Демократичне суспільство останнім часом живе під напругою, пов’язаною з формуванням так званої «осі зла» у складі Китаю, росії, Ірану та Північної Кореї.

Швидше за все, критерієм віднесення цих держав до «осі зла» є не стільки відкрита агресія, яку демонструє росія, скільки наявність у трьох держав з чотирьох (а може, і у всіх чотирьох) ядерної зброї та проголошених намірів з переділу світу, насамперед – через агресивну політику щодо сусідніх країн, пише у своєму блозі на Цензор.нет політолог Юрій Федоренко.

Але мабуть слід більш прискіпливо придивитись до тої осі – а чи не заіржавіла вона, чи може взагалі настільки покручена-перекручена, що слугувати віссю не зможе.

Перше, на що слід звернути увагу – на стан справ у найбільшому коліщаті на осі, у останній на сьогоднішній день імперії у світі – Китаї.

Два десятки років поспіль КНР демонструвала бурхливий розвиток, поставивши у залежність від торгових відносин із собою майже півсвіту. Півсвіту вдягалось і взувалось у китайські вироби, користувалось китайською електронікою, плавало на китайських кораблях і активно переходило на китайські легковики.

Про чергові досягнення Китаю мали слухати нещодавні збори народних представників Китаю. І що ж вони почули, ці представницькі збори?

А от що. Ані уряд, ані комуністична партія так і не змогли окреслити перспективи розвитку держави, так і не дали реального розуміння того, як влада збирається боротися з поглибленням кризи власності, з трильйонними боргами місцевих органів влади, зростанням безробіття серед молоді і ще багато, багато з чим.

Нерухомості набудували вже стільки, що в ній можна заселити ще один Китай.

Борги місцевих органів влади становлять понад 13 трлн. доларів, а майже три десятки компаній у сфері нерухомості оголосили дефолт за облігаціями та кредитами.

Тим не менше уряд за рахунок випуску на декілька трильйонів облігацій планує вкладати ще більше коштів у розвиток інфраструктури, хоча не може дати ладу тому, що є.

Тобто, майбутнє простих китайців – у тумані, як отой їжачок. Все, що пообіцяли всім верствам населення, це вжити заходів, щоб не відбулося масштабного повернення до бідності.

Регуляторний тиск на провідні приватні компанії в секторах електронної комерції та онлайн-сервісів підірвав життєздатність економіки – загальний обсяг інвестицій таких корпоративних гігантів, як Alibaba, Tencent і Baidu, у 2023 році впав на 40%.

На сьогодні Китай обтяжений боргами і має затягувати паски. При цьому у звіті про роботу прем’єра визнається, що бюрократія пронизана неефективністю, марнотратством і корупцією.

Із звіту незрозуміло, як має бути переорієнтовано внутрішній попит на підтримку людей похилого віку, які, за оцінками, до 2035 року становитимуть 30 відсотків населення.

Єдиним конкретним зобов’язанням у робочому звіті було збільшення щомісячної допомоги для сільських і «непрацюючих» міських пенсіонерів аж до 2,78 долари США.

Як написав після промови прем’єра оглядач Bloomberg Шулі Рен, «зараз ясно, як ніколи, що Комуністична партія все більше віддаляється від власного народу».

Аж тут росія простягає до Китаю руки у мольбі щодо братньої допомоги. Як сусідові по осі.

Гадаєте, що Китай так і розігнався продавати росії все для війни з Україною, особливо якщо узяти до уваги той факт, що у валютних запасах росії лежить майже 32 мільярда юаней. Вони прямо так і «потрібні» Китаю, який скоро по вуха загрузне у боргах. Китаю потрібна валюта або золото, якого росія не віддасть, бо сама тоді з чим лишиться?

Гасло «Китаец и русский – друзья навек» – для дебілів. Російська влада починає розуміти, що як вона планувала швидку і переможну війну з Україною, так і Китай вже мріє про таку війну, хай маленьку, але переможну. Для усіх його погляд прикутий до Тайваню, але хто знає, хто знає?

Китаю зовсім не завадить розширення у бік величезних природних ресурсів, і це точно не Монголія, і не Корея. І не Індія, Афганістан чи Пакистан – у них самих з ресурсами не дуже. І не Японія – там взагалі ресурсів немає. То що ж залишається?

Допомога за рахунок територій? Про таке мріяв путін?

І не стане Китай серйозно псувати відносити із Штатами та Європою. А товари якщо що, то куди – китайцям роздавати? Чи росіянам за юані?

Так що прискіпливий погляд на російсько-китайські відносини помітить бажання Китаю загальмувати чи заморозити війну, яку веде росія, бо ця війна аж ніяк не сприятиме вирішенню китайських проблем, а от додати проблеми – може цілком. Особливо якщо Китай підпишеться на допомогу росії.

Одна справа – щось там десь там з-під поли, і зовсім інша справа – відкрите постачання агресора.

А тепер подумайте – при такому розкладі сил хіба що божевільний (Іран і КНДР до уваги не брати – там з манією величі все ясно) стане простягати росії руку допомоги чи пропонувати путіну мир і дружбу.

Європа вже поступово приходить до тями після стількох років «плідної» співпраці з росією, там, дивись – і Штати підтягнуться і тверезо поглянуть на зовнішню російську політику, навіть якщо це будуть очі Трампа.

Тож немає сенсу серйозно говорити про «здачу України», про мир в обмін на території.

Здачу – кому? Мир – з ким? З державою, яка втричі більша, з сильною армією, але так і не змогла перемогти невелику, але волелюбну Україну, і змушена була звернутись по допомогу до Ірану та КНДР, та набирати найманців по усьому світу.

«Сталевий» путінський режим майже наскрізь проіржавів, добрий зовнішній поштовх або декілька поштовхів із середини – і він посиплеться як пісочний будинок. Тож дружити з цією «імперією зла» – як тигрицю цілувати – і страшно, і жодного задоволення. Та ще й гнилим смердить.