24 лютого 2022 року більшість харківців прокинулись від звуки ракетних ударів, вибухів та заграви пожеж. Московити, як і свого часу німецькі загарбники, о четвертій ранку розпочали повномасштабну агресію на території України. 

Тоді Харків вистояв, і досі тримає захист, незважаючи на усі труднощі, які випадають на долю прифронтових міст. Тож що змінилось у Харкові упродовж цих років: бізнес, деколонізація, театр — у цьому матеріалі редакція 057 обрала саме ці напрямки.

Бізнес у Харкові

Харків історично був торговим містом, і не змінив цій традиції навіть у часи повномасштабки. Найкрупніший торговельний центр Східної Європи — ТЦ «Барабашово» зазнав нищівних пошкоджень, удари по ринку не припиняються й нині.

Окупанти періодично обстрілюють ТЦ «Барабашово». Фото: Бабель

Втім підприємці знаходять можливості працювати: це стосується як торгівлі, так і інших видів бізнесу. Ті, хто не релокував свої підприємства і залишився працювати у рідному місті, поповнюють скарбницю Харкова.

Бізнес свідомо прийняв рішення залишитися, створювати робочі місця й платити податки. Причому податки сплачує доволі успішно — за умови дефіциту нових можливостей сплата за єдиний податок у 2024 році зросла на 700 млн. гривень у порівнянні з 2023 роком. Це на 24% більше — достатньо величезна сума для дохідної частини бюджету Харкова. Цей маленький харківський бізнес показав, що у нього є величезний потенціал для зростання навіть під час війни, хоча йому дійсно дуже складно через прильоти, необхідність відновлення, втрачання на це коштів, — розповів президент Асоціації приватних роботодавців Олександр Чумак.

Отже, ФОПи сплатили 3 206 976,6 тис.грн. єдиного податку, попри дефіцит робочої сили, ризики прямої агресії та обстрілів, нестачу фінансів для відновлення бізнесу — бо, окрім гарантій державної програми єРобота, інші програми підтримки, наприклад кредитування 5-7-9%, не працюють настільки ефективно у нашому регіоні. За статистикою, Харківська область нині на 5 місці в Україні за кількістю працюючих ФОП і на 2 — по кількості тих, що припинили діяльність.

На думку Олександра Чумака, бізнес розуміє зміни в економіці і знаходячись у новій для себе ніші, починає випускати новий асортимент товарів і послуг,  при цьому активно волонтерить і підтримує ЗСУ. А поки частина підприємців самі воюють та захищають країну, жінки беруть ініціативу на себе, активніше й більше відкривають ФОПів: займаються торгівлею, працюють в ІТ, відкривають перукарні, ресторани та кафе.

Але розвиток неможливий без всебічної підтримки бізнесу. Що ж у перспективі? 

Наша національна ідея — Перемога, ми маємо досягти такого стану, щоби агресор отримував справедливе покарання будь де, де б він не був. Ми маємо повернути вивезенних дітей, полонених, тіла загиблих, допомагати ветеранам та пораненим, навчати своїх дітей і онуків, що росія це зло, і такою завжди буде. У майбутньому маємо бути націленими на дії щодо розпаду росії, тому що цілісна росія для нас завжди буде ризиком нового вторгнення. Робити все, щоби підтримувати самостійність національних республік в росії, особливо прикордонних областей, підтримувати їх прагнення бути самостійними, навіть технічною зброєю, — впевнений Олександр Чумак. 

Щодо долі Харкова — в нас залишаться переваги, які були до війни — це зокрема торгівля. Також необхідно відновити освіту та виробництво. 

Це основні напрямки з прицілом на те, що ми будемо містом-фортецею, що буде відповідати за перший удар, щоби його втримати і не дати ворогу пройти далі. Це означає, що у нас мають бути дуже серйозні військово-економічні кластери, індустріальні парки, які займаються виробництвом. Маємо будувати безпечні приміщення — частина виробництв буде під землею, я бачу що дехто вже так робить. Виробляти багато зброї, обладнати місто та підприємства власними РЕБами та ППО. Це час, коли 50-100 років нам треба буде так працювати і не розслаблятися. 

