів під щільним вогнем противника.

— Я ішов в першій двійці з командиром. Його першого поранили. Я взяв рацію,

передав, що я стаю за командира і почав евакуювати хлопців. А росіяни були від нас метрів 10, за бугорком. Нас вижали в поле з посадки, ми не могли ніде укритися. Потихеньку під обстрілами довелося витягувати своїх. Тоді всі вижили, вдалося витягти усіх. Три дні відпочили — і пішли на новий штурм. Потім пару днів відпочинку — і отримали завдання зайняти позиції в черговій посадці. Між обстрілами і штурмами окопувалися. Періодично змінювали точку — хтось міняв нас, когось змінювали ми, — розповідає молодший сержант.

Воїн згадує, що найменша до ворога відстань, на якій йому доводилося облаштовувати позицію — 30 метрів. Тоді від противника відділяла тільки «зеленка». Чули, як росіяни перемовлялися між собою. Щодня доводилося відбивати ворожі штурми — на щастя, успішно.

Наприкінці серпня «Одін» вивели з-під Бахмута на відновлення, доукомплектування та бойове злагодження. Цей час Руслан використав для підвищення своїх навичок. Зокрема, відточував навички роботи з АГС, навіть зібрав групу з однодумців. Кожну вільну годину виїжджали на полігони та вчилися швидко і влучно стріляти.

Восени підрозділи загону на Чернігівщині, а згодом на Сумщині контролювали ділянки кордону, перешкоджаючи ДРГ противника заходити на українську територію. Молодший сержант зауважує, що активних бойових дій тоді в зоні їх відповідальності не було, тож мав можливість активно готуватися до наступного бойового виїзду.

Застосувати на практиці навички видалася нагода у квітні 2023 року в Серебрянському лісництві. Тоді штурмовий підрозділ «Одіна» отримав завдання зайняти та утримувати позиції ворога.

— Наша штурмова група пішла уперед. Ми прикривали хлопців з АГСу. Стояли від них кількасот метрів. Були на постійному зв’язку зі штурмовою групою і з командуванням, працювали по координатах. Того дня штурм не вдався, у нас було багато поранених, чимало загиблих. Ми з командиром зрозуміли, що хлопцям потрібно допомогти. Залишили замість себе двох бійців на АГС, а самі пішли допомагати штурмовикам. Та дорогою прилетів снаряд, поруч зі мною розірвався. Мене сильно контузило, втратив свідомість. Командир витяг мене, передав на евакуацію.

Отримавши першу допомогу, вже наступного дня Руслан знову був на бойовому виході. Бо розумів, каже молодший сержант, що людей не вистачає, а побратимам потрібна підтримка. Невдовзі отримав наступну контузію — лікувався в розташуванні за декілька кілометрів від позицій. І вже за п’ять днів знову був на «нулі».

Загалом у Серебрянському лісництві Руслан брав участь у бойових діях упродовж двох місяців. Окрім контузій отримав тільки пару «подряпин». Каже, товариші називали його Щасливчиком — бо примудрявся виходити з бойових дій практично неушкодженим, лише з незначними пораненнями.

У травні «Одін», передавши позиції іншій бригаді, вийшов на чергове відновлення. Знову виконували завдання в прикордонні на Сумщині та Чернігівщині. Руслан використав цей час, щоб опанувати нову військову спеціальність — мінометника.

Тож напередодні нового 2024-го в черговий виїзд в зону бойових дій вирушив у складі мінометного розрахунку. Виконували завдання на околиці Авдіївки на Донеччині.

— Там ми постійно перебували на «нулі». Це дачі на околиці міста. Шукали напівзруйновані хати, в яких були підвали. Жили там пару днів, поки нас не виявить ворог. Потім уночі міняли позиції. Працювали з міномета по противнику, але ситуація була вже інша: мали свій Starlink, планшети, підключені до прямої трансляції. Тож ми самі себе коригували — бачили, куди стріляємо. Звісно, ми були однією з пріоритетних цілей — по нас працювали не тільки ворожі FPV, але міномети та арта. Перші тижні нас не могли вирахувати, та одного дня над нами завис ворожий Mavic. Майже одразу FPV розвалив сарай, де ми були — нас з побратимом завалило, але вдалося вибратися.

Намагаючись сховатися від чергового ворожого дрона, Руслан побіг городами, шукаючи укриття. Зміг сховатися у підвалі, та дрон вибухнув поруч — через вентиляцію ударною хвилею воїна сильно контузило, пошкодило барабанні перетинки. За декілька годин, прийшовши до тями, молодший сержант зміг вибратися та дістатися до позицій суміжного підрозділу. Звідти для нього викликали евакуацію та допомогли дістатися рятівного транспорту.

— Наступного дня я повернувся до хлопців — моїх мінометників. Пересувався приховано, перечікував дрони, коли чув їх наближення. Ми ще встигли попрацювали, перш ніж нас вивели з Авдіївки. Ми виходили останні з нашої групи — давали можливість хлопцям максимально вийти з напівоточення.

У лютому 2024-го Руслан повернувся до Полтави. Приділив увагу здоров’ю — після численних важких контузій потребував лікування. Зараз молодший сержант проходить службу на посаді командира відділення взводу охорони Полтавського районного ТЦК та СП.

За успішне виконання бойових завдань та проявлену мужність воїн відзначений почесними нагородами Головнокомандувача ЗСУ: нагрудними знаками «Сталевий хрест» та «Золотий хрест» — за участь у бойових діях під Бахмутом та під Лиманом, відповідно.

Зараз Руслан готується до переводу в бойову частину. Зізнається, міг би звільнитися з армії за станом здоров’я, але хоче продовжувати бути максимально ефективним у справі боротьби з ворогом. Планує долучитися до підрозділу Сил безпілотних систем.

— Чимало моїх побратимів зараз ще воюють в бойових бригадах. Я багато з ким спілкуюся. Тим більше я бачу, яке зараз у цивільних людей відношення до військових. Те, що я тут в Полтаві чую, мені, чесно, образливо. Окрім того, я вважаю, що війна — це час проявити себе, — наостанок каже воїн. — А ще вважаю, що навчатися військової справи та тактичної медицини обов’язково потрібно кожному — як мінімум, для себе. Тому що, думаю, війна не закінчиться швидко. Навіть якщо зараз призупиниться, за якийсь час бойові дії можуть відновитися. І єдиний шанс подолати ворога — спільними зусиллями дати гідну відсіч.

#вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП