Енергодар та  Запорізька АЕС вже більше двох років перебуває під окупацією. Ми поспілкувалися з начальником Енергодарської міської військової адміністрації Дмитром Орловим щодо поточного життя містян в окупації, потребах внутрішньо переміщених осіб та ризиках ядерної безпеки на АЕС

Як ви почуваєте себе на посаді мера міста, яке вже понад два роки знаходиться в окупації?

Важко сказати. Ліпше було б сказати, як би я хотів себе відчувати, але маємо те, що маємо. Боляче дивитися на те, що фашисти роблять з містом, з людьми, яких вони викрадають, катують. На це важко споглядати і усвідомлювати, що ти ніяк не можеш на це повпливати.

Як нині виглядає повсякденне життя жителів Енергодара в окупації? Чи є у вас можливість підтримувати зв’язок із місцевими мешканцями та надавати їм допомогу?

Підтримка зв’язку з тимчасово окупованою територією це завжди ризик. Я кажу саме про тих людей, які знаходяться в окупації.  Людина може потрапити «на підвал» за це і таких випадків немало.  Зазвичай в крайніх випадках, коли потрібна якась інформація, то ми намагаємося тримати зв’язок через родичів, які знаходяться тут,  щоб не наражати людей на небезпеку.

Місто проживає зараз м’яко кажучи не найкращий період. Місто Енергодар спорожніло, більшості мешканців там немає і це відчувається, незважаючи навіть на те, що когось заселили. Місто не зруйноване, інфраструктура на 90-95% в нормальному стані, по житловому сектору воно не таке пошкоджене, як Маріуполь – там є де жити.

З комуналкою там проблеми і це факт. Світла немає 50 на 50. У зв’язку з цим є перебої з водопостачанням, з питною водою.  Взимку з опаленням були проблеми, бо місто опалюється централізовано від атомної, теплової станції. Вони не працюють і опалення немає. Вони там щось придумали з дизельними котельнями, якось підключали їх до теплорозподільчих пунктів.  В першу-другу зиму окупації в квартирах було по 10-15 градусів тепла

Критична ситуація з поливом зелених насаджень. Полив він йде з Каховського водосховища. Каховки нема, тому поливати можливо тільки автомобільним автотранспортом. І також це дорого, бо площі великі і не все можна там встигнути полити. Тому кілька тижнів тому вигорів ліс навкруги міста, вигоріла досить велика кількість дерев, які по 30-40 років вже росли. Була лісова низова пожежа, потім вона перейшла до верхової. І фактично полум’я підходило там на десятки метрів до житлових будинків. Були ризики, що пожежа перекинеться на житловий сектор. Пожежна рятувальна охоронна з цим не впоралася. Воно горіло не один день.

Також є проблеми з вивозом побутового сміття, антисанітарія, особливо в цей літній період.

Розкажіть про ваш особистий досвід перебування в окупації. Чи пропонували вам співробітництво з окупаційною владою або ж ставили якісь вимоги вам?

Вони приходили до мене десь через тиждень після захоплення міста. Перший тиждень ми там тримали оборону, організували чергування.  Щоб виключити мародерство і пограбування, звичайні люди організувалися в групи, щоб охороняти вулиці, щоб їх діти і рідні могли спокійно спати.

На блокпостах ми організовували чергування, люди несли активно і харчі, і побутові речі, які там потрібні були хлопцям. В приміщенні виконкому на першому поверсі з’явилася імпровізована їдальня для волонтерів та всіх тих, хто цього потребував. Бо логістика була порушена в перші дні і були проблеми з харчами. Банкомати в перші години були пусті, далі АЗС, аптеки, в магазинах за основними товарами були величезні черги.

За допомогою начальника ОВА організували колони гуманітарної допомоги. Через 3-4 дні заїхали перші п’ять фур з продуктами. Ми їх розподілили на весь район. Перший місяць у нас пройшов в режимі забезпечення товарів першої необхідності, які категорично не можуть зникати, а також це евакуація населення.

Десь через тиждень після окупації, приїхала бригада російських спецслужб і  вони почали вже організовувати своє «місцеве самоврядування». Вони, звичайно, пропонували співпрацю, примушували і погрожували. І ходили додому, і до родини. І погрожували, що продовжать ходити і саме тому через місяць я вивіз родину. Ще через місяць вони почали досить активно мене шукати, коли я вже не міг спокійно там вмикнути навіть телефон, бо вони його відслідковували і одразу за п’ять-десять хвилин приїжджала автівка з російськими військовими.  На той момент в мене вже не було можливостей ні організовувати евакуацію, ні жодним чином впливати  на покращення ситуації в окупованому місті.  Саме тоді було прийнято рішення, що більш ефективно організовувати роботу було б краще на неокупованій території і по розпорядженню губернатора через два місяці я виїхав у Запоріжжя.

