День святого Валентина нагадує нам, що в цьому світі є кохання. Воно надихає на подвиги і вдихає життя. Не дарма про це почуття складали вірші у різні епохи. Про нього їх більшість. А особливо милозвучні ті, що на українській мові. В них є душа, пристрасть та глибокий сенс.

Редакція сайту 056 зробила підбірку українських ліричних віршів. Можете просто прочитати їх подумки, чи відправити коханій людині. Але найефектніше буде, якщо ви прочитаєте виразно вслух і той, про кого в йдеться в рядках, почує це. Адже поезія здатна розтопити навіть крижане серце.

Володимир Сосюра

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною…

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

Сергій Жадан

Пливи, рибо, пливи –

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось – мої сни,

це – рибальські човни,

це – ніч, це – течія,

це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім –

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети –

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій –

радій, рибо, радій.

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

Іван ФРАНКО

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне у тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного тогоГріха!

Ліна Костенко

Недумано, негадано

забігла в глухомань,

де сосни пахнуть ладаном

в кадильницях світань.

Де вечір пахне м’ятою,

аж холодно джмелю.

А я тебе,

а я тебе,

а я тебе

люблю!

Ловлю твоє проміння

крізь музику беріз.

Люблю до оніміння,

до стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана,

і вже без вороття,—

я п’яна, п’яна, п’яна

на все своє життя!

Василь Стус

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом… в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку…

Плачуть вночі лишень солов’ї…

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Оксана Забужко

Ти не мій, ти не мій, ти не мій,

І ні вітер, ні вечір, ні сльози,

Тільки світу зелений сувій,

Тільки літа завищені дози.

У мені, у мені, у мені

Стільки кривди і стільки крові!

Літо ходить сторч по стіні,

По шаленій моїй любові.

Утікай, утікай, утікай —

Літо прагне людської жертви.

Люди раз уже втратили рай,

Потім вдруге, і втретє, вчетверте…

Ти не мій, ти не мій, ти не мій

Ні сьогодні, ні завтра, ні вчора.

А буває ж, кохання — змій.

Бережись, я іду. Я — ворог.

Василь Симоненко

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,

в душі цвітуть якісь квітки урочі,

в душі квітки і зорі золотії,

а на устах слова, але не тії,

усе не ті, що мріються мені,

коли вночі лежу я у півсні.

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

та цілий світ живе у кожнім слова,

і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

та вголос слів тих вимовить не вмію…

Якби мені достати струн живих,

якби той хист мені, щоб грать на них,

потужну пісню я б на струнах грала,

нехай би скарби всі вона зібрала,

ті скарби, що лежать в душі на дні,

ті скарби, що й для мене таємні,

та мріється, що так вони коштовні,

як ті слова, що вголос невимовні.

Якби я всіми барвами владала,

то я б на барву барву накладала

і малювала б щирим самоцвітом,

отак, як сонечко пречисте літом,

домовили б пророчистії руки,

чого домовить не здолали гуки.

І знав би ти, що є в душі моїй…

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…

І те, що в ній цвіте весною таємною,

либонь, умре, загине враз зо мною.

Ліна Костенко

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

випромінює нам печаль.

Бути разом… в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки хвилі нема порятунку…

Плачуть вночі лишень солов’ї…

Ти в хвилину чуттєвої бурі

не віддайся мені, дивись,

бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

тільки раз. Того разу й жаль,

і щаслива хвилина кожна

випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

бо розгойдані береги

поглинаючих трансмагорій

будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайди і в чуттєвих бурях

не перейдену нами грань,

щоб не відати днів похмурих,

щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

то й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожнави

промінює нам печаль.

Ігор Калинець

Я радо йду у твій полон,

в зіниці звабливі і темні.

Із човників твоїх долонь

стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,

ростуть над нами дивні трави.

І пахнеш ти, як синій степ,

омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,

в зіницях радість невгасиму,

що в травах травень нас звінчав,

що дав нам сподівання сина.

Леся Українка

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,

І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається

Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?..