Триденний фестиваль сучасного мистецтва ГогольFest завершився гучним концертом театрально-музичного гурту «Dakh Daughters». На парковці сотні містян підспівували учасницям колективу.

Сценічні образи артисток Dakh Daughters, інструментальний супровід, фантастична різноманітність в подачі голосом, рефлексії про війну, окупацію, відчуття дому в іншій країні, порожнечу та культуру – це та частина переосмисленої програми «Лупайте сю скалу!», яку продемонстрували у Запоріжжі.

Під час концерту слухачі мали змогу почути нову пісню, яку створили на вірші письменниці Вікторії Амеліної , яку вбила російська ракета в Краматорську . Пісня «Історія для повернення», де містяться наступні слова «ти ніколи запам’ятай, ніколи не будеш без свого дому» особливо западають в душу тим українцям, які через війну змушені були покинути свої домівки.

Загалом весь фестиваль можна назвати спільною рефлексією команди митців на війну та відродження. Ми поспілкувалися з директором ГогольFest’у Максимом Демським щодо результатів фестивалю, безпеки артистів та значенню культури під час війни.

На яку суму вдалося продати квитки і скільки запоріжців відвідали фестиваль

Ми зараз продали більше 2000 квитків і кошти за всі ці квитки ми збираємо і віддаємо фонду Притули. Ми довіряємо фонду Притули, «Повернися живим» і саме вони вже розробляють спеціальний проєкт, щоб ці всі кошти перейшли саме на Запорізький напрямок. Ми розуміємо, що це все інвестиція у Запорізький регіон. Це дуже важливо.

Якщо казати про кількість людей, то є охоплення, а є саме відвідування. Це дві різні речі, бо по охопленню до сотні тисяч людей про це дізналося, а побувало на локаціях орієнтовно до 5 тисяч, що були дотичними до музикальної, художньої, візуальної програми.

Про результати проєкту

Результат такий: класно, коли хейт до, а після цього немає ніяких питань. Бо я стояв там під деревом (інсталяція «Дерево пам’яті» в парку Металургів) у вечір відкриття, я вожу туди артистів, я там зустрічаюся з людьми. Це місто зустріч таке. І я бачу, як люди приїжджають, кожні п’яті хвилини з машини виходить пара, військові. Я вже познайомився з купою людей в цей час. Це адекватні, сучасні, нормальні люди, які стоять під цим деревом, фотографують, знімають. Я вважаю, що вам і мені дуже повезло, що ми змогли разом реалізувати такий серйозний проєкт, який на міжнародній арені зіграє дуже велику роль з часом.

Воно дасть свій ефект, ще сильніше. Бо у Запоріжжі, погодьтеся, не так багато особистостей, які можуть штовхати процеси, не пасивних, а активних людей. А як їх повертати назад? Тим, що відкриють ставку в театрі, це нічого не змінить. Нам треба робити такі проєкти, щоб вони були магнітами. І вони обов’язково будуть викликати дисонанс у суспільстві.  Ми ж ГогольFest, ми не хочемо просто прийти і піти, важливо за собою посіяти травичку, щоб вона проросла.

Ми хочемо, щоб після нас залишали мурали, дискусії, інсталяції, нові творчі колаборації, ось до прикладу, зробили з театром «Мотлах» колаборацію.  Потрібно для цього трошки більше енергії, трошки більше людей, трошки більше сил в це вкласти. Фестиваль Google Fest дає цю можливість.

Як це повертатися після перерви з фестивалем в прифронтове місто

Це новий формат у воєнний час. Ми кожен раз його придумуємо під кожне місто. ГогольFest завжди різний. І я намагався зрозуміти, що робити з безпекою. Знову таки, дякую місту, області, які допомогли з цим. Ви можете побачити, що при вході стоїть пожежна машина, швидка.  Ми нікому нічого не платимо. Місто взяло на себе всі ці процеси.

Деякі артисти живуть в Дніпрі. Це була наша компромісна частина, щоб люди доїхали до нас.

