Рік тому, 9 липня, російські військові скинули дві керовані авіаційні бомби по найбільшому Пункту незламності у прифронтовому Оріхові. В момент атаки в приміщенні знаходились лише волонтери, семеро з яких загинуло. Дивом вдалося вижити Любові Яровій, яка на той момент була його координаторкою. Як вже писав 061, жінку фактично врятувала її собака на ім’я «Перемога».

Нині Любов Ярова живе у Запоріжжі, але вона не покинула рідний Оріхів. Жінка продовжує допомагати місту і людям, щоправда робить це вже як директорка благодійного фонду «Південь».

«Я намагаюсь ніколи не плакати, але коли згадую наш Пункт незламності… знаєте, скільки там було життя, скільки радості? Ви б бачили, з яким настроєм туди йшли люди. Для когось, то була остання радість, хтось — життя зберіг завдяки Пункту незламності. Люди могли там прийняти душ, поїсти, могли дізнатися новини по телевізору. Пункт незламності — це була величезна надія на перемогу. Всі думали, що ось ось і перемога…Пункт незламності — це частина мого життя. Я ним жила. То було моє, рідне. Так, я не прокладала там труби, не будувала стіни, але люди, які там були, то моя родина. Кожен з них. Я пам’ятаю, як святкувала там свій день народження… Мабуть, він був найяскравішим і його я точно ніколи не забуду”, — говорить пані Люба.

Голос її тремтить, а в очах стоять сльози, ті самі, які вона завжди намагається приховати від сторонніх, бо всі звикли бачити її з гарною зачіскою, макіяжем, свіжим манікюром, в настрої і, за можливості, на підборах.

До початку повномасштабного вторгнення Любовь була директоркою будинку дитячої творчості та депутатом місцевої ради. Жінка згадує, як на другий чи третій день війни вона прийшла в приміщення міськради і сказала, що готова допомагати та працювати там, де це потрібно.

«Я застала в приміщенні двох заступників міського голови. Це був пізній вечір. Вони робили «паклі». Я тоді так здивувалася і запитала, а навіщо це. На той момент в місті залишалися діти з притулку, їх не встигли вивезти. Вони були в одному з підвальних приміщень. Так от, тими «паклями» ми потім писали на асфальті російськими буквами «осторожно дети». Ми думали, якщо місто будуть бомбить, то цей напис допоможе вберегти дітей», — говорить.

В ту саму ніч Любов разом з іншими мешканцями Оріхова вперше почули гуркіт військової техніки та побачили танки. Наші танки, які висувалися на оборону міста, адже на той час ворог вже дійшов до Полог та Василівки.

«Мені здавалося, що це сценарій, якийсь страшний сценарій, а не реальне життя», — додає жінка.

На той час всі освітні заклади були переведені на тимчасовий простій, підприємці намагалися врятувати свій бізнес, хтось — рятував майно, хтось — життя.

Президент країни доручив представникам місцевої влади відкрити на місцях Пункти незламності. Оріхів був поділений на певні «локації», на кожній — був старший (або квартальний) та мав розподіляти гуманітарну допомогу. Пані Люба розвозила людям пенсії, гуманітарку, їздила в села громади.

«Я сама від себе не очікувала, що жінка, яка постійно з зачіскою, манікюром, на підборах …. житиме в підвалі, де замість, вибачте, туалету буде тазік. Пані сама не очікувала, що зможе жити під обстрілами», — говорить про себе Ярова.

— А як же з’явився Пункт незламності в третій школі, який знали всі, як найбільший в Оріхові?, — питаємо.

— Точно пам’ятаю, що це був суботній вечір. Мені зателефонували одні знайомі волонтери та сказали, що вони в місті і у них є сюрприз. Ця команда волонтерів відкрила перший Пункт незламності в Бахмуті, потім ще в одному місті і Оріхів мав стати третім, далі — Гуляйполе та інші населені пункти, які неподалік лінії фронту. Вони попросили показати, які підвали є в місті, де можна було б облаштувати Пункт незламності. Ми дивились приміщення одне за одним і нічого не підходило, аж раптом дійшли до третьої школи. Тоді всі зрозуміли, що це саме те, що треба. Погодили всі питання з міською владою і волонтери почали працювати. Хотіли за тиждень зробити всі роботи, але трошки більше вийшло. Свердловину робили, душові, кухню, кімнату відпочинку, дитячу кімнату, пральню — там було все, що треба людям, — згадує Любов.

Відкриття Пункту було 8 березня. Волонтери купили з нагоди свята квіти та солодощі. Любов зізнається, що тоді зовсім не планувала бути кураторкою чи очільнецею Пункту незламності. Вона хотіла поділитись своїм досвідом з волонтеркою на ім’я Ольга та передати їй керівні функції.

«Я мала їй розповісти, як організувати роботу кухні, як продукти розподіляти, як робити ті чи інші речі. Але вона сказала, що не зможе та згодна допомагати. Так і вийшло, що я стала координаторкою. А Оля… вона загинула разом з чоловіком 9 липня внаслідок обстрілу…», — згадує з важким серцем Любов.

Обстріл стався у неділю, в обідній час. Попри сильну контузію та шок Любов ще тиждень залишалась в Оріхові, допомагала людям та ніяк не могла оговтатися від трагедії.

«Пам’ятаю, як ще в дитинстві мені хотілось зробити щось таке, за що можна відчувати гордість. Мабуть, цей Пункт незламності і став тим, за що мені гордісно. Я ним жила. Зараз, коли буває настрій поганий, або вигляд маю не дуже, або хтось образливе щось скаже, я повертаюся подумки в той день, коли не стало нашого Пункту і розумію, що мені нічого не треба, що в мене все є. Бог подарував життя», — каже жінка.

З Оріхова її вивезли волонтери. Люба забрала з собою паспорт, маленький рюкзак з речами, кішку, яку подарував колись син і собаку «Перемогу». Живе Любов у людей, з якими її познайомили знову ж таки волонтери.

«Мою «Перемогу» всі знають, але вона і досі жахається, коли лунають вибухи», — додає.

В різні періоди свого життя Любов працювала в дитячих оздоровчих таборах. Говорить, що починала з миття посуду і «доросла» до керівника. Також вона 5 скликань поспіль була депутатом. Цей досвід у поєднанні з її характером і допомогли тоді в організації Пункту незламності.

«Вже коли я була у Запоріжжі, мені продовжували телефонувати різні знайомі, які везли допомогу на Оріхів. Вони не знали, що Пункту вже нема, але ж люди, яким потрібна ця допомога, є і їх кількість меншою поки не стає. Тож, я шукала приміщення, де можна було б зберігати ці продукти. Одного дня я познайомилась з Сергієм Чертолясом та його благодійним фондом «Південь». З жовтня 2023 року я в команді волонтерів … як директор фонду”, — розповідає співрозмовниця.

Військові та волонтери називають її «Берізка». Чому так? Пані Люба не відкрила таємниці. Жінка каже, що рідний Оріхів назавжди в її серці, а люди, які стали на захист міста — це найміцніші горішки.

9 липня Любов разом з іншими оріхівцями вшанують пам’ять волонтерів, загиблих під час бомбардування Пункту незламності, а також всіх земляків, яких вбила російська армія.