На вашу думку, з якими найбільшими проблемами наразі стикають релоковані органи місцевого самоврядування?

Проблем багато, бо всі вже втомились від війни за більш ніж два роки. І в якихось громадах, які не окуповані та не бачили російських танків, є певна частина людей, які не відчули наслідки війни особисто та не сприймають війну.  В голові, в свідомості вона залишається тільки в тих, хто безпосередньо з цим явищем стикається. Тобто це родини військових, родини загиблих, тих, хто покинув свої рідні міста, села, виїхав на підконтрольну Україні територію чи за кордон; ті хто активно займається волонтерством; підтримує економіку; донатить чи допомагає іншими шляхами.

Основна проблема полягає в тому, що тимчасово переміщених осіб не сприймають.  Це стосується і посадовців також, і звичайних людей, до яких подекуди важко достукатись, що ось війна в декількох десятків кілометрів . І те, що ваша громада не окупована, це заслуга Збройних Сил України. Заслуга наших захисників. Ворог у нас потужний. В нього багато людських ресурсів В цьому план нам необхідно якимось чином гуртуватись і не відсторонюватись від вимушених переселенців. Війна поруч і в будь-який час вона може критичним станом повернутись.

Чи є у вас інформація, скільки людей виїхало з Енергодару після окупації?

У нас було 53 тисячі, зараз трішки більше 10 тисяч людей лишається в місті. Десь відсотків 15-20% знаходиться за кордоном, а всі інші знаходяться в Україні. Ми робили такий зріз через опитування. Звичайно, що будь-яке опитування вони не є на 100% релевантним, але тим не менш якийсь відсоток, корелюється в загальному форматі. За нашими даними десь 10% родин знаходиться у Запоріжжі,  до 15% знаходяться в Києві, і близько 8% знаходяться в Дніпрі. Ну і в цих містах ми організували такі гуманітарні центри. Ті вимушені переселенці, які знаходяться в Києві, вони також потребують допомоги, бо там є люди, які не працюють, вони там живуть десь у знайомих, або там у дітей, особливо літні, і в них немає можливості працювати, на пенсію важко прожити, комуналка, таке інше. Є багато вразливих категорій, які також виїхали. Тому цю історію ми намагаємося підхопити, і от вже буде третій рік, як к нас триває робота до проведення такої акції, як «Допомога поштою». Через наше управління праці та соцзахисту населення ми купуємо гуманітарні набори з продуктами та гігієнічними засобами, формуємо пакунок, і за рахунок отримувача ми їх відправляємо Новою поштою по всій Україні, крім тих міст, де організована робота центрів.

Є люди, які знаходяться в центральній Україні, десь в якомусь селищі, і в них там взагалі одне відділення «Укрпошти», і вони жодного разу не отримували гуманітарної допомоги, то для них це теж увага, і ми намагаємося таким чином долучити всі такі категорії населення. Я думаю ми за місяць оголосимо про реєстрацію і в грудні до Дня людей з інвалідністю ми от знову зробимо таку акцію.

Яку ще допомогу можуть отримувати внутрішньо переміщені особи у гуманітарному центрі, який знаходиться у Запоріжжі?

Ми співпрацюємо з благодійними фондами, організаціями, які несуть, як матеріальну, так і не матеріальну складову. Ми не виокремлюємо цей хаб, як виключно для мешканців Енергодару, оскільки поруч знаходиться багато сіл та селищ в 2-5 км від міста. Багато з місцевих мешканців цих невеликих громад працювали, наприклад, на атомній станції, сплачували податки. Саме тому ми надаємо підтримку на постійній основі шести громадам.

Крім гуманітарної складової, у хабі надають психологічну, юридичну допомогу, консультації з питань працевлаштування від центру зайнятості, пенсійного фонду. Є тут фахівці соцзахисту. Вони надають будь-яку допомогу соціально незахищеним верствам населення. Багато донорів і фондів, які працюють з такими вразливими категоріями, як наприклад, родина з дитиною з інвалідністю, багатодітні чи інші пільгові категорії населення мають більше можливості отримати якусь допомогу не раз на місяць, а там 2-3, можливо, навіть 4 рази на місяць . Є міжнародні фонди, які зараз переорієнтуються і надають грошову допомогу. Тому вони теж тут реєструють заявників і приймають пакети документів. Кожного дня близько 300 людей проходять через центри. Є періоди, коли ця цифра трошки менше, в дні, коли немає видачі.

Також тут у нас є волонтерські осередки , які збирають побутові речі, і там свічки окопні роблять, збирають на потреби військових. Ближче до холодної пори року будемо ще більш активно працювати в цьому напрямку.

Чого найбільше зараз потребують ВПО?

Потреба повернутися в свої домівки – це те, чого найбільше потребують наші люди. Також є потреба в психологічній підтримці, люди подекуди просто не витримують навантаження. Хтось втрачає роботу, чи от, як, наприклад, багато підприємств, вони розуміють, що окупація, вона може затягнутися надовго, і вони фінансово не можуть вже утримувати в режимі простою людей. Тоді вони кажуть, що шукайте роботу, адаптуйтесь.  В центрі зайнятості також трішки переорієнтувалися на підтримку власної справи. Якщо раніше це була більш така радянська система: людина втратила роботу, вона стає в центр зайнятості, отримує півроку майже таку ж саму зарплату, нічого не робить, ходить там на якісь курси, то зараз система більш адаптована до того, щоб люди самі шукали роботу, і самі йшли на роботу, бо система соціальної підтримки вона зовсім невелика по часу.

Якщо людина працювала там десь керівником та отримувала 40-50 тисяч гривень, то якщо з’їдеш там на мінімальну зарплату, звичайно, що краще шукати роботу самостійно або через ті ж центри зайнятості, займатися якоюсь власною справою, брати гранти на відкриття бізнесу, тобто запускати економіку, щоб воно працювала, аби не сидіти на шиї в держави.

Яку допомогу надає місцева громада військовослужбовцям?

Близько 400 мільйонів гривень в тому чи іншому вигляді ми витратили в цьому році з місцевого бюджету на підтримку військових. Якщо в минулому році це була пряма субвенція військовим частинам, бригадам, то зараз це централізована субвенція в розмірі майже 300 мільйонів гривень обласному бюджету на обороні заходи. Вони забезпечують всю допомогу військовим, бригадам, які є на Запорізькому напрямку, або ж там територіальна оборона, яка місцева, але тимчасово вони працюють по інших напрямках, де це потрібно.

І другий рік поспіль ми вже практикуємо програму по підтримки військових через матеріальну допомогу в 50 тисяч гривень. У нас близько тисячі енергодарців, які пішли боронити Україну на фронті. Це не кадрові військові, поліцейські, ДСНС, а саме люди, які до війни працювали в іншій сфері, цивільні, і вони пішли за мобілізацією захищати нашу землю. Вони можуть отримати по 50 тисяч гривень раз на рік. Якщо є поранення легке, середнє або важке, то 10, 30 чи 50 тисяч гривень також виділяється з місцевого бюджету.

Також на регулярній основі з місцевого бюджету здійснюються виплати родинам загиблих військових. У нас є можливість дати військовим, родинам військовослужбовців або кадровим військовим, які призвані за мобілізацію, таку допомогу, незалежно від того, в якому куточку країни вони знаходяться

Міський бюджет Енергодару за рахунок чого він наповнюється в умовах окупації? Звідки ви берете кошти, щоб покривати всі ці видатки на соцзахист, підтримку військових і так далі?

Є певний відсоток ПДФО. Кожна людина з заробітної плати, якщо місце реєстрації юридичної особи знаходиться  територіально в місті Енергодар, сплачує податок на доходи фізичних осіб. Ми всі ж платники податків, якщо офіційно працевлаштовані.  64% з цього ПДФО йде в місцевий бюджет. До прикладу, Запорізька атомна станція, вона юридично зареєстрована в місті Енергодар і вони сплачують ПДФО в місцевий бюджет. Зараз атомна станція планує суттєво скоротити надходження, бо вони релокують всіх по інших атомних станціях, припиняючи режим простою тих, хто виїхав і знаходиться на підконтрольній території України. Це вже з цього місяця такі зміни будуть.

Екологічний податок його скасовано з початком військового стану, податок на землю також ми не отримуємо, акцизи, ну, ми там не торгуємо підакцизним товаром, тому також нічого тут не отримуємо

Бізнеси, ФОПи їх майже не залишилося. Всі, хто релокує свій бізнес, то вони вже сплачують податки в бюджету в місцях своєї релокації. Тому надходжень в місцевий бюджет їх вкрай мало.

Єдине, що в нас залишається — освітня субвенція, яка там транзитом іде і ми її перераховуємо. У цій освітній субвенції ми маємо ПДФО, яке також заходить нам.

Тому надходжень зараз майже немає, вони в рази менше, але і великих витрат у нас таких немає, як раніше — ми нічого не купуємо, не ремонтуємо техніку, не обслуговуємо. Комунальникам в нас була можливість, ми платили весь 2022 рік повністю, закривали там заробітну плату, потім призупинили, бо адміністративно ми не могли порушувати верхнього рівня нормативні документи і продовжувати їх утримувати. Лікарям сплачували майже до кінця 2023 року, освітяни поки що лишаються, як і інші бюджетники у нас. Але все одно витрат зараз набагато більше, ніж надходжень, якщо брати по місяцю надходження. Якщо в перший-другий рік окупації нам вдалося щось зекономити, по інерції якісь надходження були, то зараз ситуація кардинально інша. Ми сподіваємося, що держава нас не покине і ми станемо як більшість громад Запорізької області дотаційними.

Від представників інших релокованих громад ми багато чуємо про повернення мешканців в окупацію, здебільшого це пов’язано з матеріальним станом. Чи бачите ви таку тенденцію серед енергодарців?

Тенденція є. Я не скажу, що вона там якась динамічна.  Люди, які виїхали з окупації, вони виїхали на території більш безпечні, саме морально безпечні, бо життя в окупації воно непередбачуване. Прав у тебе там немає жодних, тебе запросто можуть забрати з вулиці «на підвал», забрати твоє здоров’я, а іноді і життя. Звісно, що там такі ж проблеми по комуналці, як і нас, також вимикають світло, подекуди немає води,  але тим не менш, там є ще безпекова складова.

В цьому плані, чим більше держава дбає про своїх переселенців, тим більше в них соціальна захищеність і менше виникає бажання ризикнути безпековою складовою і повернутися до окупованого міста чи селища. В цьому плані відміна виплат для ВПО вона теж якимось чином відобразилась на цій динаміці, бо хтось на ці гроші знімав житло, а зараз цієї можливості немає і фактично люди вимушені повертатися в окупацію.

Але є інші випадки, коли люди вже не витримують ці понад два роки окупації і вони виїжджають на підконтрольну Україні територію, покинувши дачі, автівки, квартири, знаходять тут роботу, організовують чи релокують бізнес, якщо хтось підприємницькою діяльністю займався. І люди тут працюють, живуть нормально, хтось навіть йде захищати країну. Але тут також немає активної динаміки.

Як ви оцінюєте поточні ризики для ядерної безпеки на ЗАЕС? Яка ситуація із знеструмленням станції та можливими наслідками для населення?

Це питання не профільне. Ми можемо оперувати фактами, які бачимо. За час окупації було 8 повних знеструмлень на атомній станції. До цього за 40 років експлуатації таких випадків не було, наскільки мені відомо. Це така найскладніша подія на станції, яка може відбутися, коли повністю зникає живлення, а реактори треба охолоджувати, підтримувати. Заводяться дизель-генератори. Їх двадцять штук на станції і проєктно до десяти діб, здається, вони можуть забезпечувати роботу. Це такий НЗ запас, а потім треба або підвозити там цистернами, вагонами це дизельне паливо, бо витрачається дуже багато.

Щодо персоналу, то там лишилася десь п’ята частина, від тієї що була на станції. Кваліфікація їх невідома. І це небезпечно. Обладнання – це обладнання, але люди, які ліквідують аварійну ситуацію чи ситуацію штатну, то вони мають знати, що їм треба робити, куди їм бігти. Те, що там присутні до тисячі військових зі зброєю, організували там вогневі позиції на дахах енергетичних об’єктів – це теж небезпечно. Там є пожежонебезпечні речовини у великій кількості. Там тонни цього турбінного масла, а поруч знаходяться військові з гранатами, з вибухівкою в безпосередній близькості.

Периметр замінований, воно періодично вибухає. Там є трубопроводи з воднем і взагалі заборонено в радіусі 15 метрів будь-які пожежонебезпечні роботи там проводити.  Каховки нема. Є ризики того, що взагалі вода може зникнути зі ставка охолоджувача, бо централізовано поповнювати його нічим. Якщо не буде води, а навіть буде електрика, то також якимось чином необхідно охолоджувати паливо, яке знаходиться в реакторах.  Ще одне питання — деградація обладнання. Щоб обладнання працювало, ті ж електродвигуни, є таке поняття як опір ізоляції, і якщо двигун не працює, він сиріє, то знижується цей опір.

Всі це фактори вказують на те, що в безпековому складі станція не покращила своє становище. Іноді якісь там речі відбуваються, всі згадують про те, що окупована найбільша атомна станція Європи і що там відбуваються неприпустимі речі – стрілянина, вибухи, катування людей. Ситуація складна. Вони як заїхали туди в терористичний спосіб, обстріляли там все, зруйнували повністю навчально-тренувальний корпус, перший адміністративний корпус, були навіть влучання в перший енергоблок, трубопроводи, як решето виглядали, так і зараз вони продовжують себе так поводити, порушуючи все, що тільки можна.  Єдине, що там позитивно, це те, що там всі енергоблоки переведені в холодний стан. Це більш безпечно.

Чи достатньо робить міжнародна спільнота, щоб привернути увагу до ситуації на ЗАЕС?

Важко сказати. Ну, що стосується занепокоєння, от його достатньо. Все інше…, якби станція так і не повернута під контроль України, навіть не під контроль українського оператора. Я не можу нічого сказати, щодо оцінки роботи МАГАТЕ, бо це не компетенція органів місцевого самоврядування. Треба дивитися статут організації, їх можливості впливу, їх можливості написання заключень по результатам свого перебування на окупованій станції. Деякі факти вони підтверджують, ми знаємо, що їх не пускають в ті чи інші приміщення. Тобто у них немає об’єктивної картини. Але їх там знаходиться від двох до чотирьох осіб. За 8 годин робочого дня навіть три енергоблока не прийдеш, а якщо брати ще всі загальностанційні об’єкти, всі приміщеннях, то це фізично зробити важко.  

Факт те, що люди знаходяться під тиском, і Росатом, як би він там не ховався під експлуатуючу організацію «Запорожская АЭС» присутній. В тому чи іншому вигляді санкції на Росатом ще не накладені. Він продовжує робити гроші в багатьох країнах, на ці гроші ракети летять в мирні міста нашої держави.

Ми знаємо, що є певна частина співробітників, які не підписали контакт з Росатомом, але залишилася в окупації. Що відомо про них?

Такі люди є. Певний тиск на них здійснюється, бо АЕС критично не вистачає персоналу з досвідом і фахом. Кваліфікацію потрібно підтримувати постійно. Працівник він здає там раз на три роки по п’ять екзаменів, якщо я не помиляюсь А є ще оперативний персонал, тобто більш відповідальні посади і там ще більше екзаменів десь шість-сім на рік. Фактично кожні два місяці ти маєш йти на іспит, а якщо ти вчишся на посаду трошки вище, то ти маєш і по своєму напрямку шість екзаменів здавати і ходити в навчальний центр в свої вихідні чи якщо в тебе з відривом від виробництва, то ходиш, навчаєшся, і ще там по наступній посаді здаєш ще. Це важко, але зараз люди, які знаходяться в місті, їх не допускають на станцію, якщо вони не заключили контракт. Якщо не підтримувати кваліфікацію, то як фахівець, ти втрачаєш її, і потім треба знову навчатись по новій програмі. Якщо це ліцензований персонал, то там десь через півроку, здається, вони втрачають ліцензію на експлуатацію. Це велика проблема, , яку нам потрібно буде оперативно вирішувати після деокупації.

Яким ви бачите післявоєнний Енергодар? Які завдання постануть в контексті відбудови зруйнованих об’єктів, системи ЖКГ, економіки?

Я хочу бачити Енергодар з людьми. Щоб атомна станція запрацювала, треба якимось чином вирішити питання з Каховським водосховищем або з можливістю поповнення ставка охолоджувача ЗАЕС. Це треба вирішити питання з аналізом того, в якому стані зараз обладнання, чи можна його подальшому експлуатувати, щоб була можливість запустити хоча б один енергоблок. Це дозволи Держатоменергорегулювання, отримання дозволів на певну зміну, окрім холодного стану, певну зміну режиму експлуатації блоку. Це величезна робота, я думаю, що вона буде кропітка і не один рік вона буде тривати.

Якщо буде робота атомної станції, буде певна система фінансування працівників, стимулювання, то бізнес і всі сукупні ресурси будуть вирішені. Вони підтягуються самі. Якщо людина потребує ліків, то аптеку не треба їх якимось чином стимулювати, щоб вона запускалася. Є пропозиція, є попит і цей баланс вже давно ринковою економікою вирівнюється і ті ж самі підприємці розуміють, чим катати, простіше відкрити цю аптеку там у місті.

Наша основна задача буде поновити житлово-комунальний сектор, в такому режимі, який дозволить функціонувати, зв’язок, інтернет, питне водозабезпечення, щоб не розвозити бутильовану воду, бо навіть якщо там буде 20-30 тисяч населення, яке повернеться, то це дуже важко.