Те, що не було фестивалю в тому форматі, в якому він відбувався до повномасштабної війни, то це звісно, дало дуже сильний по нам відбиток. Практично ми приїхали спочатку без команди. Ми збирали команду по крихтам,  така у нас збірна «солянка» вийшла з людьми з Запоріжжя, Дніпра, Вінниці, Києва, Львова, з-за кордон. Я думаю, що на Львів ми не зібрали б таку команду, чесно скажу. А на Запоріжжя, Харків  – так. Це свідомі люди, які розуміють, для чого вони це роблять. Для мене це дуже важливо – працювати з такими людьми. До прикладу, презентація проєкту «Дерево пам’яті» у нас починається з вірша. Це не просто залізо, це певна духовна магія, яку вкладає туди і художник, і наша команда розробників.

Так, були певні виклики, але це наша фішка. Ми свідомо ведемося на всі ці виклики.

Що було найскладнішим для команди на етапі організації, підготовки та проведення фестивалю у Запоріжжі

Дивіться, так вийшло, що я під час повномасштабного вторгнення регулярно буваю за кордоном і можу виїжджати на достатньо довгий час. Я працюю багато, зараз поставив спектакль в Польщі про війну. Я хочу розповідати про війну, так як я бачу це, з українськими інтересами та сенсами.

Вважаю, що це треба все робити. Тому я, в принципі, проїхав ці 2000 кілометрів для того, щоб сюди приїхати особисто та показати, що я дуже серйозно налаштований на подальшу співпрацю.

Ми ж в театрах хотіли це робити, але з огляду на безпеку, трансформували проєкт, зменшили кількість присутності людей. Я чую молодь, я розумію, що всі тільки кажуть, привезіть нам повітря. Запоріжці самі дуже активно приймають участь. Ми привезли Володимира Гуліча із Швеції, який у вас перший мурал колись намалював. Він зараз створив мурал на будівлі ПК «Титан». Ви вже зараз можете його побачити. Ми співпрацюємо з Тетяною Тізенберг, зібрали купу художників і представили драйвову художню частину.

По великому рахунку у вас в місті відбувається те, що мало відбутися вже багато років в інших містах. У Запоріжжі я спілкуюся з заступниками з місцевої та обласної влади, людьми, які безпосередньо включені в процес створення нового. Це я вважаю дуже круто і якби цього не було, я би не приїхав би, це точно.

Хто фінансував проєкт

Ну і дуже важливе фінансове питання. Всю основну програму профінансував USAID. Нас підтримало місто та область своїми ресурсами, приміщеннями тощо.  Також в цьому році холдинг Мітінвест доєднався і допоміг нам фінансово в реалізації проєкту. Я вважаю, що зараз варто працювати з усіма. Це не політика, це про виживання культури. Ми маємо це робити і ми це робимо.

Про фідбеки

Розумієте, для мене надзвичайно важливо, щоб після нас розпочались певні творчі процеси, і я бачу, що вони розпочинаються. Бо створені майданчики, на яких люди почали комунікувати між собою в місцях, де вони не комунікують. Для мене особливий фідбек, щоб я поїхав, а після мене залишилось.  Ось ми запустили декілька театральних колаборацій і це дуже круто. Режисери повинні усвідомлювати, що вони мають адаптовувати свої продукти під нові ситуації, під нові виклики.

Коли розпочався фестиваль, то класично, як і в інших містах, як було раніше у Маріуполі, Вінниці погас угар людей, що десь щось чули. З’явились люди, що налаштовані на нормальний, позитивний діалог, спілкування, дуже хороша комунікація, є потенціал. Головне не втратити його зараз, бо це просто знищать еліту міста.

Культура під час війни: бути чи ні

Я думаю, що це просто катастрофа не робити цього. Просто стріляти собі в голову. Так, ми продовжуємо воювати, але для чого? Щоб що? Мабуть не для того, щоб виїхали всі і за кордоном залишились. Клей має бути дуже потужний всередині країни. Кожен має розуміти, хто він, що він, де вчиться його дитина, чим вона займається кожен вечір. Ми маємо жити. Культура – це номер один. ЇЇ не можна посунити. Ми вже так зробили і загубили один раз країну, другий раз, я думаю, що цього більше не має бути.

ФОТО — Дмитро Смольєнко