Відомому запорізькому фотографу Ігорю Лаврову 36 років, з яких понад десять — він займається фотографією. Раніше його знімки були здебільшого про красу Хортиці та міста. Зараз, як він сам каже, його обʼєктив бачить військову романтику.

«З початком повномасштабного вторгнення так вийшло, що я перейшов на документальну фотографію. За цей час знімав репортажі з місць ракетних атак, евакуацію людей, які тепер стали ВПО, бував на Донеччині, деокупованих територіях — Лиман, Святогірськ. Побачив своїми очима, як там живуть люди і взагалі, що там залишилось живого. Додатково, ми з батьком, на початку війни знімали пам’ятки архітектури у нашому місті. Мова про архітектуру, якій близько 100 років. Ми робили оцифровування, бо ніхто не знає, як буде далі і тому мають бути якісні фото в архіві», — розповідає Ігор.

Він не приховує, що як людині і професіоналу на початку було трошки важко переформатуватися. Проте завжди було розуміння того, що це робота і якою б важкою вона не була, її треба робити.

«Попри те, що я бачу через обʼєктив, в душі я залишаюсь позитивною людиною і дивлюсь на речі так би мовити з різних сторін. Коли я приїздив на місця «прильотів», то мене вражало те, як працюють рятувальники, поліція, як люди збирались, гуртувались і надавали допомогу. Сам факт обстрілу — це, безумно, боляче, але і в цьому знаходиться частка позитивних моментів — люди згуртовуються і люди роблять добро. Мої фото не стільки передавали горе трагедії, скільки передавали настрій людей, які борються за свою свободу і готові стояти до останнього», — каже Ігор.

Вже в цьому році він почав працювати з бригадою Національної гвардії України «Кара-Даг». З 15-ї бригадою оперативного призначення імені Героя України Богдана Завади Ігор виїжджав на бойові позиції, знімав роботу артилерії, просто військовий побут, навчання.

«Робив документальні репортажі. Більшість моїх фотографій показують якусь військову романтику, я би так сказав», — каже фотограф.

Він згадує свій перший виїзд на Донеччину. Тоді це була поїздка до прифронтового Нью-Йорка, що в 2 км від лінії фронту.

«Там вже нічого не було ні світла, ні газу, ні води і люди просто чекали на гуманітарну допомогу. У вікнах квартир стирчали труби, бо в самих квартирах стояли буржуйки», — згадує він.

Потім була Горлівка, бойові позиції артилеристів. За словами Ігоря, там він вперше почув міць зброї.

«Я з самого початку себе налаштував так, що хтось має писати історію і вона має бути якісною. Тож попри страхи, переживання та хвилювання, я робив свою справу. Мені часто снилися страшні сни, бувало таке, що снилося, що я в полоні і мене якимось дивом потім звільняли. Все те, що я бачив у зруйнованих містах, потім поверталося до мене у снах», — зізнається.

Ігор згадує одну з поїздок на фронт, коли військових попередили про те, що до них має приїхати фотокореспондент. Він згадує, що зустріч була спочатку не дуже привітною, дехто з хлопців ніби ховався від камери, хтось — просто не звик до такої уваги.

«Я мав зробити репортаж. Це була історія одного пострілу. Ми чекали координати і мали зробити постріл по ворожих позиціях. Чекати довелось кілька годин. Я тоді дуже обережно знімав військових, намагався бути взагалі непомітним і коли нарешті отримали координати, то буквально за кілька секунд хлопці зарядили зброю, пролунало: “Постріл!” і гармата вистрілила. Я зробив свою роботу, вийшла серія цікавих знімків. Сонячні промені зробили ніби художні фотографії хоча вони були і про війну. Я потім фото передав офіцеру, він передав їх військовим. Вони були приємно здивовані, запитували, а чи є ще фотографії і чи міг би я ними поділитися. В такі моменти, я отримую радість від того, що можу розділити з ними ці моменти. Я намагаюсь все зробити класно задля них», — каже.

Сьогодні Ігор говорить, що робота допомагає йому не опускати руки, не впадати в депресію і навіть під час війни займатися своєю справою.

«Фотографія — це невід’ємна частина мого життя. Фотограф не має ховати фотографії. Якщо їх не показувати людям, тоді який від цього результат? Знімати для себе? Тоді достатньо зробити кілька зйомок і на цьому все. Люди мають бачити фото. За десять років, якщо рахувати по ресурсах камер, а у мене їх було чотири і у кожної ресурс по 300 тисяч кадрів, тобто в чорновому варіанті було зроблено більше мільйона кадрів. Але ми розуміємо, що не всі кадри залишаються, а обираються найкращі. Це точно тисячі фото», — говорить Ігор.

Днями у Запоріжжі відкрилась виставка, яку зробив Ігор спільно з 15-ою Запорізькою бригадою Національної гвардії — це бойова бригада наступу, яка виконує бойові завдання на різних напрямках фронту.

Заступник командира 15-ої бригади, підполковник Олександр Рясний каже, що зараз хлопці та дівчата проживають життя на фронті. Через деякий час, це вже буде історією і наступні покоління мають бачити, як виборювалась незалежність і хто поклав за неї своє життя.

Зараз Ігор називає себе військовим кореспондентом, а після закінчення війни, хотів би мандрувати Україною, розкривати красу країни.

«Я хочу побачити на проспекті Соборному парад з військовими, які повертаються з фронту і хочу бачити їхні щасливі обличчя і обличчя тих, хто їх зустрічає. Я уявляю, як це буде і це обовʼязково має статися», — говорить Лавров.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.