«Я тоді думав лише про одне — захистити сім’ю, Батьківщину. Не було легко, але я знав, що це правильно», — пригадує він.

Попри те, що його посада давала бронь від мобілізації, Руслан добровільно пішов до військкомату. Це рішення стало переломним моментом у його житті. Його направили до Національної гвардії України, де почалася нова сторінка його служби. Під час навчань він опановував стрілецьку справу, тренувався на полігонах і вчився працювати в команді. За кілька місяців Руслан вирушив до Донецької області, де йому довелося зустрітися з реаліями війни.

Перші бойові завдання назавжди залишилися в його пам’яті. Особливо один момент, який став для нього символом незламності духу захисників.

«Це було під час штурму. По нас працювали танки й міномети. Я пам’ятаю нашого побратима, якому було вже за п’ятдесят. Він сидів у окопі й пив чай у перерві між обстрілами. І ось вибух снаряда — земля залітає йому просто в чашку. А він розлютився так, наче це найбільша трагедія. Усі сміялися, але цей момент показав, наскільки важливо іноді залишатися спокійним і навіть трохи іронічним під час війни».

Руслан говорить про цей випадок із легким усміхом, але для нього він став важливим нагадуванням про те, що на війні людяність і гумор залишаються найкращою зброєю проти страху.

На початку 2024 року Руслан дізнався про підрозділ «Каспер», який спеціалізується на роботі з безпілотниками. До того часу він уже мав значний досвід у піхоті, але зрозумів, що роль оператора дрона відкриває нові можливості для ефективної боротьби.

«Я зрозумів, що це мій шанс. Очі в небі — це надзвичайно важливо для піхоти, і я хотів стати частиною цієї справи. Я попросився до цього підрозділу, і мене без проблем взяли. Навчання було інтенсивним — полігони, тренувальні центри, сертифікація. Через два з половиною місяці я вже був готовий до реальних завдань».

Період підготовки був непростим. Руслан вивчав технічні характеристики дронів, тренувався у складних умовах і навчався діяти в команді. Отримавши сертифікат пілота, він відчув готовність до роботи в бойових умовах.

«Перший виліт був дуже складним. Я страшенно боявся втратити дрон, адже це був мій головний інструмент. Але коли побачив, як наші хлопці отримують потрібну інформацію, зрозумів: це не просто техніка, це — новий рівень у війні. Одного разу, після довгого дня, коли всі були страшенно втомлені, я помітив рух ворожої піхоти. У той момент втома зникла — залишився тільки адреналін. Ми передали координати, і наші міномети зробили свою справу».

Руслан згадує цей момент як перший справжній успіх у новій ролі. Завдяки його роботі піхота змогла вчасно отримати важливу інформацію і діяти ефективно.
Одним із найскладніших завдань для Руслана стало порятунок поранених під час боїв. Зелена зона, висока трава та мінні поля часто робили евакуацію небезпечною і хаотичною.

«Це було найважче. Хлопці губилися в зеленці, висока трава заважала їм знайти правильний шлях. Ми з напарником опускали дрон настільки низько, щоб вони могли нас побачити. Іноді це була їхня єдина надія. Доводилося проводити їх через мінні поля до безпечних позицій, де їх вже чекали медики».

Руслан говорить про ці завдання з особливою серйозністю. Він знає, що кожен врятований боєць — це шанс на життя, і розуміє, наскільки важливо залишатися зосередженим у такі моменти.

Одного разу підрозділ Руслана потрапив під мінометний обстріл. Це стало випробуванням для нього і всієї команди.

«Я почув лише дзвін у вухах і відчув, як мене відкинуло. Коли прийшов до тями, побачив, як побратим шукає рацію. Разом ми викликали евакуацію, зібрали поранених і вирушили до безпечного місця. Це був важкий момент, але саме в такі хвилини розумієш, що важливо діяти швидко і злагоджено».

Попри поранення і втому, Руслан не здався. Його досвід став уроком для молодших бійців, які бачили, як важливо зберігати контроль навіть у критичних ситуаціях. Він планує повернутися до повноцінної служби після операції.

«Моя сім’я живе дуже близько до зони бойових дій, і я зроблю все, щоб захистити їх. Для мене це не просто робота — це обов’язок перед рідною землею і людьми, яких я люблю».

Артем БАРХАН