Деколонізація Харкова

Підгрунтя міцної оборони міста — історична пам’ять. Керівниця Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова розповіла, яких змін зазнав Харків за ці роки через призму деколонізації.

Нелюбов, ненависть до росії переважає всі сумніви щодо доцільності позбавитися всього російського. Зараз люди з розумінням ставляться до перейменувань, є дискусійні моменти, але такого спротиву, як спостергіали у 15-16 роках, немає. На загал люди не засуджують і не створюють проблем у питаннях щодо процедури перейменувань та деколонізаційних процесів.

Повномасштабне вторгнення відкрило великий пласт напрямку меморіалізації учасників російсько-української війни. Звичайно, УІНП і раніше цим опікувався, оскільки російсько-українська війна триває з 2014 року. З того часу інститут напрацював методи щодо увічнення пам’яті — церемоніал поховання, створення військово-мемораільного кладовища, фіксацію подій через свідчення сучасників війни, комбатантів, військовополонених. Зараз ця робота масштабувалася, стало більше викликів. 

У Харкові позбулися, зокрема Московського проспекту. Фото: Ґвара Медіа

Важливий напрямок — робота з топонімією. До процесу декомунізації улітку 2023 року додалось виконання закону про деколонізацію — вивільнення українського простору від назв, повязаних з географією рф, тими чи іншими військовими та політичними діячами, які глорифікували або виправдовували російський, імперський або комуністичний режими. Лише у Харкові перейменували понад 561 топонімів, серед них 3 станції метро. По області змінили назву понад 3 тисячі топонімів.

Є великий запит у Харкові на вшанування пам’яті загиблих захисників. Ми приймаємо такі ініціативи і просимо органи місцевого самоврядування надавати вулицям імена загиблих захисників. У Харкові маємо 35 таких топонімів. Це небагато, трохі більше 1% від загальної кількості топонімів, — визнає Марія Тахтаулова.

Крім меморіалізації загиблих у цій війні, викликом буде робота з пам’ятками Другої світової війни, що потребує окремого законодавчого врегулювання. 

Що стосується мови — можливо, за три роки української стало менше ніж було улітку 2022, можливо, відкат відбувся на побутовому рівні. Мені здається, минув перший страх. І люди звернулись до звичної побутової мови спілкування, можливо могли вплинути переселенці, хоча точно знаю, що села поблизу Харкова переважно українськомовні, — розповіла Марія Тахтаулова.

Незламний театр

Термін «незламний» за три роки війни стосовно харківців і Харкова настільки часто повторювали, і він настільки набив оскомину, що деякі місцеві вже самі стали глузувати з нього. Втім, стосовно роботи харківських театрів він став доречним, вважає головний режисер театру ім. Шевченка та театру P.S. Степан Пасічник. Як творча особистість, він сприймає події емоціями, якими й поділився з нами.

Початок повномасштабного вторгнення став для режисера особистою, болючою травмою. Його дитя — спектакль «Маклена Ґраса» за останньою відомою пєсою Миколи Куліша, остання постановка режисера Леся Курбаса, так і не побачив світ. 

«Для режисера це як вагітність, яка не закінчилась народженням дитини. 25 лютого 2022 року у «Березолі» мала відбутися прем’єра, а 24 — остання генеральна репетиція. І о 8 ранку 24 лютого 2022 року мені дзвонили актори та питали, чи їхати на репетицію. Вистава, яку ми довго готували, не вийшла. До сьогодні ми не знімаємо банер цієї афіші, яка вже стала історичною і нагадує про те, що бомбували не тільки інфраструктуру, будинки й забирали життя людей, а й націлені були безпосередньо в ту точку, яка націю робить нацією: Культура і Мова. Театр і пісня. Поезія і звук».  

