За даними реєстраційної картки старшини Армії УНР, закінчив Київську гімназію Вальнера. Хоча пізніше, на еміграції, він в автобіографії вказував, що навчався в Лубенській гімназії, в 1905 році вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Через переслідування російської імперської царської «охранки» вимушений був емігрувати в США, де мешкав до 1908 року.

Перша світова війна застала його в Москві, де був мобілізований до війська. Військову службу проходив у тилових частинах: спочатку — на теренах Двінського військового округу, потім — в одному з авіапарків у Вітебську (нині місто в Білорусі). Виконував обов’язки командира 4-ї запасної авіароти, згодом — завідувач господарства 4-го авіаційного парку. Останнє звання — прапорщик.

1917 рік. Формується Українська Центральна Рада, її комітети. Микола Чебтарів «пірнає» з головою у визвольну боротьбу за національне відродження. Полтавець увійшов до Українського генерального військового комітету, був відряджений до Харкова, де долучився до складу Ради робітничих і селянських депутатів Харкова як голова української фракції. Згодом, згідно із наказом Українського генерального військового секретаріату Української Центральної Ради обійняв посаду військового комісара Слобожанщини, а за сумісництвом — командира 4-ї запасної бригади та начальника залоги Харкова.

У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала Українській Центральній Раді (УЦР) вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна — Троцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий «Всеукраїнський з’їзд рад». На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. Микола Чеботарів після захоплення в грудні 1917 року влади в Харкові російсько-більшовицькими загарбниками був заарештований, але втік з-під варти. Переховувався в Полтаві, потім прибув до Києва, де взявся за організацію Гайдамацького Коша Слобідської України, який згодом очолив Симон Петлюра.

22 січня 1918 року УЦР Четвертим Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки (УНР). На початку весни 1919 року Микола Чеботарів очолив Кіш охорони державного майна при міністерстві продовольства УНР (підрозділу, створеного для охорони транспортування цукру до Галичини). У квітні 1919 року цей підрозділ було ліквідовано, і Чеботарів взявся за організацію роботи контррозвідки Дієвої армії УНР.

На цій посаді проявив себе як непримиренний борець проти будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства, а також — отаманщини. За його наказом були арештовані багато отаманів. «На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися в мене під арештом», — згадував він. А, оскільки, як він писав згодом, «свого Сибіру в нього не було», для арештованих був виділений окремий вагон в потязі Директорії, де вони утримувалися місяцями, доки не були звільнені за наказом тодішнього Міністра внутрішніх справ Ісаака Мазепи.

Саме на Чеботаріва дехто покладає відповідальність за арешт та розстріл полковника Болбочана за спробу самочинно перебрати на себе командування Запорізьким корпусом армії УНР. В деяких спогадах є згадки про те, що він власноручно стратив авторитетного полководця. Хоча сам Чеботарів у своїх спогадах про це не обмовився ні словом.

Продовжив займатися контррозвідкою і після призначення у червні 1919 року комендантом тилу Дієвої армії УНР, і на посадах начальника політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР та директора Департаменту політичної інформації МВС УНР. З травня 1920 року по серпень 1928-го був начальником Охорони Головного Отамана Симона Петлюри.

Відзначався державницькою позицією в принципових питаннях та непримиренністю до ворогів, хоча й допустився кількох фатальних помилок: не зміг вчасно розгледіти і нейтралізувати деструктивні дії отамана Волоха, який в грудні 1919-го викрав скарбницю УНР і перейшов на бік російських більшовиків, та запобігти вбивству Петлюри.

Після відступу Дієвої армії УНР за Збруч, Чеботарів змушений був емігрувати спочатку до Варшави, а згодом у Париж. Проте і на еміграції Чеботарів продовжував забезпечувати охорону Симона Петлюри та опікуватися питаннями конррозвідки уряду УНР в екзилі. Також він очолював Головний повстанський комітет у Варшаві, який координував повстанську боротьбу на території окупованої ленінською росією України. Виношував ідею збройного повстання проти радянської влади.

Водночас, Чеботарів різко критикував діяльність багатьох генералів Армії УНР, через що його теж недолюблювали в українському середовищі за кордоном. І побоювалися, адже саме він тривалий час зберігав архів Симона Петлюри, де були не лише документи, які стосувалися діяльності Головного Отамана, але і компромат на багатьох його соратників.

Є припущення, що він співпрацював з польською контррозвідкою, хоча двічі, в 1936 і 1939 роках був заарештований польською владою. За словами Чеботаріва, під час першого арешту в нього вилучили архів Петлюри і його доля досі не з’ясована. Останнє ув’язнення відбував у Бресті до окупації Польщі німцями.

У часи Другої світової війни з 1940 по 1944-й жив у Варшаві, неодноразово їздив до Холма, де виконував доручення керівництва Державного Центру УНР в екзилі. За деякими даними в цей час він був заступником по Холмщині президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. З наступом військ армії Сталіна евакуювався на Захід. Є дані, що в 1946 році він перебував у таборі для переміщених осіб в Оберсдорфі. Згодом оселився в Ульмі (Німеччина), де і прожив тихо до кінця життя.

Помер борець за незалежність України у 20 столітті Микола Чеботарів 4 лютого 1972 року у віці 83 роки. Похований на кладовищі міста Ульм. Після смерті Чеботаріва його власний архів також зник за нез’ясованих обставин.

За матеріалом із рубрики »Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті