Священик, юрист, учасник Полтавської громади, суддя УНР

ТОВКАЧ Костянтин Іванович (17.05.1882 – 27.11.1937)—український громадський, політичний і церковний діяч; жертва комуністичних сталінських репресій. 

Народився у волосному центрі – селі Рудівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (пізніше – Прилуцький район Чернігівської області), у родині козака-хлібороба. Мав уроджену інвалідність по зору. 

Закінчив Роменське духовне училище (1897) і продовжив навчання в Полтавській духовній семінарії (де був знайомий Симоном Петлюрою). У 1901–1902 рр. гурток семінаристів, членом якого був і К.Товкач, висунув вимогу українізації семінарії. За це Костя покарали переведенням до Мінської духовної семінарії (закінчив її в 1903 р.). 

За даними краєзнавиці Людмили Розсохи, станом на 1904 рік він служив священиком у селі Великий Перевіз Миргородського повіту Покровської церкви і законовчителем церковнопарафіяльної школи. А у 1905-1906 роках — у Миколаївській православній церкві села Диканька. У той час відбувалися страйки й мітинги робітників і селян економії Кочубея. Молодий священик, промовляючи на мітингах, закликав диканців поводитися мирно, не чинити насильств і утримуватися від п’янства. Але в самому факті його промов російська царська влада вбачала підтримку бунту (хоч ці мітинги були цілком мирними). За це притягувався до кримінальної й церковної відповідальності. 16 учасників мітингів, серед яких і Кость Товкач, улітку 1906 року постали перед судом. 

Невдовзі його позбавлено сану священика, і він вступає на правничий факультет Харківського університету. Вже в 1907 році Кость Товкач очолив раду студентської української громади Харкова. Перебував під наглядом поліції. 21 червня 1908 року, після другого розгляду в окружному суді м. Полтави справи колишнього священика (на час суду – студента-юриста Харківського університету) Костя Товкача та ще двох жителів Диканьки було засуджено до трьох місяців тюрми. Бо, за словами прокурора, «…тут нужны не батюшки, а нагайки и казаки, чтобы разогнать собравшихся, превратившихся под влиянием успокоительных речей Товкача в действительное стадо» [14].

К.Товкач все-таки закінчив правничий факультет Харківського університету. До 1917 року працював помічником присяжного повіреного (адвоката) й адвокатом у Полтаві. Був членом полтавської «Громади» – об’єднання української інтелігенції. 

Кость Товкач — активний учасник Української революції 1917-21 рр. . Вже у 1917 році він активно долучився до проукраїнської політичної діяльності. За спогадами В.Н. Андрієвського, К.Товкача і П.Чижевського, як представників радикалів-демократів від колишньої полтавської «Громади», на початку квітня 1917 року було направлено на Всеукраїнський з’їзд нової партії, а також призначено від Полтавщини тимчасовим членом Центральної Ради у Києві (сам Товкач у показах на слідстві участь у Центральній Раді заперечує). Із червня 1917 року очолював полтавський осередок Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ); балотувався за її списком у депутати до Всеросійських Установчих зборів (але ця партія не мала успіху), та в Полтавську міську думу (обраний її гласним, а потім – головою думи). Був заступником голови Полтавської земської управи. Тоді ж обирався Головою Полтавського з’їзду мирового суду. У липні 1917 року став членом ради української гімназії імені І.П.Котляревського; брав активну участь у створенні української гімназії імені Івана Стешенка на Павленках (на чолі з П.Г. Голобородьком).

У першій половині 1918 року – Генеральний суддя УНР [13]. 26 квітня К.Товкача затверджено заступником міністра судових справ УНР, але після приходу до влади Павла Скоропадського не встиг реально приступити до виконання цих обов’язків). Видатний учений В. Вернадський (який у цей час жив у Полтаві) в своєму щоденникові переповідає розмову з К. Товкачем, із якої випливає, що Українська партія соціалістів-федералістів не довіряла «москвофілові» Павлові Скоропадському. Тому за уряду останнього Кость Товкач не отримав запрошення до аналогу Генерального суду Української держави, зате призначений заступником посла Української Держави в Болгарії (так і не відбув туди, очевидно, через опозиційність Скоропадському). 

У жовтні 1918 р. він очолив Полтавську губернську філію Українського Національного Союзу – організацію спротиву гетьманові Скоропадському, й таким чином сприяв встановленню у Полтаві влади Директорії УНР (яка, втім, протрималася менше двох місяців). У період Директорії Товкач знову очолює Полтавську міську думу. У кінці літа 1919 року, як українського патріота і діяча УНР, його заарештовувала денікінська контррозвідка.

Як згадує в еміграції І.С. Марченко: «Голова Полтавської філії Національного союзу Кость Товкач, що був ідейно-політичним зверхником полтавської української громади, за станом свого здоров’я не міг емігрувати, залишився під большевиками й при першому, й при другому, й при третьому їх приході, ну, а це мало неминучим наслідком те, що його лінія поведінки була досить лагідною й еластичною, а це в свою чергу відбивалось і на житті всієї української громади» [12].

Після встановлення радянської влади, у січні 1920 року К.І. Товкач став головою правління Союзу сільськогосподарської кооперації «Хуторянин». Але вже в серпні 1920 року був звільнений з роботи й заарештований «особливим відділом» у зв’язку з неблагонадійністю й підозрою в приналежності до «Комітету визволення України» (а його дружина взята в заручниці). Дізнавшись про це, В.Г. Короленко 31.08.1920 року звернувся до глави більшовицького уряду України Х.Г. Раковського з листом, в якому просить звільнити К.Товкача [7, с.32], хоч ще недавно ганив його за «ультра- націоналізм». Але того ще й на початку 1921 року тримали під слідством у Харкові.

Кость Товкач став активним прибічником автокефалії православної церкви в Україні. На самому початку 1920 р. у Полтаві було засноване Православне церковне братство, діяльність якого за більшовицької влади була цілком легальною. Першим його керівником став Кость Товкач. Він писав: «Я надаю взагалі великого значення релігії, як певному, не тільки церковному чинникові, а й громадському, бо не дурно ж на протязі всієї історії державна влада використовувала релігію, щоб впливати на нарід. На Україні ж національне відродження залежало великою мірою від впливу зросійщеного духівництва, що протягом століть мало під своїм впливом людність». [4, с.4]. У жовтні 1921 р. члени братства розкололися на прихильників Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) митрополита Київського і всієї України Василя Липківського (лідером яких був К.І. Товкач), і місцевого священика Теофіла Булдовського (на чолі з В.О. Щепотьєвим). Діяльність братства припинилася тільки в 1922 р., коли в місті зорганізувалася Полтавська округова рада УАПЦ, фактичним головою якої нетривалий час був К.І. Товкач. Кафедральною церквою стала Воскресінська (зруйнована в 1936 році; зараз на її місці – музичне училище). 

24 грудня 1921 року подані для реєстрації заява, Статут (затверджений 14.03.1922 року), списки громади Покровської української парафії в місті Полтаві на Павленках, детальний опис майна Покровської церкви. Серед перших 111 членів парафії бачимо прізвища: …33. Товкач Костянтин Іванович і 34. Товкач Ольга Данилівна [9, арк. 1-15]. У Статуті говорилося, що парафія «ставить своєю метою відродження традицій і звичаїв Української церкви, щоб таким чином всебічно задовольнити релігійні потреби своїх парафіян на зрозумілій рідній українській мові, а також підтримати їх духовно і, по можливості, матеріально» [9, арк. 6]. Автором Статуту цієї громади, як юрист, міг бути Кость Товкач (хоч його прізвища серед фундаторів немає). У публічному виступі в честь другої річниці УАПЦ у Харкові в 1923 році він заявив, що автокефалія має не тільки церковно-релігійне, але й велике національне значення, оскільки вона виявилася здатною об’єднати розрізнених українців. … Перед автокефальною церквою постало виключне історичне завдання, а саме: відірвати маси українського народу від … по суті національної російської церкви і вирвати із рук патріарха Тихона і його ставлеників – єпископів в Україні церковне керівництво українським народом. … Автокефальна церква виявилася єдиною національною організацією, в складі якої можна проявити і законні національні настрої, і антирадянські націоналістичні» [4, арк. 126-127].

У довідниках, виданих українською діаспорою, К.Товкач згаданий як священик УАПЦ в 1920-х. Це не так. Він був на той час мирянином, але членом Церковної Ради УАПЦ Полтавської округи (як правопорадник у церковних справах). На одному із допитів він писав, що митрополит Липківський під час візитів у Полтаву (у т.ч. відвідування його квартири в 1922, 1924 і 1926 рр.) пропонував йому стати єпископом полтавським, але він відмовився, оскільки вважав себе не підготовленим.

У 1920-х роках К.І.Товкач був членом полтавської колегії адвокатів, зокрема, в 1921-1923 рр. працював в організації «Союз-Кустарь», а в 1925-1926 рр. в організації, яка займалася право захистом жертв інтервенції. Архієпископ УАПЦ Ю.В. Жевченко у 1924-1925 рр. бував вдома у родини Товкач-Тригуб (переважно на запрошення під час родинних свят) і вбачав у К.Товкачу людину витриману, лояльну до усіх і «цілком лояльну до Радянської влади» [11, с.41]. 

На допиті К.Товкач твердив, що від діяльності церкви відійшов восени 1926 року, коли він переїхав працювати до Харкова. На той час його погляди на майбутнє УАПЦ розійшлися з поглядами митрополита В.Липківського і його соратників. Розчарування в УАПЦ зумовили недоліки, характерні для старої церкви.

Між тим, кампанія проти УАПЦ особливо активно розгорнулась після 1924 року. На адресу Церкви та її діячів сипались звинувачення в націоналізмі, контрреволюції, «петлюрівщині». Полтаву каральні органи (Державне політичне управління) розглядали як один із ідеологічних центрів українського буржуазного націоналізму. Тому вони пильно стежили за провідними діячами УАПЦ краю (у т.ч. Костя Товкача), їхніх зв’язків, контактів, листування. У січні 1926 р. громада УАПЦ при Покровській церкві на Павленках розпалася. На Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі у жовтні 1927 року митрополита Липківського було усунуто з керівного поста Церкви. 

В останні роки перед арештом перебував на пенсії за інвалідністю, не працював.

Обов’язок мій як українського націоналіста мусить бути спрямований на національне піднесення моєї нації

15 вересня 1929 року К.І.Товкач був заарештований за справою Союзу Визволення України (СВУ), «…як її керівник у Полтаві, особисто зв’язаний з керівниками СВУ – Єфремовим і Андрієвським». Слідчим вдалося примусити діяти К.І.Товкача та деяких інших підсудних за сценарієм організаторів судового процесу (як неодноразово зазначає, «шляхом специфічної психологічної обробки»). Він визнав себе винним у створенні і керівництві полтавськими філіями контрреволюційних організацій «БУД» (1921-1924 рр.) і «СВУ» (1926-1929 рр.), хоч у перші два місяці допитів категорично заперечував існування таких організацій (але не заперечував власних націоналістичних поглядів). Починаючи з 12 листопада несподівано «зізнається» в контрреволюційній діяльності, кається та клянеться, що відмовляється від націоналістичних настроїв та буде допомагати будувати комунізм. Попри каяття (у т.ч. публічне, під час судового процесу), відповідно до статей 54² і 54¹¹ Карного кодексу УРСР К.І. Товкач 19.04.1930 засуджений до 5 років ув’язнення + 2-х років позбавлення громадянських прав. 

Ув’язнення відбував у Ярославському політичному ізоляторі. У публікаціях 1990-2000-х років [7, с.137] зазначалося, що він там і загинув за нез’ясованих обставин або про те, що його подальша доля невідома. Це теж не так.

Зі справи 3024-с, що зберігається в архіві управління СБУ в Полтавській області [1], довідуємося, що ще в 1931 р., відбувши в ув’язненні 2 роки, К.І.Товкач повернувся в Полтаву як умовно звільнений (очевидно, далася взнаки його обіцянка ще на процесі СВУ «зректися контрреволюційної діяльності на націоналістичному ґрунті»). Оскільки будинок родини Тригуб на той час конфіскували, то він разом із дружиною й дітьми тимчасового поселилися на вул. Покровській №42, а пізніше переселилися на вул. Липову №11 (у цьому ж будинку мешкала родина Я.К.Імшенецького (депутата І-ї російської Держдуми, видного діяча партії кадетів).

Із контексту архівної справи №3024-с [1] зрозуміло, то К.І.Товкач проходив по колективній справі за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» (разом із В.П.Овсієвським і Ф.М.Попадичем), відкритій у кінці 1932 року Харківським відділом НКВС. Але постановою від 05.02.1933 року названі особи звільнені від підписки про невиїзд, а слідство у цій справі закрите. 

Але К.І. Товкач знову заарештований у м. Києві на квартирі Рудинських за санкцією від 23.11.1933 року (як активний учасник контрреволюційної організації) [2]. Він був перевезений до Полтави і на допиті 04.12.1933 року заявив слідчому, що своєї ідеології змінити не зміг, «…і вважаю, що обов’язок мій як українського націоналіста мусить бути спрямований на національне піднесення моєї нації». [2, арк.18]. І далі в своїй заяві він виступив із засудженням колонізаторської політики Москви та штучно організованого нею голоду. У декількох власноручно написаних доповненнях до першого допиту в лютому 1934 року (явно під тиском, бо стиль «зізнання» суттєво змінився), він робить заяви про свою спробу відновлення діяльності СВУ, як таємної антибільшовицької організації у Полтаві на чолі з ним, і характеризує її учасників. Слідство відносно звинувачуваних у цій справі (К.І.Товкача, Ф.С.Тригуба, І.О.Власенка, Б.Н.Андрієвського, Г.С.Петраша) завершилося ухвалою Особливої наради при колегії ДПУ УРСР від 28.02.1934 року стосовно Товкача К.І.: «…заключити в концтабір терміном на три роки умовно, враховуючи його хворобу» [2, с.213]. К.І. Товкач був звільнений із-під варти. На одному з допитів Ф.С. Тригуб дивується: «Чому Товкача багато разів заарештовували і звільняли з-під арешту»? Чи використовували його радянські спецслужби після звільнення в 1931 р. для провокацій? Відповіді не маємо.

Останнім місцем проживання К.І. Товкача були околиці м. Севастополя, де він працював листоношею в радгоспі імені Софії Перовської (селище Любимівка). Заарештований 14.07.1937 року Севастопольським міським відділом НКВС Криму – як член контрреволюційної організації «СВУ» (у той час бувало часто – по тій же справі). Засуджений 10.11.1937 р. Трійкою НКВС Криму за ст. 58-10 УК РСФСР, до розстрілу з конфіскацією майна. Розстріляний 27.11.1937 р. [8].

Реабілітований 29.06.1989 р. прокуратурою Кримської області УРСР.

Нам небагато відомо про приватне життя К.І. Товкача. Закінчивши семінарію він одружився на доньці священика (про неї відомостей немає). Перший шлюб розпався після того, як Костянтин залишив церковну службу. Будучи студентом-правником у Харкові, вдруге одружився зі слухачкою медичного факультету полтавкою Ольгою Данилівною Тригуб. Працюючи в Полтаві, жив у домі дружини і тестя – заможного козака, українського патріота, власника саду в передмісті Павленки Данила Сильвестровича Тригуба (тоді – Павленківська площа №20; зараз – вул. Шведська №20б; будинок зберігся, хоч і з добудовами). Ольга Данилівна Товкач (Тригуб) була однією із перших жінок-лікарів із вищою освітою в Полтаві. У цьому шлюбі народилися сини Володимир (1915 р.н., в 1930-х рр. був репресований), і Юрій (1920 р.н., загинув за нез’ясованих обставин у 1941 р.). Після розлучення в 1934 р. Ольга Данилівна повернулася на дошлюбне прізвище, а син Юрко залишився на прізвищі батька. У севастопольській справі 1937 року К.І.Товкач записаний як неодружений. Ольга Тригуб до 1957 року працювала лікаркою-терапевтом у Полтаві, мала великий авторитет серед населення. Рідних наприкінці життєвого шляху (1882-1976) у неї не було.

У справах К.І.Товкача за 1929 — 1934 роки у переліку рідних указана і донька – Рудинська Галина, яка народилася внаслідок тривалого позашлюбного зв’язку із Марією Яківною Рудинською (1894-1968), відомою просвітянкою, сестрою археолога й музейника Михайла Рудинського. Галина Костянтинівна Рудинська (1928-2007), у майбутньому – філолог; працювала коректором у газеті «Вечірній Київ».

Марія і Галина Рудинські похоронені на Байковому кладовищі в Києві поруч із братом і дядьком – відомим археологом і громадським діячем М.Я. Рудинським. Місце захоронення жертви політичних репресій 1937 року К.І. Товкача невідоме.

Ім’я Костя Товкача з 2023 року носить провулок, поблизу якого він жив на Павленках (раніше – пров. Риночний), а також вулиця в Диканьці (колишня вулиця Крилова, на якій народився автор цієї довідки, та впродовж трьох століть жили його предки). Ім’я Ольги Тригуб носить вулиця в селі Долина Абазівського старостату.

Було б доцільно встановити меморіальну дошку або хоч би інформаційну табличку з QR-кодом на будинку по вул. Шведській №20-Б, в якому жив Кость Товкач і Ольга Тригуб, та збиралися представники української патріотичної інтелігенції Полтави, бували Симон Петлюра, митрополит Василь Липківський, Сергій Єфремов та інші видатні українські діячі.

Леонід Булава, 

краєзнавець, професор (для Полтавського офісу УІНП)

Джерела і література:

1. Архів Управління Служби безпеки України в Полтавській області (далі: Архів УСБУ ПО). – Спр. 3024-с
2. Архів УСБУ ПО. Спр. 5179, арх.№206830
3. Бабенко Л. Л. Полтавський громадський і релігійний діяч Кость Іванович Товкач //Треті Череванівські читання : зб. наук. ст. за матеріалами III Всеукр. конф., (м. Полтава, 17–18 берез. 2016 р.). – Полтава : ПНПУ імені В.Г.Короленка, 2016. – С. 285–289.
4. Галузевий державний архів Служби безпеки України, м. Київ. Ф. 6. Спр. 67098. Т. 139.
5. Галузевий державний архів Служби безпеки України, м. Київ. Ф. 6. Спр. 67098. Т. 222.
6. Галузевий державний архів Служби безпеки України, м. Київ. Ф. 13. Спр. 260. т. 1.
7. Держава і церква на Полтавщині за радянської доби / ред.: П. Г. Шемет; упоряд.: В. А. Войналович, О.О. Нестуля; Полтав. обл. держ. адмін., Обл. редкол. наук.-докум. сер. кн. «Реабіліт. історією», Упр. Служби безпеки України в Полтав. обл., Держ. арх. Полтав. обл. — Полтава, 2002. — 254 c.
8. Державний архів АР Крим, ф. р-4808, оп. 1, д. 014994. http://www.reabit.org.ua/nbr/?ID=208894
9. Державний архів Полтавської області (ДАПО) — Ф. Р. 3872. Оп. 1. Спр. 673. Арк. 1-15.
10. Короленко В.Г. / Письма В.Г. Короленко Х.Г. Раковскому  (Вступительная статья Чернявского Г. И.) // Вопросы истории. 1990. №10. С.3-45
11. Михайлуца Микола. Сповідь автокефаліста: архієпископ Юрій (Георгій) Жевченко про розбудову української автокефалії і власне пастирське життя // Історична пам’ять. 2019. № 1 (40). С.35-44.
12. Спогади Івана Олексійовича Марченка (упорядник Ф.Г. Турченко) // «Наукові праці історичного факультету Запорізького університету», 2012, вип. 32 http://old.istznu.org/dc/file.php?host_id=1&path=/page/issues/32/turchenk.pdf
13. Товкач К.І. ЦДАВО, Ф. 905, оп. 1, справа 18 (Генеральний суд УНР, 23 аркуші, 1918 рік)
14. Щербань Анатолій. Життя пересічних диканців і страйки // Газета «Трудова слава» (Диканька), 20 травня 2020 року. С. 4.