Афіша спектаклю «Маклена Ґраса». Фото: Степан Пасічник

Була й інша емоція — коли зґуртувалась вся країна.

Моя особиста ейфорія, коли я казав що Україна обов’язково в кожному місті має поставити пам’ятник путіну за те, що він зміг об’єднати країну, пам’ятник  миршавий такий, маленький пластмасовий, з траурними вінками. Це моя перша емоція була у 22 році коли я бачив коли все об’єдналось. 

Втім у реалі харківські театри, які не встигли оговтатись від ковідних обмежень, зазнали чергового удару — у прямому й переносному сенсі — через нові заборони, тепер вже через військовий стан. 

«В 2023 році я вважав, і заявляв, що обласна військова адміністрація очевидно служить інтересам країни, яка на нас напала, через блокування культури Харкова як такої, культури комунікаційної як живого слова — я кажу про 22-23 роки. Тоді на вулицях не можна було побачити живу людину, тому що прилітало, був шок для усіх галузей життя в нашому місті, і поступово ті люди, які жодним дотиком не розуміли, що таке агресія, які звикли зі сцени говорити про любов і жили в своїй емоційній бульбашці, раптом почали ховатись у метро»

У прифронтових містах й тих, що зазнають обстрілів, Одесі, Сумах, Дніпрі, театри ні на мить не припиняли діяльність. У той же час харківські театри, зокрема «Березіль», маючи власну сцену, через заборону влади вимушені грати в орендованих приміщеннях, які можуть прийняти лише маленьку частину глядачів, при тому що попит набагато більший. Водночас оренда займає вагому частину витрат для театрів, в яких актори, ті що не виїхали або не пішли на фронт, грають лише на дві третини ставки.  

Ми змушені виживати попри ті копійки. Я думаю що фінансування яке було анонсоване — в ракети дрони і культуру… а культура як завжди, як і за радянських часів залишилась на обочині. Можливо, це навіть добре, що вона почала опікуватися сама собою і в неї навіть щось виходить. 

Незважаючи ні на що, театри виживають, зокрема Post Scriptum поставив третю виставу, з якою грав на деокупованих територіях і їздив на передову. 

Якщо ми говоримо про незламний Харків, і на всіх наших банерах «Ми разом — ми харків’яни, харківський театр на сьогоднішній день в порівнянні з усіма іншими театрами України — це незламний театр, і не завдяки владі, — вважає Степан Пасічник. 

Щодо змін у світогляді харківців — 2022-го режисер відчув, що на ту мить містяни дійсно об’єднались.

Я бачив і свідчив певне внутрішє єднання містян, незалежно від того хто є хто, якою мовою говорить, але розуміння того, хто є ворог, було написано на обличчях… А потім пройшов час, пройшов 24 рік, 25, зявилась втома мабуть, зявилась пресловута «какая разница». Потім я аналізував — супсільство в принципі не змінилось, яке було так є і, яким було в 14 році, таким і залишилось, стрес пережили, і ті, хто сидів у кав’ярнях і далі сидять…

Працювати і далі в Українському Харкові й задля нього — так бачить перспективу режисер, незважаючи на усі перепони.

«Без надії таки сподіваюсь», — скажу словами Лесі Українки. Я вмію робити тільки те що вмію, на жаль нічого іншого не можу. Це моє рідне місто, яке я люблю, яке я не проміняю ні на що, тому усвідомлюю своє майбутнє саме в українському Харкові і для українського Харкова. Для мене нічого не поміняється, я все робив це протягом всього життя — починаючи з історії мого батька, коли під вікнами стояли кгд ще з 1985 року… 

…Я емоційна людина і мушу застосувати те, що кричали харківські фанати, але тепер ще зі словом Трамп… І Путін — х..ло. Напишить це за особистим моїм бажанням.