— Робив документи щоб поїхати на заробітки в Польщу. Пішов до військкомату, пройшов медкомісію. Спитали, чи не бажаю пройти «срочку». Думаю, відслужу, та й все. Там було за бажанням — або хочу, або не хочу. Сам пішов — взяв повістку і пішов на строкову службу. Ніхто мене не ловив, — розповідає солдат роти охорони Полтавського ОМТЦК та СП Микита Різник.

Почав у навчальному центрі в Полтаві — 4 місяці навчання. Разом з товаришами по підрозділу збиралися піти в ДШВ або в якісь елітні війська. З дитинства займався спортом, тож відчував у собі сили. Тож коли до частини приїхали рекрутери з ВМС ЗСУ, вирішив вступити до лав 36-ї бригади морської піхоти і поїхав у Миколаїв.

Відслуживши рік, вирішив підписати контракт — обрав одразу на 3 роки. Згадує — в бригаді були гарні відносини, та й командування сподобалося.

— Посада була моя водій і кожну ротацію я заїжджав у сектор. У нас були Донецький та Луганський напрямки — це Широкине, Водяне, Павлопіль, Піски. Приїжджав в Маріуполь також як водій, тоді я кругом катався, перевозив, — каже військовий.

Перше поранення отримав у 2018 році під час першого виїзду в сектор.

— Під час обстрілу підвернув ногу, тож на секунди запізнився, коли заскакував в окоп — осколок прилетів у спину. Окрім цього, мав легкі поранення ніг та розрив крестоподібної зв’язки, тож відтоді щороку змушений оперувати коліно. Зараз у мене імпланти крестоподібної зв’язки, пластина в коліні. Скоро буде п’ята операція. На іншому коліні також є проблеми з меніском. Тому й кульгаю, — посміхається воїн.

У 2019-му під час другої ротації підрозділ Микити перебував у Маріуполі, звідти виїжджали в Широкине. КамАЗ, з військовими натрапив на протитанкову міну. Відео з інцидентом одразу з’явилося в російських пабліках — повідомляли що всі загинули. Насправді ж були лише поранення. Хоча воїн зізнається — важко повірити що після такого вибуху навіть в кабіні всі лишилися живими.

— В КамАЗі розворотило морду, водію відірвало п’яти. У командира було поранення в руку, багато крові втратив. У мене в ногах теж були осколки невеликі — ми їхали в кузові. А в кабіні офіцер сидів — він теж вижив. Пощастило, що більшість з нас отримали лише легкі поранення, — згадує Різник.

Після лікування встиг з’їздити ще на одну ротацію, після чого був демобілізований наприкінці вересня 2021 року. Від пропозиції підписати новий контракт і продовжити службу сержантом тоді відмовився — дуже хотів додому, щоб відпочити, пройти лікування та реабілітацію.

Не побув цивільним і пів року, коли почалася повномасштабна війна. На початку березня 2022-го прийшов до ТЦК, пройшов військово-лікарську комісію та отримав висновок про обмежену придатність до військової служби. Тоді Микиту відправили додому — його стан здоров’я не дозволяв призвати його за фахом.

Навесні 2023-го Микита Різник знову пішов до міського ТЦК: наполегливо просився на військову службу.

— Не знаю, чому кажуть, що всіх гребуть і пакують в бусики, та одразу на війну — в мене такого не було. Я проходив ВЛК в 1-й лікарні, то мене питали, нащо воно мені треба з такими ногами. «Хочу внесок свій додати в нашу державу», — відповів. А ще у мене брат загинув в районі Авдіївки. Пояснив, що хочу служити. Отак я удруге потрапив у ЗСУ. Але висновок не змінили — обмежено придатний. Учасник бойових дій, ветеран війни, — з долею суму говорить військовий.

Як обмежено придатному за станом здоров’я Микиті запропонували посаду в міському ТЦК у роті охорони, де служить і донині. Зізнається, неприємно усвідомлювати, що серед громадян військовослужбовці ТЦК та СП, м’яко кажучи, непопулярні. Але про себе та своїх товаришів каже: «Кожен з нас виконує свою роботу для перемоги України, яка б вона не була. Хтось повинен це робити».

Микита Вячеславович каже, що він, як і інші військові з бойовим досвідом, розуміє, що в тилових містах — як-от у Полтаві — люди воліють не помічати, що триває війна. Тому вони обурюються і пишуть образливі коментарі в соцмережах на військовослужбовців ТЦК.

— У нас служать виключно ті, хто брав участь у бойових діях — військові після поранень, чи навіть після полону. Чимало молоді — є й 21-22 років. Що б там не писали — у нас немає такого, щоб ми десь когось пакували чи били… У Полтаві жодного разу ми такого не робили і не чули, щоб хтось таке робив. А те, що населення так обурене — так то люди просто обрали таку, зручну для себе, позицію. Особисто мені здається, що це ждуни, які хочуть руського міра. Ну, може не всі вважають себе ждунами, може хтось боїться… Так я теж боюся, і кожен чоловік боїться! Це не героїзм. Це нормально, коли людина боїться, тому що всі хочуть жити. Просто хтось переборює свій страх, а хтось від нього ховається, — вважає Микита.

З його особистого кола спілкування, старих друзів і однолітків практично всі воюють, дехто вже загинув. Не пішли захищати рідну землю буквально декілька людей — це ті, хто має серйозні проблеми зі здоров’ям і не придатні до військової служби. Таких, хто б уникав чи ховався — немає, — наголошує солдат.

— Беру безпосередню участь в оповіщення громадян. Бачу, є багато молоді — хлопців, які не хочуть служити, бояться. Чоловіки віком років 35 — зараз студенти. Коли оповіщення було в залах, то, було, приходиш, а чоловік удвічі більший, ніж я, а в нього ІІ група інвалідності. Це смішно. Він мені каже, мовляв, та де ти був, ти мабуть отримав УБД на другій лінії, десь за 10 кілометрів. Та навіть якщо б я за 10 кілометрів получив це УБД! Але я там був! І коли його питаю, а якщо приїдуть, а мені чоловік відповідає: «та хай приїжджають», хіба це нормально?

Зізнається, що часто ловить себе на думці, що не розуміє, кого захищає. Бо, виходить, тільки свою родину.

 — Складається враження, що іншим людям байдуже, що ЗСУ стримують агресорів ціною людських життів. Бо це — «десь там далеко». Чимало цивільних вважають, що воювати мають ті, хто хоче. Водночас, у військових теж є родини, яких вони не бачили місяцями, як не роками. І воїни не просто втомлюються — вони знесилюються. І дуже чекають на заміну. Тому робота територіальних центрів комплектування така важлива.

Вже зараз має великі плани на майбутнє. Планує розпочати власну справу, щось пов’язане з перевезеннями.

— У нас це легко зробити, набагато простіше, ніж в Європі — відкрити своє. Тут ключове, щоб голова була на плечах та бажання, а все інше — буде. Та головне — щоб вигнали окупантів, звільнили нашу землю і війна завершилася, — додає військовий.

Роман ІСТОМІН