Дитинство видалося невеселим. Народився сліпим, пережив кремлівський комуністичний Голодомор-геноцид 1932-33 рр. Вчився в школі сліпих у Полтаві, потім у Житомирi, Києві. У 16 років навчився грати на бандурі, яка стала його годувальницею.

У часи Другої світової ходив із кобзою по Полтавщині, Київщині, Сумщині, Харківщині та інших областях, заробляючи на кусень хліба. Виконував думи та балади на тексти Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша. Крім гарного голосу мав поетичний талант. Співав думи на сласні тексти, серед яких — і про Голодомор 1932-33 років. За словами краєзнавця Рената Польового, свого часу етнограф Іван Макарович Гончар хвалився, що має у схованці віршовану історію України Башловки, сказавши, що це «талановитий і дуже сильний твір».

У 1945-му оселився в Києві. Грав у кобзарському ансамблі при Київському товаристві сліпих. Працював у цьому товаристві– сортував речі по коробках, тощо. В Товаристві познайомився із такою ж незрячою дівчиною Параскою — пізніше вона стала його дружиною і народила 6 дочок.

Коли в 1969 році при Музично-хоровому товаристві УРСР було створено Об’єднання співців-кобзарів (туди ввійшло 14 музикантів, як старшого віку, які дивом уціліли після сталінських погромів, так і молодших), теж був запрошений до колективу. При цьому, як згадував інший кобзар, Євген Адамцевич, Башловка на першому концерті навідріз відмовився співати твори штучного «совєтського фольклору» і взагалі не вийшов на сцену. Попри відсутність зору, Башловка мав свій характер і був дуже чутливим до фальшу.

Зате в дружньому колі завжди співав із задоволенням. Вдома чи в дружній компанії виконував пісні «Стоїть в селі в Суботові» (вірш на слова Тараса Шевченка), «Як полки Богдана», «До кобзи», «Козачий кістяк», «Пам’яті тридцяти» (вірш про Героїв Крут на слова Павла Тичини), «Євшан-зілля» і багатьох інших.

«…літом 1968 року ми вибрались провідати київського народного кобзаря Михайла Федоровича Башловку, що жив тоді по вул. ім. Тельмана. Народні співці мені вже не раз розповідали про цього кобзаря, характеризували його як найбільш плідного незрячого київського кобзаря нового покоління, але я до цього часу не слухав цього музику. Тому з великою цікавістю я переступив поріг його мешкання. Застали ми Михайла Федоровича за звичною для нього та несподіваною для нас роботою. посеред кімнати стояв чималий міх, довкруги якого на стільцях сиділа чи не вся сім’я Башловки (господар, дружина, діти). Піднявшись нам назустріч і привітавшись, господар пояснив:

— Оце працюємо з дружиною надомниками. Розкладаємо в обгортки-пакетики припинки до волосся. Діти старші допомагають. Не далі як через годину дружина повинна здати нашу продукцію…

Коли нарешті опустів міх, вся продукція була упакована, а коробки складені для здачі в прийомник, ми попросили кобзаря пограти. І він, підстроївши кобзу, вчинив нашу волю…Мов зачаровані, слухали ми голос приємного тембру і дзвінкі щедрі звуки кобзи народного співця, який частував нас своїми творами, народними піснями і думами. А ми просили грати ще, і ще…», — згадував про нього дослідник кобзарства Богдан Жеплинський.

В останні роки працював у цеху фірми «Світанок» друкарем. На жаль, дитинство та інші випробування позначилися на здоров’ї Михайла Башловки. Помер у Києві 30 квітня 1973 року, не доживши пів року до свого 50-річчя. Похований на Байковому кладовищі. Дружина кобзаря Парасковія Башловка мешкала в Канаді, у дочки Марії. Бандура Михайла Федоровича зберігається у Києві в родині онука Максима Тарасенка.

За матеріалом з рубрики »Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті