Перший військовий досвід Роман здобув ще у 2016-2017 роках. Тоді замість строкової служби обрав службу за контрактом у 58 ОМпБр на посаді номера обслуги ЗУ-23-2. Після звільнення працював робочим у приватному бізнесі.

Після мобілізації до роти охорони Лубенського районного ТЦК та СП на посаду стрільця перші місяці солдат Тарасенко ніс службу безпосередньо в місті: виконував завдання на блокпостах та охороні об’єктів, ходив у наряди. Коли в Лубнах з військовослужбовців ТЦК та СП була сформована зведена стрілецька рота, в її складі на посаді кулеметника вибув на охорону державного кордону на Чернігівщині.

Там він та його побратими фіксували рух ворожих БПЛА, ракетні обстріли, а також протидіяли диверсійно-розвідувальним групам противника.

— Ворожі ДРГ намагалися переходити кордон. Коли надходило повідомлення, що групу противника фіксують в нашому секторі, ми перешкоджали цим спробам. А 21 січня 2024 року надійшов наказ висуватися в Авдіївку. Додому змогли заїхати на пару годин. Жінці, звісно, не сказав, куди їду. Повідомив, що їдемо на Харківщину трохи «погуляти». Звісно, вона потім дуже ображалася. Але зрозуміла.

На Донеччині підрозділ прикомандирували до 110 ОМБр. Одразу після прибуття у складі своєї групи солдат вийшов на виконання бойового завдання. Ходили в ротації на бойові виходи на декілька днів. Під час бойової роботи трапився інцидент, який воїн згадує як особливо складний.

Позиції, які мали завдання утримувати, розташовувалися серед посадки, на самому краю лінії оборони — так званому «нулі». Окопи протяглися поміж розбитими стовбурами дерев, згадує військовий.

Вночі проти 3 лютого був черговий бойовий вихід. Зайшли на точку вдосвіта — о пів на п’яту ранку. За декілька годин до окопів приховано наблизилася ДРГ противника. Ворог ховався поміж дерев та в западинах, готувався до штурму. Водночас росіяни активно обстрілювали позиції наших захисників, щоб подавити супротив.

Тактична обстановка змінювалася стрімко — і в якийсь момент Роман залишився сам. Віч-на-віч з групою російських солдатів, які вже займали крайні бійниці.

— Добре, що у мене була рація. Я доповів про ситуацію, попросив допомогу. Коли почув, що наші йдуть, вступив у бій. Бив окупантів зі свого РПК. Залишалося 40 патронів, коли підоспіли хлопці — мої побратими та тероборонівці з нашої 116-ї. Я, якщо чесно, вже попрощався з життям. Розумів, що мене хотіли взяти в полон, але я б не дався. Разом з пацанами вибили росіян та відбили свою позицію, — згадує солдат.

Відбивши спробу ворожого штурму, піхотинці, утім, не уникли небезпеки: противник інтенсивно гатив по позиції з різних видів озброєння.

Тож за декілька годин група отримала наказ виходити повним складом на точку евакуації. Спочатку вивели поранених, потім довелося повертатися за загиблими. Рано вранці 4 лютого Романа разом з побратимами вивіз з «нуля» автомобіль евакуації.

Окрім важкої контузії, Роман зазнав травми плечового суглоба, яку лікує досі — йому встановили титанові шурупи для зрощення кістки. Попри це, він продовжує службу — повернувся до виконання обов’язків у Лубенському районному ТЦК та СП. Ходить у наряди, виконує оповіщення громадян. Хоча, зізнається воїн, цей обов’язок викликає у нього внутрішній дискомфорт. Адже переконаний, що кожен чоловік має захищати свою країну, але спостерігає байдужість багатьох співвітчизників. Солдат зізнається, що після пережитого, коли бачить відсутність підтримки ЗСУ серед цивільних, відчуває втому та розчарування. Однак продовжує виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною.

У жовтні 2024 року за виконання бойового завдання на Авдіївському напрямку солдат Роман Тарасенко нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий Хрест».

— Мені ця нагорода не треба, я її не просив, і не за нею пішов у військо. Мені, якби хлопці ті, що приходили мене витаскувати, воскресли і були живі та зі своїми сім’ями. Та вже ніхто не в силах їх повернути. Однак те, що нам усім по силах — так це боротися і перемогти окупантів. Щоб рідні полеглих побратимів бачили, що ті віддали життя не марно. Але Перемогу в нинішній війні можна здобути лише усім разом, взявши зброю до рук і спільними зусиллями вигнавши ворога з нашої землі, — наголошує військовий.

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП